Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Еволюція радянського праворозуміння

Більшовицька ідеологія і суспільно-політична практика потребували утвердження відповідного праворозуміння на широкій соціальній основі. Одразу після революції в контексті догматичного марксистського підходу і права почали формуватися різні його інтерпретації відповідно до соціально-політичних умов.

Фахівець у галузі державного права Олександр Малицький (1874 - після 1930) обґрунтував концепцію "радянської правової держави". Він е автором праць "ЧК і ДПУ" (1923), "Народний суд" (1923), "Радянська Конституція" (1924), "Радянське державне право. Нариси" (1926), "Державний лад Польщі. Нариси" (1930). Малиць-кий з погляду відвертого юридичного позитивізму тлумачив право як сукупність законів, тобто правових норм, "встановлених панівним класом"; як порядок суспільних відносин, що стверджується цим класом у класових інтересах. Звідси висновок, що радянські конституції повинні захищатись організованою силою робітничого класу шляхом встановлення диктатури пролетаріату.

Малицький стверджував, що радянська республіка здійснює свою діяльність в умовах правового режиму, оскільки правова держава - це не те, що "обмежується правами особистості", а те, що підпорядковує всі органи державної влади законам. Право надається індивіду не на підставі його народження, не для досягнення особистих цілей, а "отримується ним від держави та панівного пролетаріату для неухильного виконання громадянських обов'язків". Учений рішуче заперечував принцип "Все, що не заборонено законом, вважається дозволеним" і стверджував, що у радянській правовій державі діє правило "Дозволено лише те, що за законами дозволено". Не визнавав Малицький і принципу поділу влади. Однак закон у нього - це лише "засіб правопорядку", а не "грізна зброя" диктатури пролетаріату чи знаряддя революційної законності. До того ж він зазначав, що і радянська держава повинна діяти, керуючись нормами конституції.

Концепцію права як форми суспільної свідомості створив Ісаак Разумовський (1893 - після 1930) - автор першого в СРСР підручника з історичного матеріалізму (1924, 1927,1928), а також юридичних праць "Соціологія права" (1924) і "Проблеми марксистської теорії права" (1925). Разумовський вважав, що єдино правильним підходом до марксистської теорії права є соціологічна і соціалістична критика буржуазної загальної теорії права. Критикуючи початки радянського юридичного позитивізму, нормативізму, ставлячи під сумнів розуміння права як системи примусових норм держави, він заперечував необхідність грубого вторгнення державного апарату в галузь права, що, на його думку, означає не що інше, як захист конституційних прав лише панівного класу, і обґрунтовував тезу, що конституція і закони є "невідворотним і необхідним у межах класового суспільства засобом прискорення розвитку правової ідеології". Отже, Разумовський був одним із засновників радянської платформи ідеологічного захисту конституції шляхом використання непівських традицій пристосування буржуазного права до інтересів пролетаріату.

Право як особливий порядок суспільних відносин, зумовлених інтересами панівного класу, знайшло обґрунтування у працях Петра Стучки (1865-1932) - автора праць "Революційна роль права і держави" (1921), "Вчення про державу і конституція РРФСР" (1921), "Курс цивільного права" (1927-1931). Стучка довів необхідність справедливого суспільства з новим правом і законністю. Він вважав недоцільним суто нормативістське розуміння права, виступав проти нігілістичного ставлення до нього. Право Стучка визначав як форму організації суспільних відносин, що об'єднує норми права, правові відносини та правосвідомість. Розвиток радянського права вчений пов'язував з удосконаленням і кодифікацією законодавства, з формуванням правосвідомості й правової культури суспільства на основі найновіших досягнень юридичної науки.

Основу революційно-марксистського праворозуміння Стучка вбачав у класовому характері права, матеріальних суспільних відносинах, революційно-діалектичному методі, який повинен прийти на зміну формально-юридичній логіці. У класово-соціологічному праворозумінні Стучки знайшло відображення характерне для того часу ототожнення права із суспільними, виробничими, економічними відносинами.

Активно проводив концепцію права як засобу здійснення диктатури пролетаріату Дмитро Курський (1874- 1932) - нарком юстиції в 1918-1928 рр., автор наукової праці "На шляхах розвитку радянського права" (1927), один з ініціаторів видання "Енциклопедії місцевого управління і господарства" (1927). Він був також учасником розроблення Конституцій РСФРР 1918 р. та 1925 р., Конституції СРСР 1924 р. Під його керівництвом було підготовлено проекти перших радянських кодексів Росії.

Право за диктатури пролетаріату, зазначав Курський, покликане забезпечувати інтереси панівного класу. Він вважав "революційні народні суди" новим джерелом правотворчості. Призначенням і обов'язком революційного права, на його думку, є захист інтересів держави. Громадянсько-правові норми, на відміну від буржуазного права, в радянському праві мають бути жорстко підпорядковані нормам кримінального права.

Право як відносини обміну обґрунтував Євген Пашуканіс (1891-1937) - один з організаторів створення "Енциклопедії права і держави" (1925-1927), автор праць "Загальна теорія права і марксизм: Досвід критики основних юридичних понять" (1924), "Нариси з міжнародного права" (1935). Він розглядав право в тісному зв'язку з економічними умовами розвитку суспільства і класовими відносинами, трактував його одночасно як ідеологію і як суспільний інститут. Ним також було запропоновано суперечливу теорію про відмирання права.

Пашуканіс вбачав у праві основу містифікацій буржуазної ідеології, вважав його засобом відображення відносин товаровласників. Зближуючи форму права і форму товару, вчений вивів "нове право" з відносин обміну. При цьому, розглядаючи його як "нежиттєздатну абстракцію", він зазначав, що правова норма або безпосередньо виводиться з наявних відносин, або, якщо вона видана як державний закон, є "лише симптомом, згідно з яким можна судити з певною мірою вірогідності про виникнення у найближчому майбутньому відповідних відносин". Характеризуючи підхід Є. Пашуканіса, В. Нерсесянц зауважив, що "праворозуміння за такого негативного підходу до права з позицій комуністичного заперечення його як буржуазного феномену постає як правозаперечення. Пізнання права підпорядковане цілковито цілям його подолання". Цей антиюридичний світогляд знайшов своє відображення й реалізацію у правовому нігілізмі всієї революційної теорії і практики соціального регулювання.

Ініціатором позитивістсько-силового праворозуміння у 30-ті роки XX ст. був Андрій Вишинський (1883-1954) - автор праць "Судоустрій в СРСР" (1939), "Теорія судових доказів у радянському праві" (1941), "Питання теорії держави і права" (1949). У 1938 р. на І Всесоюзній нараді з питань науки радянської держави і права Вишинський виклав основні положення власного праворозуміння, яке полягало в обґрунтуванні та утвердженні у СРСР репресивної практики тоталітаризму, нехтуванні правом, законністю, демократичними нормами суспільного і державного життя.

Вишинський відомий своїми промовами на політичних судових процесах 30-х років XX ст., юридичною казуїстикою, покликаною забезпечувати прикриття масових репресій. Так, законність він підпорядковував "класовим інтересам", особливе значення надавав визнанню обвинуваченим власної вини у скоєнні приписуваних йому злочинів, виправдовував каральну політику щодо "ворогів народу". Завдяки діяльності А. Вишинського радянська юриспруденція на кілька десятиліть була підпорядкована жорсткому режиму однопартійної влади, а такі терміни, як "конституційнаюстиція", "конституційнийконтроль", до 60-х років XX ст. зникли з наукового обігу, офіційного і повсякденного вжитку.

За умов пом'якшення радянського правлячого режиму після смерті Й. Сталіна, відходу від жорсткого тоталітаризму поступово змінювалися й підходи до розуміння ролі та призначення права. У той період спостерігалося поступове руйнування монополії офіційного вузьконормативного праворозуміння. Багато вчених запропонувало поєднати правову норму з правовідносинами, правосвідомістю як елементами практичної реалізації нормативізму. До середини 80-х років XX ст. стійким у радянському правознавстві залишалося ототожнення права з тоталітарним законодавством; апологетичний позитивізм, що характеризувався відсутністю правової оцінки закону. Водночас вже в 70-ті роки у процесі дискусій про праворозуміння було запропоновано концепцію розрізнення права й закону як засобу утвердження принципу формальної рівності і свободи індивідів. Ця концепція сприяла визначенню умов існування права, обґрунтуванню поняття "правовий режим", частковій реабілітації ідейно-теоретичного потенціалу правової держави.