Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Микола Порш (1877-1944)

Український державний діяч і теоретик соціал-демократії, правознавець, економіст, публіцист. Свої правові і політичні погляди висвітлив у написаних ним особисто у 1903-1905 рр. програмних документах РУП, УСДРП, їх статутах, резолюціях тактично-організаційного характеру, публіцистичних статтях, зокрема: "З приводу існуючого питання" (1905), "Національні організації пролетаріату" (1906), "Автономія України у світлі соціал-демократичної критики" (1906), "Робітнича партія і економічна боротьба пролетаріату" (1906), "Останній з'їзд Російської соціал-демократичної партії" (1906), "Україна у державному бюджеті Росії" (1909), "Сучасний момент у житті української нації і завдання української соціал-демократії" (1910), "Нагальна потреба" (1910), "Державний бюджет Росії" (1911, під псевдонімом М. Гордієнко), "Відносини України до інших районів Росії на робітничому ринку" (1912), "Робітництво України" (1912), "Капіталізм і російська культура на Україні" (1912) тощо, та у книгах і брошурах "Пролетаріат на Україні" (1907), "Про автономію України"(1909), "Наші організаційні завдання" (1910), "Автономія України і соціал-демократія" (1917), "Україна і Росія на робітничому ринку" (1918) та ін. Переклав українською мовою І том "Капіталу" К. Маркса.

Фундаментом юридичних концепцій Порша стали ерфуртська програма німецьких соціал-демократів 1891 р. і програма-мінімум РСДРП 1903 р. Майбутнє Російської імперії він вбачав у її перетворенні на підставі демократичної конституції на федеративну народну республіку з широкими правами кожного суб'єкта федерації до його повного державного відокремлення, рішення про яке ухвалює всенародний референдум. Парламент федеративної Росії, на думку Порша, поставав як Народна рада, що діє на професійних засадах і формується на пропорційній основі як результат усезагального, безпосереднього, рівного і таємного голосування громадян, які досягли 20-літнього віку, незалежно від статі. Важливе значення Порш надавав принципу "самоуправи народу", тобто його праву референдумом приймати або відхиляти закони, ухвалені Народною радою. Механізм виконавчої і судової влади не визначався, але наголошувалося на необхідності забезпечення найширших прав і свобод людини з акцентуванням на соціальних правах: утримання за рахунок держави дітей у садках і школах, постачання ліків, влаштування поховання, право на відпочинок, охорону праці, пенсії, щотижневу виплату заробітної плати тощо.

Із кінця 1905 р. у проектах Порша загальноросійський парламент називається Зібранням народних представників, а внутрішні справи автономної України вирішує представницький Сейм. Під впливом ідей Ж.-Ж. Руссо більше значення він надав "прямому народному законодавству", виборності державних чиновників усіх рангів, "самоопреділенню культурному і політичному" для кожної нації, рівності усіх мов у школах, судах, місцевих, громадських і державних установах. Великі сподівання у справі знищення самодержавного ладу і встановлення конституційного режиму Порш покладав на Установчі збори.

У полеміці з лідерами РСДРП, Д. Донцовим, Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою М. Порш розвивав своє бачення новітнього конституціоналізму і конституційної платформи українського державотворення, заперечуючи перебільшення впливу російського лібералізму на український рух, обґрунтовуючи необхідність політичної автономії України економічними і, культурницькими аргументами, доводячи, що для досягнення повної самостійності потрібна підготовча робота у галузях права, економіки тощо. Після 1917 р. Порш відходить від широкого розуміння національно-територіальної автономії України і обережно ставиться до планів запровадження самостійної державності, посилаючись на неготовність до таких радикальних зрушень, незрілість політичних партій, відсутність продуманих організаційно-правових засад.

Важливі політико-правові концепції Порш сформулював у розмові зі Сталіним під час загострення конфлікту між радянським урядом у Петрограді та Центральною Радою в грудні 1917 року. Він запевняв голову у справах національностей у готовності УНР підтримувати федеральний центральний уряд, який створять "всі обласні уряди Росії", не погоджувався на скликання Всеукраїнського з'їзду рад для обрання нового складу Центральної Ради, оскільки, на його думку, це і була Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, наполягав на завершенні виборів до українських Установчих зборів та їх скликанні 9.01.1918 р. для ухвалення конституції УНР, правовому вирішенні питань про мир і землю та відносини Києва з Петроградом.

Андрей (Роман-Олександр-Марія-Андрій) Шептицький (1865-1944). Український правознавець, церковний і політичний діяч. Окрім численних проповідей, тексти яких часто друкували, своє вчення про церковне право, його історію, проекти реформування держави він виклав у філософсько-богословських .творах, опублікованих переважно після його смерті: "Божа Мудрість", "Християнська Праведність", "Дар П'ятидесятниці", "Пастирські листи", "Пастирські послання до духовних й вірних станіславській єпархії", "Типікон" та ін. Широкого розголосу набули його статті "Християнський Схід" (1939), "Німецькій армії потрібно надавати найбільшу допомогу" (1941), "Послання митрополита Шептицького до хліборобів" (1941), "Мати Марія" (1942), "Не убий" (1942), "Як будувати рідну Хату" (1942), "Лист до Папи" (1942) тощо.

Найбільший внесок Шептицький як правознавець зробив у збагачення і тлумачення церковного права, особливо щодо діяльності уніатської церкви: вироблення правил її повного підпорядкування Палі Римському, відносин з Києвом і Москвою, унормування діяльності уніатських священиків, церковного апарату, керівництва приходами і громадами, процесу каяття, носіння знака тризуба (обов'язково з хрестом), сплати церквою податків тощо. Вважаючи ненависть між людьми явищем природним, він закликав до милосердя, а в разі, коли церква не має можливості публічно визнати злочином певний вчинок, робити це у проповідях. А. Шептицький звертався до Гімлера з проханням не залучати українських поліцаїв до антиєврейських акцій. Найтяжчим злочином (і гріхом) він вважав людиновбивство, аналізуючи його з позицій богословського обґрунтування гріховності народу, який "звикає до вбивств", повчань священикам стосовно роз'яснювання цього гріха і підтримки розкаяння вбивць. За ініціативою Шептицького у 1925 р. Ватикан і Польща підписали конкордат, за яким уніатські священики перейшли на державне утримання Варшави. Багато зусиль у галузі клерикальних правовідносин доклав митрополит для об'єднання греко-католиків із православними під верховенством Риму і юрисдикцією Папи Римського.

Як депутат парламенту і заступник маршалка Галицького сейму, Шептицький використовував свої професійні знання юриста для підготовки законопроектів, спрямованих на розширення прав українців в Австро-Угорщині, самовизначення українського та інших народів Габсбурзької імперії "на основі етнографічного принципу", ініціював заснування музеїв, лікарень, бурс, монастирів, молодіжних об'єднань, уніатських богословських товариств тощо. Із позицій екуменізму він закликав будувати державний і суспільний лад на засадах релігійної моралі, якій повинне відповідати позитивне право.

Із юридичних проектів Шептицького щодо реформування держави першим став розроблений у 1914 р. за дорученням наради найвищих державних радників у Відні текст меморандуму до урядів членів Четверного союзу. Цей документ передбачав створення основ державного устрою України під протекторатом Габсбурзької імперії, обґрунтовував пропозиції щодо удосконалення правової системи Наддніпрянщини, проголошував окремі права і свободи людини. Такі клерикально-консервативні юридичні схеми основувались на "конституціюванні" українських земель, у т. ч. й "підросійської України", шляхом поширення на них дії габсбурзької конституції, австрійського цивільного кодексу та іншого законодавства Австрії, запровадження посади монарха - гетьмана України, якого призначав цісар із "найбільш видатних полководців австрійської армії", повного підпорядкування митрополиту православної церкви у складі єдиного українського патріархату. Значну увагу в меморандумі приділено військовій організації майбутньої держави на традиціях запорозького козацтва, оскільки "донські козаки... є тільки відхиленням від правдивих козаків". Пропонували і запорозьку військову ієрархію від отамана до сотника. Реалізація меморандуму передбачалася з часу, "як тільки австрійська переможна армія вступить на територію Росії". Оскільки цього не сталось, проект залишився на папері у міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини.

Наступний пакет міркувань щодо державно-правового устрою України Шептицький створив під час Другої світової війни. Він вважав, що ідеалом для українців має стати "побудова рідної, всенаціональної Хати". Цим роздумам передував аналіз розвитку держави від сім'ї, роду, племені, акцентування на сутності держави взагалі як способі досягнення гармонії у суспільстві, християнських принципах ставлення до верховної влади, юридичних засадах відносин держави і церкви. Попереджаючи про численні труднощі на шляху до побудови "всенаціональної Хати", правознавець закликав духовенство, уніатське і католицьке душпастирство до практичної допомоги українському народові у цій справі, особливо у вихованні громадянських чеснот і патріотизму. Сутність влади він тлумачив як службу народові, а не панування над підданими, її головний обов'язок - як оборону "свободи одиниці". Шептицький не заперечував жодної з форм державного правління (монархію, олігархію, демократію), оскільки кожна з них здатна втілювати як зло, так і добро. Він особливо наголошував на необхідності дотримання міри між "правами державної влади ", з одного боку, та правами і свободами індивідів, з іншого, і застерігав, що нічим не обмежена свобода особи може "довести до хаосу, з якого людей виведе лише автократизм всемогучої держави". Ідеології шовінізму, "чинного націоналізму" Шептицький не сприймав.

Отже, на початку XX ст. у вітчизняній державно-правовій думці відбувалися динамічні пошуки рівноваги між свободою людини і суспільним благом, необхідним для гармонійного існування соціуму. Основу політико-правового світогляду мислителів цього періоду становило визнання природних прав людини, їх цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та правління.