Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Державно-політичний статус Запорозької Січі

Державно-політичний статус Запорозької Січі в середині XVII-XVIII ст. зазнав значних змін. Рубіжною віхою еволюції Запорозької Січі та її політичних інституцій стала Хмельниччина. Змінилися роль і функції Січі в суспільно-політичному житті українського народу. Якщо раніше військово-політичні дії запорозького козацтва мали напрям оборонних і визвольних змагань українського козацтва і всього народу, то тепер Запорозька Січ виступала переважно як автономна військово-політична сила в Україні, і аж ніяк не всі її акції відповідали загальноукраїнським інтересам. Центр державного життя перемістився в Гетьманщину, і спроби коша продовжувати відігравати провідну роль у політичних справах України наражалися на протидію українських гетьманів. Проте, незважаючи на деяке зменшення політичного впливу, Запорозька Січ залишалася дієвим фактором громадського життя України. Запорожці брали активну участь у гетьманських міжусобицях (Руїна), а також у війнах великих держав на території України.

У структурі організації політичної влади в Україні-Гетьманщині Запорозька Січ набула особливого автономного статусу. Цьому сприяли як особливості внутрішньополітичної організації Січі, так і постанови міжнародно-правового змісту. Хоча Січ визнала спершу протекторат московського царя, а згодом юридично (за Андрусієським перемир'ям) була переділена між Росією та Польщею (1667 р.), а за "Вічним миром" (1687 р.) знову повинна була підлягати російському цареві, вона фактично завжди діяла непідлегло, керувалася своїми давніми законами та звичаями.

Політика царського уряду щодо Запорожжя в той час зводилася до цілковитого підпорядкування останнього своїй владі. Уживалися заходи, аби покласти край прибуттю на Запорожжя селян-утікачів, а запорожців - на Лівобережну Україну, посилювався контроль за постачанням хліба, затримувалося царське жалування тощо. Водночас російське командування мусило зважати на стратегічні позиції на південних рубежах держави Запорозької Січі, яка розглядалася як надійний форпост у боротьбі проти Кримського ханства й Туреччини. Однак після невдалої спроби кошового отамана Костя Гордієнка з чималою кількістю козаків підтримати І. Мазепу в його намаганнях визволитися з-під влади Москви, царські війська вперше знищили Січ (1709 р.). Частина запорозьких козаків була змушена податися на територію, підвладну Кримському ханству, де 1711 р. заснували Олешківську Січ (тепер - м. Цюрюпинськ Херсонської обл.).

Політичне становище козаків у нових умовах існування було надзвичайно тяжким. Хан не дозволяв їм будувати укріплення і мати артилерію, зобов'язував вносити непомірну данину до ханської скарбниці, виконувати тяжкі земляні роботи на Перекопі та в інших місцях. Зі зміною політичних умов січовики звернулися з проханням до царського уряду (імператриці Анни Іванівни) дозволити їм повернутися на Лівобережну Україну. Можливість нової війни з Туреччиною та необхідність поповнення військових сил країни зумовили те, що запорожцям було офіційно дозволено заснувати Нову Січ на річці Підпільній (1734-1775 рр.).

У період існування Нової Січі запорожці дотримувалися давнього устрою. Однак далися взнаки нові суспільно-політичні умови. Царський уряд, який намагався тримати Запорозьку Січ під постійним контролем (київський генерал-губернатор, а потім і гетьман К. Розумовський), вживав заходів, які вносили істотні зміни в устрій козацтва: заборонялися вибори на Січі кошового отамана, писаря, осавула (1753 р.). Вони мали призначатися царськими урядовцями. Незважаючи те, що указ повністю запровадити в життя не змогли, вибори кошової адміністрації суттєво змінилися. Відтоді вони відбувалися не на загальних військових радах, а на старшинських сходках. Коло кошової старшини постійно звужувалось, а в останні роки існування Нової Січі залишалося майже без змін. Наприклад, кошовий отаман ГТ. Калнишевський, суддя А. Головатий, писар 1. Глоба переобиралися щороку протягом 10 років. Ще один царський указ суворо заборонив у Січі смертні вироки (1749 р.). Однак кошові отамани, за козацьким правом "владні над життям і смертю кожного козака", нерідко ігнорували цю вказівку і, згідно з нормами звичаєвого права, що діяло на Запорожжі, й надалі виконували цю місію.

Бурхливий господарський розвиток земель, що належали до Вольностей Запорозьких у середині XVIII ст., зміцнення індивідуальної форми власності, поява значного прошарку заможних козаків "гніздюків" істотно впливали на характер функціонування паланкової системи влади. Паланкова спільнота з часом домоглася участі в управлінні краєм, активно впливала на добір і розстановку паланкової адміністрації, доводила до відома коша про свою довіру чи недовіру паланковій старшині, виступала із системою рекомендацій своїх кандидатів на старшинські посади. Особливої ваги у структурі управління паланки набув колегіальний орган при полковнику - рада "базарних і степенных добрих казаков", відомих на Січі як "старики" - відставні ("абшитовані") старшини. Саме останні нерідко зверталися до коша з поданням про те, що той чи інший полковник "не угодний" спільноті, і вона воліє мати за старшого над собою "из своей команды".

У середині XVIII ст. стали характерними випадки, коли старшину до паланок (полковників, писарів, осавулів, а також шафарів) не обирали, а призначали з Січі. Щоправда, тоді строк повноважень старшини обмежувався піврічними каденціями, а це може свідчити про те, що така старшина мала звання наказної або тимчасово виконуючої обов'язки. Досить поширеною була практика призначення полковником у ту чи іншу паланку курінного отамана Новопризначеній старшині в особі полковника видавався наказ, в якому зазначались обов'язки як старшини, так і людності, яка постійно чи тимчасово мешкала в паланках. Тут же, зазвичай, у загальних рисах визначались і права старшини: право на "почтеніє й усякую благосклоиность по должності".

Поступово для російської монархії в соціально-економічному, політичному і військовому плані Запорозька Січ ставала вкрай небажаним явищем. Вона розглядалась як осередок можливого відродження української державності. Непотрібною вона стала також і як військова сила. Усі ці фактори і спонукали царський уряд до остаточної її ліквідації (1775 р.). Вищу старшину Запорозької Січі було заслано до Сибіру, а кошового Петра Калнишевського - до Соловецького монастиря, де він пробув 25 років і помер 1803 р., у віці 112 років. Чи то за лихою іронією долі, чи просто за збігом обставин цей же рік став останнім і для останнього гетьмана України Кирила Розумовського.

У такий спосіб було припинено існування Запорозької козацької республіки. Однак історія запорозьких козаків має свій епілог. П'ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли у межі Османської імперії та з дозволу султана оселились у гирлі Дунаю, заснувавши там Задунайську Січ (1775-1828 рр.).

Задунайська Січ (Запорозька Січ за Дунаєм) у свідомості сучасників стала безпосередньою спадкоємницею Нової Січі, а тому зберегла саму назву - Січ та ім'я запорозьких козаків.

У перші роки життя запорожців в Османській імперії склалися два козацьких осередки: один - у пониззі Дунаю, другий - поблизу Очакова. Вважається, що спершу Задунайська Січ була на місці сучасного м. Вилкова (Одеська обл.). У 1778 р. Порта визнала запорожців своїми новими підданими і висловила готовність узяти їх під свій протекторат. За султанським фірманом (указом) козакам для заснування Січі надавалася земля між Бендерами та Акерманом, по лівий бік Дністра; кошовому отаманові надавався бунчук (символ влади в Османській імперії); козаки отримували значні пільги в оподаткуванні, але за це мали виконувати на вимогу Порти військові обов'язки. Отже, умови для життя запорожців в Османській імперії були досить сприятливими.

Старанням, передусім, старих запорозьких січовиків, які перейшли за Дунай, Запорозька Січ у межах Турецької держави певною мірою зберегла традиції запорозького козацтва. Вона так само мала 38 куренів (практично всі під старими назвами). Усі найважливіші питання вирішувалися на козацькій раді Рада збиралася, головно, на свято Покрови. Вона обирала кошового отамана (в останній період існування Задунайської Січі кошовий був рівним двохбунчужному турецькому паші) та козацьку старшину. До традиційних старшинських посад додався лише драгоман (перекладач), який представляв турецьку владу на Січі.

Проте нова історична ситуація, нове навколишнє середовище, пов'язане зі зміною держави-сюзерена, в межах якої треба було жити, мали привести до певної трансформації козацького товариства. Задунайська Січ поступово перетворилася на звичайну українську колонію, але таку, в якій переважало козацьке право. Як і завжди раніше, Січ за Дунаєм давала притулок усім, хто мав бажання стати запорожцем. Тому часто на Задунайську Січ приходили люди, які бажали набути юридичного статусу в Османській імперії та певного захисту. Серед них були колишні козаки (а також їхні нащадки) із Наддніпрянської України, незадоволені новими російськими порядками, кріпосні селяни, дезертири російської армії, злочинці тощо.

З метою створення противаги задунайцям російський уряд переселив решту козаків на землі між Бугом і Дністром, створивши Бузьке козацьке військо. У 1792 р. цих козаків перейменували у Чорноморське військо і переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських козаків повернулася до Росії, і царський уряд поселив їх на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо (між Маріуполем і Бердянськом), а надалі й їх було приєднано до козаків на Кубані. Саме ці об'єднані козаки під назвою "кубанських" проіснували з 1864 р. до 1921 р.

Отже, у результаті тотального наступу Російської імперії на автономні права українців на кінець XVIII ст. всі землі козацької України було остаточно інкорпоровано в російську імперську систему. Україна як політичний організм із внутрішнім життям перестала існувати. Ліквідацію української автономії було історично запрограмовано. Республіканський устрій Української держави викликав активну протидію централізованого устрою монархічної Росії. Саме тому головною причиною ліквідації державності України російським самодержавством можна визначити діаметральну протилежність типів державного устрою. З інших причин дослідники (В. Маковський) указують, передовсім, на наявність постійно зростаючого розшарування українського суспільства. Однак із ліквідацією національної козацької державності та свободи українського народу не було ліквідовано волі до них самого народу. Ідея власної державності жила у свідомості українського народу.