Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Михайло Рейснер (1868-1928)

Фундатор радянської ідеї пролетарського інтуїтивного права як революційної правосвідомості. Своє вчення він виклав у таких працях: "Християнська держава" (1898), "Нариси з історії права вільного віросповідання" (1899), "Мораль, право і релігія за російським законом" (1900), "Що таке правова держава" (1903), "Суспільне благо і абсолютизм" (1904), "Боротьба в Росії за права і свободи" (1905), "Занепад абсолютизму" (1905), "Виборче право" (1905), "Держава і віруюча особистість" (1906), "Російський абсолютизм і європейська реакція" (1907), "Головні риси представництва" (1908), "Держава" (у 2-х т., 1911-1912), "До громадської думки" (1913), "Пролетаріат і міщанство" (1917), "Російські Установчі збори та їх завдання" (1917), "Чи потрібно нам вірити в бога" (1919), "Держава буржуазії і РСФРР" (у 3-х ч., 1919-1920), "Право, наше право, чуже право, загальне право" (1925) та ін.

У молоді роки Рейснер обстоював позиції слов'янофільства, а згодом захопився західним конституціоналізмом і одним із перших на теренах Російської імперії (разом з М. Василенком, В. Гессеном і Б. Нольде) видав серію брошур з текстами новітніх конституцій. На межі XIX-XX ст. Рейснер еволюціонував від слов'янофільства через викриття "поліцейського характеру російського церковного права" до "марксистського лібералізму" і став переконаним прихильником конституційної, правової держави у її суто позитивістському баченні. Держава, на його думку, повинна добровільно пов'язувати себе нею ж створеними нормами права, які можуть бути сформульовані як "індивідуальні веління, односторонні і двосторонні норми". Відсутність або слабкість такого обмеження державної влади підсилює можливість опору з боку індивіда чи народу, який може знищити цю владу. Верховенство народу, захищеність його прав, обов'язковість сильного органу народного представництва, підпорядкованість (не верховенство!) особи самообмеженій державній владі, в уявленні Рейснера, є найважливішими ознаками правової держави. Він розглядав народ як суб'єкт права, а не об'єкт власності чи володіння, людей - як членів держави, а не кріпаків чи холопів, був переконаний, що народ, держава і державний народ - це одне й те саме.

Рейснер одним із перших порушив проблеми правової і політичної ідеології, ідеологічної природи права, держави і політичних учень, що зумовило появу у багатьох радянських нормативних актах категорій "революційна правосвідомість", "революційна совість", "революційна доцільність" тощо. Цей готовий уже концептуальний багаж, особливо про революційне значення права і держави, він використав саме в період 1917-1920 рр.

У контексті свого праворозуміння, власного бачення основ радянського конституціоналізму і під впливом психологічної школи Л. Петражицького Рейснер сформулював нову правову ідеологію, яка, на його думку, визначається економічними процесами, класовою боротьбою. Основними її засадами є те, що: 1) громадське життя організується за допомогою ідеологічних форм, які ґрунтуються на різних типах ідеологій та їх діалектиці; 2) ідеологічні викривлення і фальсифікації підпорядковуються певним закономірностям, які проявляються в особливих соціальних методах сприйняття (способах уявлення); 3) методи сприйняття та ідеологічної побудови є результатами соціальної психології; 4) соціальна (групова, класова) психологія зумовлена економічним буттям та способом виробництва; 5) кожний клас у певну епоху і за наявності певних умов виробляє власний метод ідеологічної побудови, за допомогою якого і створює ідеологічні форми релігії, моралі, права, держави тощо; 6) історично можна виокремити три основні типи класового методу ідеологічних побудов - містичні, естетико-романтичні та раціональні; 7) історичні форми класових держав, з точки зору діалектики, є складною надбудовою за типом відомого синтезу, де ідеологія панівного класу переважає не лише за змістом, а й за своїм методом; 8) під час революції класові ідеології перебудовуються відповідно до економічної дійсності і класових інтересів.

Спираючись на таку теоретичну основу, Рейснер слідом за А. Луначарським, який запровадив поняття "інтуїтивне право трудящих", розвинув ідею "революційної правосвідомості", сформулював низку статей Конституції РСФРР1918 р. і став першим теоретиком "пролетарського інтуїтивного права" та фундатором доктрини класового права, яке виробляється природним способом "у лавах пригніченої і експлуатованої маси" відповідно до її психіки та стає складовою її панування після повалення експлуататорів. Саме тому Рейснер ототожнив поняття "пролетарське інтуїтивне право" і "право революційних мас". Уже на початку 20-х років він запровадив поняття "соціалістичне право" та "соціалістичний правопорядок".

Доводячи неправомірність Установчих зборів у тій формі, в якій їх скликали у 1918 р., Рейснер обґрунтовував важливість установчої влади в ініціюванні, обговоренні, підготовці "потрібної конституції" та її затвердженні. При цьому він акцентував на тому, що російська демократія має бути не тільки республіканською, а й союзною, оскільки під її крилом створюється союз братніх народів. Рейснеру належать тези: закон - об'єднавча сила; "загальний закон стоїть вище від усіх"; місцеві закони "поступаються законам всієї Росії"; акти адміністративної влади не можуть суперечити законам тощо. Він наголошував, що закон має охоронятися судом, однак це залишилось поза увагою більшовицьких лідерів. Прогресивними для того часу були і його заклики ухвалювати першу конституцію шляхом всенародного голосування, розглядати народ, а не самі Установчі збори, як найвищу владу, встановити "надійний порядок" охорони конституції та ін.

Одним із перших у радянському правознавстві Рейснер обґрунтував поняття "влада народу" як забезпечення державного "поширення всезагального, рівного, таємного і прямого голосування на всі народні вибори" і аргументував необхідність запровадження системи пропорційних виборів і обов'язкового представництва меншості. Він був упевнений, що республіка без самоуправління і автономії її частин "не заслуговує навіть імені демократії". На його погляд, реальне існування у єдиній державі України й Сибіру доводить сутність радянської демократії як "демократії союзної", а отже, виникає нагальна потреба у створенні "маленьких демократичних республік Естонії і Латвії, України і Литви, Кавказу і Сибіру" з єдиним громадянством. Радянська конституція, за Рейснером, має бути конституцією народу. Записані у ній права є лише відображенням прав народу, а воля творців конституції - відображенням волі народу. Не визнавав він і принципу жорсткості конституційних норм, вважаючи, що основний закон слугує народу і може ним змінюватись, якщо цього вимагають обставини.

Останні роки життя Рейснер присвятив дослідженням сутності радянського права, розглядаючи його як "складний правопорядок, у якому панівне ієрархічне місце належить класовому пролетарському праву, за ним іде класове селянське право, втілене у земельному кодексі, і на останній сходинці перебуває класове буржуазне право з його цивільним кодексом". На думку Рейснера, це є свідченням того, що радянське право не може уникнути певних ознак "буржуазного індивідуалістичного права". Таке "міжкласове право" народилось із первісного, докласового "міжродового правопорядку".

Соціалістичне право робітничого класу М. Рейснер поділяв на дві форми: право пролетаріату як колективного власника засобів виробництва і право пролетаріату як носія трудової сили. З одного боку, право є результатом виробничих відносин, а з іншого - однією з ідеологічних форм. Як ідеологічна форма право приховує у собі можливість спотворення своєї сутності і призначення, а як "економічна формула" право об'єктивно схильне до свого згасання. Саме тому, на думку Рейснера, пролетаріат, здійснюючи революцію, на відміну від буржуазії і селянства, майже не виробляє певних закінчених правових формулювань, не обмежується "фіктивною рівністю права", "не шаленіє правовим обуренням", а спирається на революційну правосвідомість як "гостре відчуття справедливості". Підсумком пролетарської боротьби буде "зайвість права", оскільки фактична рівність у комуністичному суспільстві досягатиметься так, як і в первісній громаді, тобто за принципом "кожному - за потребами, від кожного - за здібностями".