Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Борис Чичерін (1828-1904)

Соціальний мислитель, правознавець і філософ, фундатор (разом з К. Кавеліним) російського різновиду ліберальної думки. Вчення про державу і право він виклав у працях "Обласні заклади Росії в XVII ст." (1853), "Огляд історичного розвитку сільської громади в Росії" (1856), "Невільні стани у Давній Русі" (1857), "Лист до видавця" (1858, разом з К. Кавеліним), "Звинувачувальний акт" (1858), "Нариси про Англію та Францію" (1859), "Нариси з історії російського права" (1859), "Кілька сучасних питань" (1861), "Про народне представництво" (1866), "Історія політичних вчень" (1869-1902), "Наука та релігія" (1879), "Містицизм у науці" (1880), "Власність і держава" (1882-1883), "Позитивна філософія і єдність науки" (1892), "Курс державної науки" (1894-1898), "Основи логіки і метафізики" (1894), "Про начала етики" (1897), "Філософія права" (1900), "Питання політики" (1903), "Питання філософії" (1904), "Спомини" (видані у 1929-1934) та ін.

Проблеми історії, філософії, теорії держави і права Чичерін розглядав з позицій правого гегельянства. Він заперечував модний на Заході позитивізм, не помітивши у ньому навіть деяких прийнятних для російських традицій ознак. Разом з правовим позитивізмом Чичерін гостро критикував дарвінізм, утилітаризм, а сповідувана містицизму В. Соловйова прямо називав "ідейним союзником середньовічного іспанського інквізитора Торквемади". Гегелівський раціоналізм у праворозумінні Чичерін теж застосовував творчо: викривав слабкі, на його погляд, місця у філософії права Гегеля, поєднував раціоналізм і реалізм у власний універсалізм, а гегелівську тріаду у схемі діалектичного розвитку понять розбивав на "чотири моменти (тетради)".

Стрижневою ланкою праворозуміння у Чичеріна є тлумачення свободи як джерела права і моралі та розуміння ролі особистості у процесі формування громадянського суспільства і держави. Для нього особистість, її духовність, розум, воля є чинниками утвердження істинної свободи, яка діалектично поєднує свободу добра зі свободою зла. Зло як негативний елемент внутрішньої свободи логічно вимагає свободи зовнішньої, породжує проблему меж такої свободи, тобто проблему права. Зовнішня свобода - це право, головним завданням якого є забезпечення такого стану, щоб свобода одного індивіда не заважала свободі інших. На відміну від моральної свободи, що є джерелом закону, внутрішніх мотивів поведінки, право як зовнішня свобода є примусовим началом. Загальний закон, що визначає межі зовнішньої свободи окремих індивідів, - це правда чи справедливість, тобто загальне розумне начало. Справедливість має два різновиди: "правда урівнювальна", що має своїм фундаментом "рівність арифметичну", і "правда розподільна", основана на "рівності пропорційній".

Спираючись на таку філософську концепцію свободи, Чичерін визначав право як "взаємне обмеження свободи під загальним законом, що є невід'ємною належністю всіх людських суспільств", і поділяв його на право об'єктивне, тобто сам закон, що окреслює межі зовнішньої свободи і встановлює права та обов'язки індивідів, і право суб'єктивне, тобто "законну свободу щось робити чи вимагати". Чичерін вбачав джерело права у свободі, а не в законі, а свобода, на його погляд, тільки тоді стає правом, коли вона освячена законом, який "визнає і визначає свободу". Він чітко розмежовував право і мораль: мораль регулює внутрішні мотиви поведінки,- право - зовнішні відносини, мораль - начало духовне, право - формальне. Ці два поняття взаємно доповнюють одне одного. У жодному разі не можна вважати право найнижчою сходинкою моралі, робити його "прислужницею моралі", оскільки таке розуміння права, на думку Чичеріна, призведе до насадження примусової моральності чи аморальності, насилля над індивідом, що прямо загрожує знищенням свободи. Право як регулятор зовнішньої свободи і примус можна застосовувати тільки при порушенні індивідом свободи іншого індивіда. Якщо такого вторгнення у межі чужої свободи немає, то примус неприпустимий. Моральний закон як регулятор внутрішньої свободи обмежує дію права, покладає на людину обов'язки, забороняє, наприклад, перетворювати бідняка на повного жебрака, зобов'язує допомагати ближньому тощо. Юридичний закон визнає за індивідом право на власність, за кредитором - право на повернення боргу, у т. ч. і з бідняка. Для такого різновиду законів моральні обов'язки не існують, однак це компенсує дія морального закону.

Індивідуалізм, на погляд Чичеріна, - єдине джерело і рушійна сила історичного процесу. Поглинання особистості суспільством, державою, обернення її на засіб досягнення мети, підрив основ індивідуалізму - це нищення як внутрішньої, так і зовнішньої свободи. Найбільше зло для нього - це "вторгнення держави у сферу власності і обмеження права хазяїна розпоряджатися своїм майном". Саме зі свободи індивіда Чичерін виводив і "теорію договору як явища свободи стосовно інших людей", і недоторканність спадкоємного права, і формальну рівність, тобто рівність перед законом (матеріальну рівність при цьому Чичерін категорично спростовував), і "закон любові", що як суто моральне начало повинен панувати над усіма суспільними відносинами і вести людство до морального ідеалу. Він розмірковував над проблемою "юридичної любові" і дійшов висновку, що це безглуздість і аморальність.

Б. Чичерін сформулював і дефініцію держави як "союзу вільного народу, пов'язаного законом в одне юридичне ціле, яким управляє верховна влада для загального блага". Людським союзом окрім держави у нього є і сім'я як "перша сходинка людського співжиття", і церква, і громадянське суспільство як "сукупність приватних відносин - економічних, розумових і моральних - між особами" . Вище окремих союзів Чичерін ставив людину, розглядаючи всі союзи як "щось скороминуще, швидкоплинне". Він вважав, що хоч держава і є "верховним людським союзом", але управляє лише "сукупними інтересами народу" і не може втручатись у внутрішні справи ні індивіда, ні жодного з окреслених союзів. Громадянське суспільство - це не організм, а переплетення приватних інтересів і потреб, яке ставить у залежність від себе державу, водночас підпорядковуючись їй як єдиному юридичному цілому, оскільки саме громадянське суспільство є головним джерелом "сил і засобів, основ держави". Насправді воно теж стоїть над державою, незалежне від неї, тому що у громадянському суспільстві, побудованому на фундаменті індивідуалізму, зосереджені найвищий духовний і економічний потенціал, наука, мистецтво, релігія, на які функції державної влади не поширюються.

Держава, основними елементами якої є свобода, влада, закон і загальна мета, має такі завдання: слідкувати, щоб "люди не знищували одне одного у боротьбі за існування"; стати спрямовуючою силою, яка "вела б громадян до всезагального блага"; взяти під захист особисті права громадян. Взірцем державотворчості для Чичеріна була реформаторська діяльність Петра І і Олександра II. Основною гарантією забезпечення особистих прав він вважав політичну свободу для кожного індивіда, тобто перетворення його на "безпосереднього учасника влади". Неприпустимим для державної влади є регламентування приватної діяльності громадян. Ідеал для Чичеріна - конституційна монархія, оскільки у республіці верховна влада належить більшості - "найменш освіченій частині суспільства".

Отже, владу в ідеальній державі Чичерін поділяв на чотири гілки: монархічну, законодавчу, урядову і судову. До абсолютної монархії мислитель ставився критично і прирівнював її до деспотії. До основних атрибутів конституційної монархії він зараховував наявність постійних законів, якими вона керується, у т. ч. і конституції, "монархічного елементу" як верховної влади, парламенту, адміністрації, незалежного суду, представницької влади на місцях, станів як "історичної категорії", нарадчих зібрань, "вибраних від народу".

Особливу увагу Чичерін приділяв організації судової влади, вважаючи її найнадійнішою гарантією свободи і прав громадян, та найміцнішим фундаментом верховної влади. Він називав суд "вищим органом правди" і ретельно обґрунтував принцип повної незалежності правосуддя. Суддя підпорядковується "лише безособовому закону", є його першим охоронцем, не несе жодної відповідальності за свої рішення (окрім випадків, коли буде доведено його злий умисел). Чичерін пристрасно захищав принцип незмінності суддів і доводив, що будь-який підрив незалежності суду призводить до перетворення його на просте знаряддя влади. У багатьох працях Чичерін наголошував, що суди повинні діяти лише на постійній основі, а не "призначатись для вирішення однієї справи", вказував на неприпустимість "привілейованої підсудності" чи покарання без суду, рівність громадян перед судом тощо. Актуальною є формула Чичеріна: " Початок незмінності суддів суперечить не самодержавству монарха, а самодержавству міністра юстиції... Як тільки суддів передають до рук міністра юстиції, їх незалежність перестає існувати". До ідеї запровадження адміністративної юстиції він ставився критично, вважаючи, що вона "суперечить основним принципам суду".

Чичерін досліджував політику, поділяючи її на державну в галузі релігії, державну національну ("політику народностей"), державну у сфері освіти, політику законодавства, державного управління, міжнародну політику тощо. "Істинним злом" він вважав не розповсюдження релігійних сект, а їх придушення державою, яка взагалі не повинна втручатися у "святі відносини". Це саме стосується і спроб "насильницької асиміляції народностей". Однак гостро ставлячи єврейське, польське, фінське питання, проблем України Чичерін не порушував, а вирішення питання взагалі вбачав у "створенні не єдиної, безмежно великої держави, а федерації дрібних, самоуправних одиниць". Державну політику в галузі освіти він пов'язував із забезпеченням свободи думки і слова. Законодавча політика, на його погляд, має ґрунтуватись не на великій кількості, а на якості законів ("немає нічого шкідливішого, ніж часті зміни у законах", "новий закон потребує величезної підготовчої роботи"). Державна політика в галузі управління, за твердженнями Чичеріна, поєднує два основні елементи - державний і громадський. Силою держави і її знаряддям є бюрократія, або чиновництво. Однак сила приховує загрозу: тенденцію до реалізації бюрократією свого власного інтересу, стрижень якого полягає у прагненні владувати безмежно. З одного боку, придушується свобода, насаджується свавілля, а з іншого - все спрямовується на лакейство, підлабузництво, прагнення догодити начальству. Поширюється офіційна брехня, у державному житті виникають два полярні світи - паперовий і дійсний. Нейтралізувати зло у державному управлінні покликаний другий елемент - громадський, який гуртує суспільні сили для здійснення контролю над бюрократією. Важливим засобом "збільшення добра" у державному управлінні є "підвищення розумового і морального рівня чиновників".

Гострі суперечки в літературі зумовили трактування Чичеріним сутності міждержавної політики як політики війн і права сильного. Зважаючи на те, що всесвітня держава є утопією, мислитель узагальнював: "Мрія про припинення війн є нездійсненим сподіванням розуму, що літає у хмарах". Незрозумілими залишаються його твердження про "вимоги загальної користі", які переслідує держава, права верховної влади порушувати закони "у випадках крайньої необхідності", аристократичний елемент як "начало законності", можливість управління державою лише "платонівськими філософами", повне невтручання держави у справу підвищення добробуту трудящих мас та ін. Непереконливою є і заміна гегелівської тріади "чотирма моментами", що суперечать концепціям розвитку держави і права самого мислителя.

Чичерін став автором першого програмного документа російського лібералізму (1858), а згодом і його класиком. Він створив власну доктрину "охоронного лібералізму", що має своїм завданням "примирення начала свободи з началом влади та закону", не визнавши основу лібералізму - наявність невідчужуваних прав особистості. Мислитель характеризував державу як "верховний союз на землі", духовний організм, що й формулює права людини й громадянина, уперше у російській юридичній думці обґрунтував доктрину "енергії розумного і ліберального консерватизму". Перелік прав і свобод у Декларації 1789 р. Чичерін вважав вичерпним, а спроби ввести до цього списку права на працю, гідне існування та інші права пов'язував лише з "дурним впливом" соціалізму.

Мислителю належить першість у формулюванні політико-правового принципу "ліберальні заходи через сильну владу", що був взятий на озброєння самодержавством, створенні теорії "закріпачення і розкріпачення станів", розвитку ідеї "реформ зверху", чіткому розмежуванні народного демократизму і російського лібералізму. Характерною для нього є і трансформація тверджень від неприйнятності для Росії конституційного устрою до необхідності побудови правової держави у вигляді конституційної монархії. Він наголошував, що вступ держави на конституційний шлях розвитку пов'язується тільки з бажанням верховної влади, "коли вона побачить у цьому суспільну потребу і за власним почином поведе її до політичної свободи".

Чичерін став одним із фундаторів державницької (юридичної) школи в Росії, представники якої надавали виняткового значення правовим відносинам, аналізували через них історичний процес, який еволюціонує під вирішальним впливом держави. Чималий внесок він зробив у поглиблене вивчення юридичних пам'яток минулого, особливо духовних грамот великих і удільних князів, історії державних закладів, політичних учень, у відмежування особливостей еволюції російської державності від західноєвропейської.

Праці Чичеріна суттєво вплинули на Є. Трубецького, П. Новгородцева, Б. Кістяківського, М. Ковалевського, М. Бердяєва, І. Михайловського, П. Струве, І. Ільїна, стали джерелом юридичної ідеологи кадетів і нині по праву вважаються здобутком російської юридичної науки.

Отже, серед основних ідей російських мислителів - обґрунтування конституційної монархії, демократизації судової системи, організації місцевої влади; визначення цивілізаційного вибору (прослов'янського чи прозахідного); вимоги відмінити кріпосне право; запровадження республіканського устрою; виховання поваги до права, поєднання політико-правової організації і християнської моралі.