Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Микола Огарьов (1813-1877)

Публіцист, поет і громадсько-політичний діяч, видавець (разом з О. Герценом) першої російської революційної газети "Колокол" у Лондоні та Женеві, один з організаторів і член ЦК таємного товариства народників "Земля і воля". Свої правові і політичні погляди виклав у працях "Російське питання" (1856), "Записка про таємне товариство" (1857), "Конституція і Земський собор", "Аналіз книги Корфа" (1858), "Аналіз нового кріпосного права" (1861), "Що треба робити народу"(1862)та ін.

Не сприймаючи анархістські підходи щодо розуміння держави, Огарьов вважав, що цей інститут не відповідає російським общинним традиціям і виник лише через потребу захисту від монголо-татарської навали. На його погляд, російська конституція з'явилася ще 1613 p. у вигляді умов обрання Земським собором на царський трон Михайла Романова, але згодом була "розтоптана" боярством, дворянством, а також наступними царями. Держава в Росії стала об'єктивною реальністю, її не можна ліквідувати, а потрібно докорінно перебудувати з "державної казарми" на "людяно-суспільний устрій". Огарьов висловлював переконання, що "сильне самодержавство ніякої визвольної реформи створити не захоче, а безсиле ніякої визвольної реформи створити не зможе, і треба визнати, що в обох випадках самодержавне правління - найбільша потвора".

Конституція, на думку Огарьова, - це "писаний статут про форму правління". Такою формою для Росії він вважав федеративну республіку з представницьким органом на кшталт Земського собору. Реформування держави і суспільства, вважав Огарьов, можливе і через повстання, і мирним шляхом. Організаційним революційним центром радикального реформування мала стати Всеросійська таємна громада, що спиралася б на місцеві філії (революційні округи) та відділи за кордоном. Буржуазія, переконував він, освятила законом лише право приватної власності й право купівлі-продажу. Право приватної власності чуже для Росії і штучно привнесене у державу царем Петром І. Огарьов був прихильником рівноправності громадян.

Володимир Соловйов (1853-1900)

Філософ, правознавець, релігійний мислитель. Учення про державу і право він виклав у працях "Криза західної філософії. Проти позитивістів" (1874), "Про філософські праці П. Юркевича" (1874), "Філософські начала цілісного знання" (1877), "Критика абстрагованих начал" (1880), "Читання про Боголюдство" (1881), "Про народності і народні справи Росії" (1884), "Любов до народу і російський народний ідеал" (1884), "Що потрібно від російської партії" (1887), "Історія і майбутнє теократії" (1887), "Російська ідея" (1888), "Нариси з історії російської свідомості" (1889), "Росія і Вселенська церква" (1889), "Китай і Європа" (1890), "Японія" (1890), "Національне питання у Росії" (1891), "Значення держави" (1895), "Візантизм і Росія" (1896), "Магомет, його життя і релігійне вчення" (1896), "Право і мораль. Нариси з прикладної етики" (1896), "Життєва драма Платона" (1898), "Під пальмами. Три розмови" (1899-1900), "Виправдання істини" (не закінчена) та ін.

Учення Соловйова про державу ґрунтується на концептуальній платформі екзистенціалізму і релігійної філософії. Суттєве значення у розумінні держави і права він надавав розв'язанню життєво важливого питання "бути чи не бути правді, справедливості на землі", тлумачачи правду і справедливість як реалізацію християнського ідеалу. Він називав ліберальний індивідуалізм "середньовічним світоглядом ", мріяв про злиття державної влади з християнською церквою і створення світової держави у вигляді вселенської теократії під владуванням російського царя, Папи Римського і провідників іудаїзму, рішуче виступав проти "язичеського обожнення влади".

Сутність держави, на думку Соловйова, визначає морально-нормальний характер суспільства, який не залежить ані від "правильності економічних відносин", ані від "правомірності і формальної справедливості, що втілені у правовій державі", ані від раціонального начала, що відображене у юридичних і державних відносинах, оскільки право "визначає лише кордон, а не мету і зміст діяльності". Морально-нормальний характер держави як "колективного людства" залежить від духовного союзу церков та індивідів, оскільки держава як "дійсне історичне втілення людської солідарності, реальна умова... здійснення добра у світі", "громадське тіло з постійною організацією", "втілене право" цілком може підпорядковуватися ідеології християнської церкви. Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову є особливою формою прояву "єдиної верховної божественної влади". Охорону прав людини ("морального самодержця") він тлумачив як "консервативне завдання держави".

Природне право Соловйов розумів у сенсі загальної ідеї права, його раціонального джерела, "свободи, обумовленої рівністю", "синтезу свободи і рівності, начала найвищої справедливості, алгебраїчної формули" для права позитивного. Слідом за Й.-Г. Фіхте він стверджував, що право є "нижчою межею", "певним мінімумом" моралі, право наказує, а мораль повеліває, приписує. Мораль вища за право: такі поняття, як "обов'язок", "любов", є не правовими, а моральними категоріями. Право - це вимога реалізації лише "мінімального добра", викорінення зла, а мораль є приписом "добра максимального". Природне і позитивне право не можуть існувати окремо одне від одного, оскільки право Соловйов визначав ще і як "позитивне здійснення певного мінімуму, правового порядку". Однак якщо закон суперечить праву, він перестає бути правовим явищем і втрачає правову силу. Правовий інтерес щодо таких законів не у їх збереженні, а тільки у правомірному скасуванні. Отже, закони не можуть суперечити самій суті права, а повинні відповідати закону моральному, тобто ставати справедливішими і людинолюбними. Основними ознаками позитивного закону є публічність, конкретність, реальна застосовуваність.

Важливе місце у вченні Соловйова про державу і право належить національному питанню. Він сформулював принцип "християнство зберігає національність, але скасовує націоналізм", закликав до "сміливого відкидання будь-якої народної винятковості", "національного самолюбства і зарозумілості". Мислитель вважав народність "позитивною силою", "найважливішим фактором природно-людського життя", розвиток національної свідомості - "великим успіхом в історії людства", виступав за право кожного народу на незалежне від інших націй існування, за вільний розвиток національних особливостей, проти "примусового і прямолінійного обрусіння" околиць імперії, вимагав духовного звільнення народів Росії, різко критикував слов'янофілів, залишаючись близьким до них за світоглядом. "Поклоніння своєму народові як переважному носієві вселенської правди, - зазначав Соловйов про слов'янофільство, - потім поклоніння йому як стихійній силі, незалежно від вселенської правди; нарешті, поклоніння тим національним однобічностям та історичним аномаліям, які відокремлюють наш народ від освіченого людства, тобто поклоніння своєму народові з прямим відкиданням вселенської правди, - ось три поступові фази нашого націоналізму". Він не виправдовував росіян, які "замість того, щоб підняти державу до рівня християнського царства, християнське царство принизили до рівня язичеської самодостатньої державності". Тому Росія, на його думку, повинна визнати свою неспроможність, особливо у XVII ст.

Соловйов з глибоким співчуттям зауважував про переслідування євреїв, осуджував антисемітизм, єврейські погроми, пропонував поєднати іудаїзм із християнством. Значне місце у його працях з національного питання посідала проблема "національного політичного самовизначення". Помітно позначилися на філософії права і держави його проповіді про об'єднання Сходу і Заходу через злиття церков, домагання майже абсолютної свободи совісті, знищення національно-релігійного пригнічення, "проникнення морального елементу в основу теоретичної філософії", "дуалістичне злиття" у "боголюдському процесі" як шлях спасіння людства, союз між Римським Папою і російським імператором як правову гарантію "боголюдської справи" тощо.

Учення Соловйова про державу і право, за визначенням М. Бердяева, справило вплив на богошукання і "нову релігійну свідомість" С. Булгакова, Є. та С. Трубецьких, П. Флоренского, С. Франка, І. Ільїна, Л. Карсавіна, Л. Лопатіна, Г. Шпета, П. Сорокіна, М. Лосського, О. Лосева, на концепції ідеалізму і символізму XX ст., особливо російського.