Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Костянтин Неволін (1806-1855)

Досліджував проблеми держави і права. У 1837-1843 рр. він був ректором

Київського університету Св. Володимира. Свої ідеї виклав у працях "Енциклопедія законознавства" (т. 1-2, 1839- 1840), "Формування управління в Росії від Івана III до Петра Великого" (1844), "Історія російських цивільних законів" (т. 1-3,1851), "Про п'ятини і погости новгородські в XVI ст." (1853).

Неволін був послідовником гегелівської правової філософії та історичної школи права. Він сформулював систему необхідних юристові знань історико-правової науки, висловив ідеї, на яких ґрунтується вітчизняне порівняльне правознавство. В "Енциклопедії законознавства" він опрацював проблеми юридичної науки, що стосувалися законів історичного розвитку права, різних форм функціонування держави і права, кодифікації законодавства.

Основу права Неволін вбачав у "божественному єстві, яке відкриває себе в світлі моральному через волю людей", У теоретико-практичному сенсі право конституюється на кількох рівнях: міжособистісні стосунки індивідів (приватне право); відносини індивіда зі спільнотою загалом (державне право); відносини спільноти з будь-якою іншою (міждержавне, чи міжнародне, право). Закон Неволін розглядав як "образ буття правди", що мас внутрішню силу для совісті людини. Поняття "закон" він трактував як моральний закон (діє на рівні внутрішніх особистісних стосунків людей); суспільний (державний) закон (правило, згідно з яким формуються взаємини між людьми).

Неволін вважав, що будь-яка правова теорія має ґрунтуватися на фактах, які не піддаються сумніву і без яких саме поняття "право" стає неможливим як предмет наукового дослідження. До абсолютно достовірних фактів вчений зараховував: суспільний характер людини, оскільки лише в людських союзах можлива реалізація вищих цілей людства; моральний характер людини, оскільки за своєю природою вона як моральна істота "потребує спілкування з іншими моральними істотами". На основі цього він впровадив загальне поняття "правда", яке характеризував як "вірність однієї моральної істоти цілій спілці моральних істот". Правда є першим кроком до виникнення феномену права, яке Неволін визначає як основану на правді "владу однієї особи над іншою".

Право і закон К. Неволін тлумачив як історично змінювані утворення, що формуються залежно від національно-історичної організації, традицій та культури народу. Він стверджував про нерозривний зв'язок між мораллю і правдою та правом і законом. Неволін зазначав, що в основі природного права лежить "природна свобода" індивіда. Завдання моралі та права полягає в свідомому обмеженні природної свободи. Отже, людина не може мати вродженої правосвідомості, вона може її набути. На думку Неволіна, метою закону є не лише турбота про відновлення порушеного права, а й запобігання порушенню прав. Втілення ідеї природних законів у позитивні залежить від "особливого характеру народу, рівня його розвитку, історичного ставлення до інших народів". Одним з найважливіших положень теорії Неволіна є ідея про необхідність виховання у народу почуття законності, яке дасть змогу самим судити про праведне й неправедне.

Держава для Неволіна - реалізована моральна ідея. Без держави і поза державою неможливі ні правовий, ні моральний розвиток людини, оскільки всі без винятку цілі морального вдосконалення людини постають водночас і цілями для держави. Реалізацію правового ідеалу вчений пов'язував не з окремою державою, а з участю всіх народів світу в його пізнанні та здійсненні. Заслугою Неволіна було застосування порівняльного методу у вивченні вітчизняного й зарубіжного законодавств, оскільки, на його думку, неможливо зрозуміти законодавство, не знаючи характеру його розвитку в інших державах. Він, зокрема, акцентував на необхідності вивчення історії законодавства сусідніх народів, вважав, що порівняння може стати джерелом для вдосконалення вітчизняного законодавства.

Неволін започаткував у вітчизняній теорії держави і права синтез ідей двох шкіл - природного і позитивного права, на базі Київського університету Св. Володимира заклав підґрунтя для становлення і розвитку на науковій основі вищої юридичної освіти в Україні та Росії. Ідеї вченого, порушення ним теоретичних питань вийшли за межі законодавства царської Росії, що сприяло розвитку вітчизняної правової науки, розробленню оригінальної концепції з використанням елементів різних правових шкіл і течій.