Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Григорій Сковорода (1722-1794)

Мислитель, просвітитель, гуманіст, філософ і поет. Своє вчення він викладав в усних і письмових "розмовах", бесідах та оповідях, у численних (до 2-х тисяч) діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах, "книжечках". Серед них: "Начальная дверь ко христіанскому добронравію" (1768), "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (1769-1771), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1773), "Кільце. Дружня розмова про душевний світ" (1775), "Книжечка, звана Silenus Alcibi-adis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)" (1776), "Пря архістратига Михаїла із Сатаною про те: чи легко бути добрим" (1783), "Сад божественних пісень" (1753-1785), "De Libertate" (1756), "Байки харківські" (1769-1774), "Убогий жайворонок" (1787).

Жодного із цих творів за життя мислителя опубліковано не було, а розповсюджували їх у вигляді рукописів сам автор і його прихильники. Внесок Сковороди в ідеологію вітчизняного праворозуміння і державотворення полягає у розробленні загальних проблем людини, її природи, статусу, щастя, самопізнання, рівності і свободи. Свобода для мислителя "навіть не злото", оскільки "проти свободи воно лиш болото". Відштовхуючись від вчень філософів попередніх епох (Піфагора, Сократа, Платона, Епікура, Горація, Вергілія, Плутарха, Цицерона, Сенеки, Лейбніца і Руссо, Прокоповича), мандрівний філософ у процесі роздумів над проблемами суспільства і держави створив власну етико-моралістичну, етико-гуманістичну систему розуміння ідеального, людини, особи, "філософії серця". Світ у Сковороди - це втілення трьох начал: макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і символічної реальності (Біблія), що "пов'язує макрокосм і мікрокосм". Кожне з цих начал складається з видимої натури (тварі) і невидимої (Бога). Це означає, що й людина має двоїсту природу. Щастя людини - у пізнанні істини, тобто у пізнанні самої себе й пізнанні світу. Головне призначення людини - осягнення Бога через видиму натуру. Справжнього щастя вона досягає у "сродній" праці, тобто спорідненості з будь-яким видом трудової діяльності: чи то духовної, чи то фізичної. Отже, призначення людини - через самопізнання, наполегливу працю знайти своє місце в житті і суспільстві, яке визначене кожному Богом, природою, відшукати власні здібності, тобто чітко усвідомити своє становище в суспільстві, власну "споріднену ділянку", щоб не став "вовк вівчарем, ведмідь - ченцем, а лошак - радником".

Саме в цьому полягає суть розуміння Сковородою "нерівної рівності" людей. На його думку, твердження про рівну рівність - це глупота, а Царство Небесне слід брати силою волі, наполегливістю. Однак сприймати вчення Сковороди про "нерівну рівність" громадян як започаткування теорії кастового устрою суспільства, приписувати мислителю "поділ населення на різні породи у природі", як і докоряти у "національній неусвідомливості" чи "національній індиферентності" не варто. Його вчення звеличує свободу людини, "отця вольності Богдана-героя", воно спрямоване проти кріпосницького права, паразитизму дворянства, сповнене любові до рідної землі і трудового народу.

Пісня "Всякому місту - звичай і права" є відповіддю на державні реформи Катерини II, спрямовані на пригнічення України. Вона пройнята ідеями несправедливості сучасного Сковороді державного устрою, відображає його хворобливу реакцію на перебудову системи адміністративного управління містами, волостями, повітами, губерніями.

Його обурює те, що управлінська еліта зраджує інтереси вітчизни й народу, перетворилась на лакуз і холуїв російського трону, бездарно вклоняється чужому, забуваючи про своє. Різко негативне ставлення до законів і права другої половини XVIII ст., до юристів, суддів як "розбійників і грабіжників" характерне і для притчі "Убогий жайворонок" та інших творів Сковороди. Вустами вбогого хвалька він стверджує: "Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймудріша рятівна премудрість! Коротко скажу: той лише щасливий, хто неправий за совістю, але правий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи" ("Сад божественних пісень").

Знаючи порядки царського двору, мислитель дійшов висновку, що чим менше буде прав, тим менше стане "беззаконників", тих, хто "ламається крізь законів цивільних паркани". Він неодноразово наголошував на "дикості" самодержавної влади, на посиленні ненависті до неї з боку простого народу, закликав "визначати смак не по шкаралупі, а по ядру", вимагав від чиновників "не панувати над тілами, а керувати душами". Мислитель мріяв про "республіку духу вчених Європи" і вірив у перемогу добра над злом, у торжество правди і справедливості: "Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею". Для поета "краще голий і правдивий, ніж багатий та беззаконний". Як праведник світу Сковорода наголошує, що "послала його істина до милості, а світ до правди ", а якщо не зможе він "нічим любій вітчизні прислужитись, то в усякому разі з усієї сили намагатиметься ні в чому їй не шкодити".

Із творчої спадщини Сковороди постає образ майбутнього державного діяча нового типу - Людини з великої літери, Людини, яка втілює свою родову сутність, Людини, для якої на першому плані не особисті інтереси, не біологічні потреби, а служіння суспільству, соціальним прошаркам, які вона представляє, Людини, для якої верховним каноном буття є моральний закон, висока духовність, чистота серця, душевний спокій, цілісна натура, самопожертвування, совість, розум, потяг до справедливості, "сродна" праця. Сковорода у своїх вченнях постає фундатором народолюбства, його трансформації від "гетьманолюбства" до сповідування любові до простого посполитого, до мужика. Отже, Сковорода увійшов до історії політико-правової думки як концептуальний основоположник народовивчення, як ідейний предтеча національного відродження через основні якості, притаманні українській ментальності.

Починаючи з 1798 р., твори Сковороди почали видавати у Петербурзі і Москві. Особливий сплеск їх опублікування спостерігався у 1837-1839 рр. Це сприяло реальному впливу творчої спадщини мислителя на політичні погляди М. Ковалинського, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненки, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, І. Срезневського, Т. Шевченка, І. Франка, М. Сумцова та ін.

Кращі представники української державно-правової думки привнесли в духовне життя українців такий політичний ідеал, за яким суспільне співжиття народу мало ґрунтуватися на конституційно-республіканських принципах і нормах, на рівності й дружбі, на справедливих законах, які б давали змогу чесно і продуктивно працювати. Все це віщувало зародження українського лібералізму.