Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Державно-правовий устрій на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії

Загарбання західноукраїнських земель Австрією

Географічно західні етнічні українські землі територія Галичини, Північної Буковини (Пониззя) та Закарпаття (Закарпатська Русь) в останній чверті XVIII ст. перебували у складі Австрійської імперії. До останньої чверті XVII ст., коли розпочався процес загарбання Австрією західноукраїнських земель, вони входили до складу кількох держав із різним юридичним статусом.

Хронологічно першим до складу Австрії увійшло українське Закарпаття, яке - як частина Трансільванського (Семигородського) князівства - перебувало під протекторатом Османської імперії. Під час австрійсько-турецької війни австрійські війська окупували (1697 р.) Трансільванію, а на Карловицькому конгресі (1699 р.) габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над князівством, у складі якого перебувало Закарпаття.

Менш як за сто років (1772 р.) між Росією, Австрією та Пруссією було підписано Конвенцію про частковий поділ Польщі. За цим документом під владу Австрії потрапили переважно етнічні українські землі теперішніх Галичини й частини Волині. "Юридичною підставою" входження тієї частини етнічних українських земель до складу Австрійської імперії став історичний факт їх короткочасного перебування в першій половині XIII ст. у складі Угорського королівства. Імператриця Марія-Терезія, посилаючись на те, що угорський королевич Коломан, син короля Андрія І, вважався галицьким королем (1219-1241 pp.) і що вона є спадкоємицею угорської корони, дала приєднаним землям назву Королівства Галичини і Володимири (Волині). У практичному політичному вжитку повна назва вживалася рідко, а приєднаний край скорочено називали Галичиною, зокрема й землі волинські, а також етнічні польські.

У результаті австрійсько-турецької війни та слабкості Туреччини австрійці "заокруглили" свої володіння за рахунок Буковини (1774 p.), північна частина якої була заселена українцями, а південна - українсько-румунською людністю. Попервах управління цим краєм здійснювали військові власті Австрії - її територія підпорядковувалася придворній військовій раді та генералітету військового командування Галичини та Володимири під офіційними назвами - Буковинський дистрикт, Чернівецький генералітет, Галицький прикордонний генералітет. Військову адміністрацію в Буковині було замінено цивільним управлінням (1786 p.), а згодом (1787 р.) долучено до складу Галичини як окрему адміністративно-територіальну одиницю. У період революції Буковина набула статусу окремого краю зі своєю адміністрацією (1849 p.).

З подальшими поділами Польської держави Пруссія розширила свої володіння за рахунок етнічних польських, а Росія загарбала раніше захоплені Польщею українські та білоруські землі. Дуже великі нові території на захід від Бреста за Третім поділом Польщі (1795 р.) отримала Австрія. Новій території дали назву - Західна Галичина.

До чергового політичного перекроювання основного масиву польських і частково українських земель спричинилася на початку XIX ст. війна Франції проти Австрії, Росії та Пруссії. Тоді Франція на частині польських етнічних земель сприяла створенню Великого герцогства Варшавського (1807 р.). Фактично воно проіснувало до розгрому Наполеона, а формально - до Віденського конгрес) (1815 р.), що встановив нові кордони. Царська Росія одержала більшу частину Великого герцогства Варшавського, на його основі створивши Царство Польське, куди входили українські Холмщина й Підляшшя. Частина герцогства як Велике князівство Познанське відійшло до Пруссії. Одночасно Віденський конгрес постановив створити як окрему державу Краківську республіку, котру було прилучено до австрійського Королівства Галичини й Лодомерії (1846 р.). Останнє відтоді набуло уточненої формальної назви Королівства Галичини й Лодомерії з Великим князівством Краківським та князівствами Освєнцімським і Заморським. У лютому 1847 р. Галичину переділили (офіційно, але формально) на Східну (переважно етнічну українську) і на Західну (переважно етнічну польську). Під час революції 1848-1849 рр. Головна руська рада у Львові виступила з пропозицією до цісаря переділити Галичину реально на дві провінції за етнічною ознакою - українську й польську. Але, попри те, що було офіційно санкціоновано утворення в Галичині двох адміністративно-територіальних одиниць (червень 1848 р.), а також підтримку ідеї поділу з боку громадськості (до кінця січня 1849 р. на підтримку поділу було зібрано 200 тис. підписів галичан), Галичина так і залишилася непереділеною австрійською провінцією, в якій місцева влада перебувала в руках польського панства. Українська вимога про поділ Галичини до 1918 р. залишалася в українському русі лише як ідея.

Революція 1848-1849 рр. і подальші поразки Австрії у війнах з Францією, П'ємонтом (1859 р.) та Пруссією (1866 р.) довели неспроможність одноосібного панування австрійців у багатонаціональній державі. Австрійський уряд уклав угоду з угорськими магнатами (1867 р.), за якою Габсбурзька імперія трансформувалась у двоцентрову дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію (офіційна назва, запроваджена цісарським розпорядженням від 14 листопада 1868 р., залишилась аж до її розвалу в листопаді 1918 р.) В Австрії було прийнято (грудень 1867 р.) нову конституцію, а в Угорщині відновлено в чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. Обидві конституції встановлювали двопалатний парламент в Угорщині - сейм, а в Австрії -рейхсрат. "Компроміс 1867р." надав Угорщині формальної державної рівності з Австрією та розширив її права у внутрішній та зовнішній політиці. Територіально держава в той період поділялася по річці Лейті на австрійську частин) імперії - Цислейтанію з офіційною назвою - Королівства і краї, представлені в рейхсраті. Вона охоплювала 14 областей (середній

Галичину та Буковину). До складу угорської частини - Трайслейтанії разом із угорськими та іншими землями увійшла територія українського Закарпаття.

Назва нової дуалістичної держави не відображала справжнього національного складу держави (В. Кульчицький). Жодна з панівних націй - ні австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині - не становили більшості у своїх частинах імперії. Австрійці в Цислейтанії становили всього 35%, а угорці в Транслейтанії - 45% населення. Офіційними мовами імперії стали німецька та угорська, однак у регіонах нарівні з ними функціонували мови місцевого населення, серед них і українська (за тодішньою термінологією - русинська). Саме це давало підставу для тогочасних польських шовіністів говорити, що українців як національність вигадали австрійці ("австрійська інтрига"). За зовнішніми ознаками у цьому був певний сенс: адже австрійська влада, аби зменшити польський вплив на приєднаних землях (принаймні в окремі періоди), ставила на інші етнічні групи місцевого населення, в Галичині - передусім на українців. Офіційними столицями Австро-Угорщини 1867 р. стали Відень і Будапешт, але згодом Прага, Львів і Краків отримали спеціальні статуси, які, власне, перетворили їх на столиці регіонів. Тоді навіть жартували, що Відень - політична столиця імперії, Будапешт -- юридична, Прага - економічна, Львів - культурна, а Краків - мистецька.