Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Виборча система

Політична система Австрії, а потім - Австро-Угорщини формувалася еволюційно протягом кількох століть. Декілька разів найвища влада країни переживала глибоку кризу, але щоразу таланило провести реформи, що забезпечували модернізацію суспільно-політичних відносин.

Політичний устрій Австрійської імперії тривалий час опирався на абсолютну владу монарха за суворо станового ладу суспільства. Процес централізації державного управління в імперії як багатонаціональній державі посилювався, особливо від XVIII ст. Формально першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначав їх як складові Австрії, стала Прагматична санкція (1713 p.). До середини XIX ст. в Австрійській імперії вирізнилися три групи країв: німецькі (Австрія, Крайна, Штирія, Трієст), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина, Буковина), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія).

Спадковий монарх Австрії (цісар) зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Він уважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомоги особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія. Існувала окрема канцелярія для Галичини - Галицька придворна канцелярія - на чолі з канцлером (1774-1776 і 1797-1802 pp.) Вона безпосередньо підпорядковувалася імператорові, не маючи чітко визначених функцій: розробляла перспективні плани економічного розвитку Галичини на основі австрійського конституційного права, працювала над удосконаленням адміністративного поділ)' краю та формуванням галицьких владних структур.

Після придушення революції 1848-1849 pp. упродовж наступних кількох десятиліть залишалося відкритим питання про політичний лад у державі. В Австрії запанувала неоабсолютистська система влади, в умовах якої посилилася прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елемент) в імперії. Це призводило до частих змін у системі центральних органів влади та управлінських структур на місцях. Завершеного вигляду політична система імперії набула в результаті змін, проведених у другій половині 60-х років XIX ст. Саме тоді, з утворенням дуалістичної Австро-Угорської монархії, було створено систему політичних і адміністративних установ, видано низку законодавчих актів, які в головних рисах збереглися аж до розпаду імперії.

Згідно з австрійською конституцією (1867 p.), вищою владою і Австро-У горській монархії залишався імператор. Виконавчу владу здійснював Кабінет міністрів. Три міністерства - закордонних справ, військове і фінансів - були спільними для Австрії та Угорщини і підпорядковувалися безпосередньо імператорові. Решта обмежувалися діяльністю в одній з двох частин дуалістичної монархи У питаннях законодавства імператорові допомагав орган представницької влади - рейхсрат, компетенція якого обіймала фінанси бюджет, міжнародні договори, військові справи, грошову систем), транспорт, митниці, промисловість, медицину, віросповідні відносини, права громадян, освіту тощо.

Рейхсрат складався з двох палат. До верхньої палати - палат панів - входили повнолітні принци імператорської родини, виш чиновники, представники знатних аристократичних родів, архієпископи, єпископи з князівськими титулами, окремі особи, призначені імператором за видатні заслуги у різних галузях державної та громадської діяльності, науки й мистецтва. Верхня палата відігравав скромну роль у питаннях законотворчості. Самостійно вносити поправки до законопроектів вона не мала права. Якщо виникали о-перечки, то палата панів могла відкинути весь законопроект, не окремі поправки. Чисельність верхньої палати не була стабільною і варіювалася в межах від 250 до 300 осіб. Нижня палата палата депутатів - спершу складалася з 353 представників усіх країв імперії. Галичина та Буковина у рейхсраті мали своє численне представництво.

Законопроекти спочатку розглядалися нижньою палатою, потім затверджувалися верхньою палатою рейхсрату. Після цього вони санкціонувалися імператором. Без його згоди прийняті рейхсратом закони вважалися недійсними. Водночас конституція дозволяла імператорові (ст. 14) у разі крайньої необхідності, а також у період, коли парламент був розпущеним, видавати закони простим імператорським указом. Цією можливістю імператор користався, коли потрібно було обійти заперечення рейхсрату. За цим же положенням цісар міг затвердити (відхилити) законопроект, якщо він не дістав більшості голосів у третьому, останньому читанні. Депутати здійснювали контроль за виконавчими органами через подання запитів (інтерпеляцій). Нижня палата мала також право призначати комісії для розслідування правильності дій адміністративних органів.

Виборча система

Спершу до нижньої палати своїх представників обирали місцеві сейми (до 1873 р.). Згодом запроваджувалися вибори депутатів за куріальною системою, в основу якої було покладено станово-майновий принцип. До першої курії належали великі землевласники, які платили від своїх володінь не менше 100-200 золотих ринських (корон) державного податку. Вони голосували безпосередньо за свого кандидата. З другої курії обиралися депутати від найбільших міст. Вона складалася з буржуазних верств із певним мінімумом податку - духовенства, службовців, учителів, адвокатів, лікарів, цехових майстрів, власників майстерень та ін. Проте до виборів допускалися лише дві третини міського населення (платили більші податки), а бідніша третина мешканців міст виборчих прав позбавлялась. Третя курія - торгово-промислових палат - об'єднувала купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників у палатах. Вони також голосували прямо в міській курії та в курії великих землевласників. Четверта курія об'єднувала сільські громади. Так само, як і в містах, до виборів допускалися дві третини сільських жителів із тих, які платили по 8 та більше корон річного податку, а інші права голосу позбавлялися. Окрім того, голосування в курії сільських громад було двоступеневим. У селянській курії, на відміну від інших, спершу у громадах обиралися виборщики (вальмани), які вже потім обирали безпосередньо депутатів. Один виборщик обирався на 500 виборців. Громади, які мали менше 500 виборців, обирали одного виборщика. Власники маєтків (двірських обшарів), які платили не менш як 50 ринських податку, ставали виборщиками без обрання. До виборів не допускалися малолітні й жінки, ті, хто отримував допомогу з публічних фондів, банкроти, засуджені. Виборче право можна було реалізовувати лише в одній громаді. Виборщика обирали усно (з голосу) абсолютною більшістю голосів. Так само усно й відкрито виборщики обирали депутата. Це відкривало можливості для масових зловживань під час виборів. Непоодинокими були випадки підкупу виборщиків та застосування щодо них адміністративного чи морального тиску. Про зловживання під час крайових виборів чимало писала галицька та буковинська преса.

Отже, вибори до австрійського парламенту не були прямими та безпосередніми. Щоправда, наприкінці XIX ст. (1896 р.) запроваджено додаткову - п'яту - загальну курію. У ній брало участь усе доросле населення, зокрема й ті, хто голосував у перших чотирьох куріях. Депутати розподілялися таким чином, що по першій курії одного депутата обирали, наприклад, у Галичині, 64 поміщики, або п'ятій - аж 69 697 виборців. У цьому справедливо вбачали (В. Кульницький) класовий характер парламентської системи Австро-У горської монархії. Саме тому боротьба за реформу виборчої системи в Галичині та Буковині на зламі ХІХ-XX ст. стала вагомим чинником демократичного руху. Для українців, окрім загальнодемократичного змісту, вона мала ще й важливе національне значенні. Запровадження загального, прямого, рівного й таємного голосуванні однозначно робило українців панівним урядово-політичним елементом у східній частині провінції (зокрема, українці мали би більшість у повітових радах Східної Галичини).

Кореальній виборчій системі в Австро-У горській монархії було покладено край із прийняттям нового виборчого закону (26 січні 1907 р.). Він декларував загальні, рівні та безпосередні вибори за таємного голосування, однак лише для повнолітніх громадян сильної статі.