Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Судово-прокурорські органи

Судово-прокурорські органи в Галичині й на Буковині (меншою мірою - на Закарпатті) упродовж австрійського (австро-угорського) панування зазнавали неодноразових більших чи менших змій.

Найменше структурних змін в організації суду було в період останньої чверті XVIII - середини XIX ст. У той період майже без змін зберігалася попередня судова система. Судочинство й далі спиралося на засади станового суспільства і не відокремлювалося від адміністрації. Шляхта судилась у шляхетських - земських і гродських (діяли на постійній основі) судах. Міщани самоврядних міст -у магістратських, в яких суд ради міста розглядав цивільні справи, а війтівсько-лавничий - кримінальні справи, земельні та спадщин-ні суперечки. Для духовенства існували особливі - єпископські суди, юрисдикція яких поширювалася також на кримінальні справи духовних осіб (І. Настасяк). Для сільського населення судами першої інстанції стали вотчинні (панські) чи домініальні суди. Щоправда, в судовій практиці стало обов'язковим (1774 р.) використання австрійських правових актів. Усі рішення державних судів виносилися від імені імператора. Кожному надавалося право оскаржувати рішення судів до губернатора (верховний губернаторський суд), а смертні вироки виконували лише після перевірки справи губернатором.

Певні зміни в судоустрій західноукраїнських земель внесла перша (від часу приєднання) австрійська судова реформа (1782 p.), яка за декілька років адаптувала судову систему краю до загально-австрійської. Найперше реформуванню підлягав домініальний суд. Дія здійснення правосуддя поміщики повинні були скласти іспит на право судити або ж спеціально для цього утримувати особу -юстиціарія. Сільські громади діставали право на "пленіпотентів" -адвокатів. Домініальні суди зберігалися до середини XIX ст. Рішення домініального суду, зокрема на Закарпатті, могло бути оскаржено у комітетському суді. Компетенція єпископських судів обмежувалася (1784 р.) тільки духовними (канонічними) справами. Кримінальні злочини, вчинені представниками духовенства, розглядались у світських судах. Проте перед ним єпископський суд позбавляв злочинця духовного сану. Крім того, подібно до інших австрійських провінцій, у Галичині й на Буковині існували окремі суди з розгляду цивільних і кримінальних справ (від 1787 р. до середини XIX ст.). Було утворено чотири цивільних та 19 кримінальних судів. Функції останніх здебільшого виконували магістратські суди. А до компетенції Львівського магістратського суду входив розгляд політичних справ усього краю. Вищою інстанцією для Галичини та Буковини став створений у Львові (1784 р.) апеляційний суд. Судовий нагляд над усіма судами краю здійснювала Верховна судова палата у Відні.

Під впливом революційних подій 1848-1849 рр. було внесено зміни й до системи судоустрою Австрійської імперії, які, зокрема, поширилися (1850 р.) на територію Галичини та Буковини. Такі зміни здійснювались у напрямі впровадження буржуазних принципів у судочинство. З ліквідацією домініального суду відмовилися тонового суду взагалі. Створювалися судові повіти (у межах ста-ва як адміністративної одиниці було по кілька судових повітів), лилися суди присяжних, повітові суди (у кожному судовому "віті) й повітові колегіальні суди (розглядали важливі кримінальні справи за участі не менше трьох повітових суддів). Суди проголодалися відокремленими від адміністрації, і Іова реорганізація судового устрою (1852 р.) спрямовувалася часткову відмову від буржуазних принципів у судочинстві та повернення до старої, феодальної системи. Повітові суди, яким були підсудні цивільні та дрібні кримінальні справи, підпорядкували адміністрації повіту, а суди присяжних і повітові колегіальні суди було ліквідовано. Суди поділялися на крайові (Львівський вищий крайовий суд обслуговував Східну Галичину та Буковину), окружні (виступали як суди першої інстанції в окремих цивільних і серйозних кримінальних справах) та повітові (поділялися на цивільний і кримінальний відділи). Стосовно повітових судів окружні були судами другої інстанції, а крайовий суд був другою інстанцією для окружних і третьою, останньою, для повітових судів у цивільних справах.

Незначні структурні зміни в системі організації суду, які, однак, стали суттєвими за значенням, було запроваджено в умовах дуалістичної держави. Після прийняття австрійської конституції (1867 р.), судовій владі було присвячено окремий конституційний закон (21 грудня 1867 р.). За ним знову запроваджувалися повітові суди, і цього разу судова влада остаточно відокремлювалася від адміністративних органів. Уводився принцип незмінюваності суддів (довічно призначались імператором), проголошувались їхні самостійність і незалежність. Суддею міг стати австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і після трирічної практики успішно склав письмовий та усний судові екзамени. У національному аспекті склад суддів був здебільшого неукраїнським. Українці допускалися до судової роботи переважно в судах нижчих інстанцій (В. Кульчицький). Відновлювалися суди присяжних, на розгляд яких покладалися тяжкі злочини, політичні справи, а також питання про пресу.

Суд присяжних складався із сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів; присяжні виносили вердикт про вину, а постійні судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щороку визначалися адміністративними органами, а суд у порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість для розгляду конкретної справи (В. Кульчицький), Найвищими судовими інстанціями залишалися вищий крайовий суд і Верховний судовий і касаційний трибунал.

Система територіальних судових органів доповнювалася спеціальними судами - військовими, торговими чи промисловими (1896 р.). Останні, зокрема, вирішували спірні питання між підприємцями й робітниками, а також робітниками одного підприємства.

Охорона безпеки чинного ладу покладалася на жандармерію, командування якої для Галичини та Буковини мало штаб у Львові. Очолював жандармерію крайовий комендант. У повітах існували повітові комендатури, які керували роботою жандармських постів, розташованих на території повіту. У другій половині XIX ст. замість жандармерії було створено Дирекцію поліції у Львові з аналогічними функціями. У той період поліційні органи поділялися на поліцію безпеки, шляхову, пожежну, санітарну, торгову тощо, контролюючи все життя країни. Разом з органами цензури вона підпорядковувалися Міністерству поліції у Відні.

На захисті державних інтересів стояла Державна прокуратура (1849-1850 рр.). У Львові було створено Вищу державну прокуратуру (1855 р.). Вона вносила й підтримувала від імені держави обвинувачення в територіальних судах. На прокуратуру також покладалися функції нагляду за дисциплінарними проступками судових чиновників (1863 р.) і тюрмами (1865 р.). Від 1873 р. прокурор при Верховному судовому й касаційному трибуналі іменувався генеральним прокурором, при вищих крайових судах - старшим прокурором, а при окружних судах працювали державні прокурори. Ті ж, хто підтримував обвинувачення в повітових судах, називалися заступниками державних прокурорів.

Для захисту матеріальних інтересів держави в судах усіх інстанцій у Львові було спеціально створено Галицьку фінансову прокуратуру (1852 р.), компетенція якої поширювалася на територію кримінальні злочини, вчинені представниками духовенства, розглядались у світських судах. Проте перед ним єпископський суд позбавляв злочинця духовного сану. Крім того, подібно до інших австрійських провінцій, у Галичині й на Буковині існували окремі суди з розгляду цивільних і кримінальних справ (від 1787 р. до середини XIX ст.). Було утворено чотири цивільних та 19 кримінальних судів. Функції останніх здебільшого виконували магістратські суди. А до компетенції Львівського магістратського суду входив розгляд політичних справ усього краю. Вищою інстанцією для Галичини та Буковини став створений у Львові (1784 р.) апеляційний суд. Судовий нагляд над усіма судами краю здійснювала Верховна судова палата у Відні.

Під впливом революційних подій 1848-1849 pp. було внесено зміни й до системи судоустрою Австрійської імперії, які, зокрема, поширилися (1850 р.) на територію Галичини та Буковини. Такі зміни здійснювались у напрямі впровадження буржуазних принципів у судочинство. З ліквідацією домініального суду відмовилися від станового суду взагалі. Створювалися судові повіти (у межах староства як адміністративної одиниці було по кілька судових повітів) Уводилися суди присяжних, повітові суди (у кожному судовому повіті) й повітові колегіальні суди (розглядали важливі кримінальні справи за участі не менше трьох повітових суддів). Суди проголошувалися відокремленими від адміністрації.

Нова реорганізація судового устрою (1852 р.) спрямовувалася на часткову відмову від буржуазних принципів у судочинстві та повернення до старої, феодальної системи. Повітові суди, яким були підсудні цивільні та дрібні кримінальні справи, підпорядкували адміністрації повіту, а суди присяжних і повітові колегіальні суди було ліквідовано. Суди поділялися на крайові (Львівський вищий крайовий суд обслуговував Східну Галичину та Буковину), окружні (виступали як суди першої інстанції в окремих цивільних і серйозних кримінальних справах) та повітові (поділялися на цивільний і кримінальний відділи). Стосовно повітових судів окружні були судами другої інстанції, а крайовий суд був другою інстанцією для окружних і третьою, останньою, для повітових судів у цивільних справах.

Незначні структурні зміни в системі організації суду, які, однак, стали суттєвими за значенням, було запроваджено в умовах дуалістичної держави. Після прийняття австрійської конституції (1867 р.), судовій владі було присвячено окремий конституційний закон (21 грудня 1867 р.). За ним знову запроваджувалися повітові суди, і цього разу судова влада остаточно відокремлювалася від адміністративних органів. Уводився принцип незмінюваності суддів (довічно призначались імператором), проголошувались їхні самостійність і незалежність. Суддею міг стати австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і після трирічної практики успішно склав письмовий та усний судові екзамени. У національному аспекті склад суддів був здебільшого неукраїнським. Українці допускалися до судової роботи переважно в судах нижчих інстанцій (В. Кульчицький). Відновлювалися суди присяжних, на розгляд яких покладалися тяжкі злочини, політичні справи, а також питання про пресу.

Суд присяжних складався із сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів; присяжні виносили вердикт про вину, а постійні судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щороку визначалися адміністративними органами, а суд у порядку жеребкування вибирав потрібну йому кількість для розгляду конкретної справи (В. Кульчицький). Найвищими судовими інстанціями залишалися вищий крайовий суд і Верховний судовий і касаційний трибунал.

Система територіальних судових органів доповнювалася спеціальними судами - військовими, торговими чи промисловими (1896 p.). Останні, зокрема, вирішували спірні питання між підприємцями й робітниками, а також робітниками одного підприємства.

Охорона безпеки чинного ладу покладалася на жандармерію, командування якої для Галичини та Буковини мало штаб у Львові. Очолював жандармерію крайовий комендант. У повітах існували повітові комендатури, які керували роботою жандармських постів, розташованих на території повіту. У другій половині XIX ст. замість жандармерії було створено Дирекцію поліції у Львові з аналогічними функціями. У той період поліційні органи поділялися на поліцію безпеки, шляхову, пожежну, санітарну, торгову тощо, контролюючи все життя країни. Разом з органами цензури вона підпорядковувалися Міністерству поліції у Відні.

На захисті державних інтересів стояла Державна прокуратура (1849-1850 pp.). У Львові було створено Вищу державну прокуратуру (1855 p.). Вона вносила Й підтримувала від імені держави обвинувачення в територіальних судах. На прокуратуру також покладалися функції нагляду за дисциплінарними проступками судових чиновників (1863 р.) і тюрмами (1865 p.). Від 1873 р. прокурор при Верховному судовому й касаційному трибуналі іменувався генеральним прокурором, при вищих крайових судах - старшим прокурором, а при окружних судах працювали державні прокурори. Ті ж, хто підтримував обвинувачення в повітових судах, називалися заступниками державних прокурорів.

Для захисту матеріальних інтересів держави в судах усіх інстанцій у Львові було спеціально створено Галицьку фінансову прокуратуру (1852 p.), компетенція якої поширювалася на територію

Буковини (до 1867 р.). Предметом діяльності фінансової прокуратури був порядок управління й використання коштів із благодійних фондів. Чисельність штату, ранг службовців визначалися статутом. Очолював крайову прокуратуру фінансовий прокурор. На нього покладалися загальне керівництво її службовими справами, передання справ підлеглим чиновникам, контроль за правильним веденням ними, документації, за додержанням строків розгляду справ тощо. Для вступу на службу до фінансової прокуратури встановлювався ряд вимог. Необхідною з них було успішне складання трьох державних іспитів, визначених Міністерством фінансів. Для остаточного зарахування на службу і наступної присяги обов'язково слід було пройти протягом року практику. Для одержання вищих посад у фінансовій прокуратурі складались адвокатські іспити.

Одночасно з відновленням суду присяжних для захисту інтересів підсудних відновлювався інститут адвокатури, початки якого в Галичині й на Буковині сягали часів освіченого абсолютизму (1781 р.). Але до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Статус адвокатури спершу визначало Тимчасове (1849 р.) положення про адвокатуру. Видане згодом Постійне положення (1S6S р.) лежало в основі діяльності адвокатів аж до розвалу імперії. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі та Чернівцях було створено адвокатські палати. Дисциплінарний нагляд за професійною діяльністю адвокатів здійснювала президія, що обиралась як орган самоуправління на три роки. Президія адвокатської палати також приймала кандидатів до адвокатури, до яких пред'являлися дуже високі вимоги (В. Кульчицький). Окрім семирічної практики після закінчення юридичного факультету й успішного складання адвокатського іспиту, вони також повинні були мати ступінь доктора права.

Як інститут попереднього судочинства окремим цісарським патентом (29 вересня 1850 р.) в усіх коронних австрійських землях було запроваджено нотаріат. Протягом перших 20 років свого існування нотаріати функціонували при судах. Із запровадженням Нотаріального порядку (1871 р.) нотаріат почав діяти як самостійна, незалежна від судів установа. Нотаріуси призначалися міністром юстиції з кваліфікованих кандидатів. Необхідними умовами для зайняття посади були: досягнення 24-річного віку, державна правова освіта, 4 роки правової практики, знання крайових мов і складені теоретичні іспити або ступінь доктора права. Організація нотаріату мала певну автономію. Нотаріуси судових округів або краю об'єднувались у нотаріальні колегії (нотаріальні палати). До функцій нотаріальної палати належали: вибори голови і членів палати; вироблення пропозицій щодо устрою та діяльності нотаріату і регламенту його діяльності; розгляд планів роботи і звітів нотаріальної палати. Нотаріальна палата здійснювала нагляд за поведінкою й діловодством нотаріусів і кандидатів у нотаріуси та виконувала функції своєрідного відомчого суду честі. Загальний нагляд за діяльністю нотаріальних колегій здійснювали голови (президенти) судів першої та другої інстанцій.