Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Суспільний лад

Києво-Руська держава більшістю дослідників визнається ранньофеодальною тобто такою, що виникла за умов формування феодальної власності й розкладу суспільства на два класи: феодалів (власників земельних угідь) і феодально-залежного населення (здебільшого селян, що господарювали на дрібній земельній ділянці, переданій їм у користування за умови відбування служби або оплати встановлених платежів). Цей поділ, що визначав суспільний устрій Києво-Руської держави, остаточно оформився з розвитком феодальних майнових відносин. У межах названих класів населення Київської Русі поділялося на окремі групи, відмінності у становищі яких мали не лише економічний, а й правовий характер, тобто ці групи різнилися між собою за обсягом правоздатності.

Соціальне значення панівного класу феодалів (князів, бояр, а згодом і духовенства), насамперед ґрунтувалося на володінні землею. Найбагатшими на Русі були князі (великий князь київський, місцеві князі). Великий князь київський вважався власником усієї землі й держави. Уже в X ст. почало формуватися великокнязівське доменіальне володіння. Від кінця Хет. формувалося доменіальне володіння залежних від великих удільних князів. Крім того, князі заводили власні господарства, які дістали назву "жизнь" (вотчина). Як верховний власник землі, великий князь мав право на частину додаткового продукту з підвладної території, що вилучався через податки (данина, судові збори).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Великий князь, удільні князі роздавали землі боярам, дружинникам на правах умовного володіння. Така форма феодального землеволодіння називалася помістям. Існувало ще безумовне землеволодіння - вотчина. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але в одному був подібним: в умовах верховної власності держави (князя) на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння (виникло наприкінці X ст.) не були захищені від загрози конфіскації з боку великих князів. Таке становище деякою мірою забезпечувало систему економічної підпорядкованості.

Основою класу феодалів Київської держави було боярство. Джерелами формування боярства були місцева родоплемінна знать і князівські дружинники, що осідали на землях (умовне володіння) і ставали великими землевласниками. Бояри поділялися на дві групи - "великих" та "малих", і разом із князями становили правову еліту держави, землі. "Великі" бояри ставали тисяцькими й воєводами, "малі" - займали нижчі шаблі князівського судово-адміністративного апарату. Особливе місце серед боярства на Русі Х-ХІІ ст. належало огнищанину - головному управителеві князівських маєтків. Зокрема, у віданні огнищанина був увесь адміністративний апарат княжого господарства - збирач княжих прибутків, завідувач княжими стайнями і табунами. До категорії "малих" бояр писемні джерела відносили урядових чиновників: соцьких, десяцьких, тіунів (тивунів), дворецьких та ін. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян - слуг князівського двору.

Привілейоване становище у суспільстві посідала князівська дружина. Вона брала участь у воєнних кампаніях, придушенні соціальних конфліктів та в управлінні державою. Дружина поділялася на дві групи: старшу й молодшу. Старша дружина, або "княжі мужі", була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні адміністративних, військових та господарських справ. Перебуваючи у васальних стосунках із князем, старші дружинники нерідко мали своє військо - дружини. Молодша дружина ("гридь") була ядром княжого війська, і в разі потреби ставала на чолі народного ополчення. Молодші дружинники виконували також різні судово-адміністративні та господарські доручення князя. Отже, дружина князя об'єднувала військово-службову знать, воїнів-професіоналів і представників князівської адміністрації.

Феодально-залежне населення формувалося з особисто вільних общинників (смердів), напіввільних (закупів, рядовичів, ізгоїв) і рабів (холопів).

Найчисленнішими у Київській Русі були смерди. Термін "смерд" використовувався для позначення (за Б. Рибаковим) особисто вільних селян, що "сиділи" на державних ("окняжених") землях і експлуатувалися збиранням данини (спершу - від "диму", яка з часом трансформувалася в поземельну - від рала або плуга: це могли бути податки, як хутром, так і грошима) і виконанням повинностей (постачання транспорту для потреб князівської адміністрації -"повоз", будівництво міст і укріплень тощо). Як уважають вчені (М Чубатий група смердів мала ряд обмежень у праві, зокрема у праві спадщини. За іншою думкою (П. Толочко) смерди були як особисто вільними, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально-залежними. Проте становище останніх було ближчим до вільного, ніж до рабського.

Людей, які втратили "законний" зв'язок із своїм соціальним середовищем, у Київській Русі називали ізгоями. Ними були колишні смерди, які позбулися землі й засобів виробництва, збанкрутілі купці, діячі духовенства, що не могли відправляти церковну службу, князі, які не мали престолів. Давньоруський закон охороняв їх як вільних людей (за вбивство ізгоя слід було заплатити 40 гривень, тоді як за вбивство залежної людини - п'ять). Отже, ізгоєм називали особу, яка втратила своє колишнє соціальне середовище внаслідок розорення, викуплення з холопства, виходу з громади тощо.

Окремою, з правового погляду, групою сільського населення були закупи - колишні смерди, які відпрацьовували отриману від землевласника грошову позику ("купу"). На час праці в його господарстві вони фактично позбавлялися значної частини своєї правоздатності, і порівняно зі смердами опинялись у становищі, близькому до невільників. Наприклад, за втечу від господаря закуп перетворювався на повного ("обельного") холопа (раба). За крадіжку, що її здійснив закуп, відповідав господар, але закуп при цьому ставав повним холопом. Землевласник мав право на тілесні покарання закупа, однак останній все ж таки не повністю прирівнювався до холопа, і ряд норм "Руської правди" підтверджували його права. Зокрема, коли закуп сумлінно виконував свою працю, то господар не мав права на його майно і свободу. Якби господар у цій ситуації захотів продати закупа, то останній став би вільним, а господар мав би заплатити штраф князеві як за злочин (замах на свободу вільної людини)І Існували три основні способи утворення закупництва. Ним міг стати вільний общинник, смерд-данник і колишній невільник-челядин. Як суспільне явище закупництво, особливо у XII ст., мало першорядне значення в соціально-економічному житті руських земель.

Близькими до закупів були рядовичі - люди, що потрапили в економічну кабалу, юридично оформивши свій стан спеціальним договором - "рядом", який мав дві форми - договір-найм і договір-позика. Окремі вчені (Я. Толочко) вбачають у рядовичах своєрідний різновид закупів. Подібно до закупів, рядовичі також якоюсь мірою були захищені законом. Наприклад, підлягали покаранню дії господаря, що порушували умови договору: самовільна зміни суми позички, зменшення земельної ділянки, якою наділявся рядович феодалом, тощо.

Суспільний поділ у Київській Русі замикався групою невільників (рабів). їх називали холопами, челяддю.

Ця група, зрозуміло, не мала ніяких прав, а тому ставала не суб'єктом, а об'єктом права. Раби прирівнювалися до речі. їх продавали, дарували, передавали у спадщину. За вбивство холопа феодал не ніс практично жодної відповідальності. Джерелами рабства, як їх визначало феодальне законодавство, були: 1) самопродаж (або продаж батьками дітей) у рабство; 2) одруження з рабинею без договору з ЇЇ власником; 3) безнадійна заборгованість; 4) покарання за злочин; 5) народження від рабині; 6) воєнний полон. Утім, холопське становище не було довічним. За "добру" службу холопа могли відпустити на волю, він міг одержати волю також згідно з рішенням суду. Але все це залежало від власників, перед владою яких холопи були повністю безправними.

Що стосується населення давньоруських міст, то воно поділялося на дві основні категорії - міську аристократію й міські низи. До першої категорії належали князі й бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. У їхніх руках зосереджувалися великі багатства.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні торговці, челядь. Більша частина цього люду в Х-ХІ ст. була залежною від своїх хазяїв, проживала на їхніх садибах. У XII-XIII ст. у містах різко зростала кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стали посади. Значну частину міського населення на Русі становили мешканці, зайняті у сфері сільськогосподарського виробництва.