Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Правова система

Правова система Австрійської імперії формувалася зведенням звичаїв і традицій окремих австрійських провінцій у крайові права (Р.Петрів). Цей процес, що розпочався ще в XIII ст., заклав основу для систематизації правових норм в окремі збірники, які у другій половині XVI ст. були вже в усіх провінціях. Упродовж XVIII ст. видавалися вже загально-австрійські збірники законів і розпоряджень. Було видано чотири таких збірники (1704-1771 рр.). Вони містили прийняті у різні роки акти цивільно - і кримінально-правового характеру. Але через суперечності між ними з часом виявилася невідповідність цих актів інтересам розвитку держави. Це стало однією з причин кодифікації цивільного й кримінального права в Австрійській імперії. Систематизація правових норм в Австрії, що здійснювалася фактично одночасно із загарбанням західноукраїнських земель, у поширенні австрійської імперської системи права на західноукраїнські землі зумовила системний підхід.

Нове законодавче поле, якого потребував соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток імперії в цілому і Східної Галичини та Буковини, зокрема, формувалося через видання окремих законів і постанов. Вони вміщувались у збірниках судових, ножичних і крайових законів, що були обов'язкові до виконання в усіх провінціях. Згодом (1848 р.), із метою оприлюднення законів, замість збірників почали видавати "Вісник державних законів" і "Вісник крайових законів". Законодавчі акти публікувалися десятьма мовами. "Вісник крайових законів" видавався у кожній провінції тією мовою, якою розмовляла більшість її населення.

У розвитку права Австрійської імперії важливим етапом стала середина XIX ст. Той період, передовсім, позначився виникненням і розвитком конституційного законодавства. Закони поділялися на універсальні й партикулярні, правильні й виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові - на засади необхідності або слушності. Право поділялося також на службове, право застави та канонічне. Правові норми, що сформувались у 60-х роках XIX ст., проіснували до розпаду імперії. А зміни, що відбувалися в законодавстві у 70-90-х роках XIX ст. і на початку XX ст., мали поверховий характер і не торкалися основ системи.

Цивільно-правові норми почали систематизувати раніше віл інших. На вимогу ерцгерцогині Марії-Терезії законодавча комісія з урахуванням прав кожної провінції уклала кодекс цивільних законів, в основі якого лежало римське й магдебурзьке право, а також право інших держав. Кодекс, що дістав назву Терезіанського (1776 р.). складався з трьох розділів (права особи, майнові права та облігаційні права) і містив вісім томів. За кодексом право поділялося на законне й звичаєве. Згодом імператор Иосиф II висунув вимоги доповнити збірник новими розділами. На виконання цього законодавча комісія додала до першого розділу кодексу положення сімейно-шлюбного характеру (про права подружжя, взаємні права та обов'язки батьків і дітей). Цісарські доповнення, що мали важливе значення для розвитку суспільства й держави в цілому, набували чинності в австрійських провінціях (1787 р.) під назвою патент Найважливіші з цісарських патентів стосувалися регулювання проблем сімейного права (1783 р.) і питань спадкування за законом (1786 р.) Згодом цісарські доповнення дістали назву Йосифінські книги законів, характерною рисою якої стала заборона використання категорії звичаєвого права, яке як джерело права було згодом (1811 р.) скасоване відповідним цісарським патентом.

Базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства став цивільний кодекс, укладений у середині 90-х років XVIII ст, що набув чинності на території Східної Галичини та Буковини (1798 p.). Процес систематизації цивільно-правових норм в Австрії завершився введенням у дію загальноавстрійського цивільного кодексу (1812 р.). На західноукраїнських землях (Галичина) він залишався чинним навіть після їх долучення до складу міжвоєнно Польщі (припинив свою дію 1933 р., а в Австрії з відповідними змінами діє дотепер). Структурно кодекс поділявся на три частини (всього 1502 статті). У вступі викладено загальні міркування про цивільний закон, першу частину присвячено особистим правам другу - речовим правам, а в третій подаються загальні постанови, що стосуються особистих і речових прав. Дослідники (В. Кумицький) відзначають, що поза увагою укладачів кодексу залишилося звичаєве право, натомість головним серед його джерел було римське право, Прусське земське уложення (1794 p.), а також т." провінційне право окремих австрійських країв.

Особливу увагу в документі законодавець приділив праву власності. Воно трактувалось як довільне й необмежене володінні майном. Набути власність могла будь-яка фізична особа, якщо цього їй не забороняв закон. Не могли набувати у власність нерухомість монахи та іноземці-нехристияни. А військові втікачі від дня втечі позбавлялися права у будь-який спосіб розпоряджатися своїм майном. Право власності втрачалося з волі власника через продаж чи дарування, за рішенням суду (конфіскація, вилучення речі з обороту), або ж самим фактом знищення (утрати).

Окремі глави кодексу було присвячено сімейному, спадковому та зобов'язальному праву, норми яких, з огляду на зміст, поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані.

Сімейно-шлюбне право імперської Австрії вважають одним з найбільш консервативних складових цивільного права (О. Маланчук-Рибак). За нормами цивільного права Австро-Угорщини, двоє в подружжі однаково зобов'язувалися до подружньої повинності, вірності, водночас зверхником сім'ї визнавався чоловік. Він визначав місце проживання сім'ї, мав вирішальний голос у керівництві господарством, а також на нього покладалися обов'язки з утримання й захисту сім'ї. Чоловік мав обов'язок матеріально утримувати дружину (навіть у випадку розлучення) "та заступати її в усіх пригодах". На обов'язки жінки дивились як на другорядні, підпорядковані інтересам членів сім'ї. Так, у випадку зміни місця проживання чоловіка дружина юридично була зобов'язана йти за ним. Одруження визначало статус жінки за статусом і суспільною приналежністю чоловіка. Жінка перебирала прізвище чоловіка та користувалася правами його стану.

В Австрійській імперії визнавався тільки церковний шлюб (до 1856 р.), але подружні справи належали до юрисдикції світського суду. Цивільні шлюби існували тільки для людей, релігійна належність яких не мала статусу, офіційно визнаного державою, а також у випадку, якщо одного з трьох державно визнаних віросповідань відмовив у заповідях і шлюбі (постанова від 9 квітня 1870 р.).

Законодавчі норми доволі детально регламентували права обох батьків щодо їхніх дітей. Попри декларацію рівних (однакових) батьківських прав, вони різнилися. Головним обов'язком батька було матеріальне забезпечення дітей. До обов'язків матері належало дбати за їхнє здоров'я. Закон установлював право батька як глави сім'ї (батьківська влада). Ця норма давала можливість саме батькові впливати на вибір роду діяльності дитини. Батько мав першість у визначенні опікуна над дітьми. Батьківська влада втрачала силу тільки після настання повноліття дітей, тобто після виповнення 24 років.

Особливо відчутною була різниця між правами батька і матері у випадку розлучення подружжя й відсутності згоди між ними щодо долі дітей. Суд звичайно виносив рішення, за яким дівчатка до закінчення семи, а хлопці до чотирьох років віддавалися на виховання матері, а відтак - батькові. Щоправда, цю законодавчу норму на початку XX ст. було ліквідовано. Традиційною й загальноприйнятою була суттєва матеріальна залежність дружини від чоловіка.

Закон не передбачав рівних прав позашлюбних дітей із дітьми, народженими у шлюбі. Обмеженість прав позашлюбних дітей виявлялася в успадкуванні, а також у тім, що вони не мали права на сімейний титул батька, на його соціальні привілеї, герб тощо. Водночас у законодавстві простежувалася тенденція до більш об'єктивного визначення прав дітей, народжених поза шлюбом. Зокрема, існувала правова норма, за якою жінка в судовому порядку могла вимагати гроші на утримання у перші три місяці після народження дитини.

Закон визначав основні причини розлучення. Серед них: подружня зрада, засудження до ув'язнення щонайменше на п'ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин принаймні рік, небезпечна для життя і здоров'я поведінка, тяжкі тілесні побитті, а також "непоборима відраза" між подружжям. Провини чоловій чи жінки окремо не вирізнялися. Проте оформлений юридично розрив шлюбних відносин був надзвичайною рідкістю. Дослідники (О. Маланчук-Рибак) уважають, що значною перешкодою цьому була поширена традиційна релігійна свідомість населення. Найконсервативнішою сімейно-шлюбна ситуація була в католиків. За чинним в Австро-Угорщині законодавством" шлюбний зв'язок між католиками могла розірвати лише смерть одного з подружжя. Ідея нерозривності шлюбу, незмінності його традиційно-патріархального укладу надзвичайно довго панувала в суспільній свідомості і то чи інакше проявилась у всіх соціальних верствах суспільства.

Підставами виникнення права спадкування було визначено закон, заповіт і договір на спадкування. Заповідати можна було усно чи письмово. Розрізняли заповіти публічні (укладений у суді або у нотаріуса) та приватні (із свідками чи без свідків). Закон детально регулював права на успадкування майна, встановлював обмеження. Зокрема, позашлюбні діти мали рівні права зі шлюбними спадок тільки по материнській лінії, але не мали жодних прав на спадок по батьківській лінії. Проте в реальному житті долю позашлюбних дітей часто визначали не лише законодавчі акти, а й морально-етичні норми. Спадку вати за законом можна було у випадках, якщо спадкодавець: не залишив заповіту або цей заповіт визнано недійсним; залишивши заповіт, не розпорядився в ньому всім своїм майном або в пізнішому заповіті розпорядився лише частиною майна; у письмовому заповіті не передбачив тих осіб, котрим майне мало би належати за законом.

У кодексі було вдосконалено зобов'язальне право. З його інститутів найґрунтовніше було розроблено договірне право. Договір могли укладати в будь-якій формі - усно чи письмово, в суді чи поза судом, із свідками чи без них. Договір міг бути одностороннім (дарування); двостороннім (купівлі-продажу); безоплатним та опланувальним; консесуальним, себто таким, до укладення якого достатньо лише згоди сторін, і реальним, в якому укладення договору є і його виконанням.

Майже одночасно з підготуванням цивільного кодексу розпочалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому 1781 р. було надано силу закону. На окремі краї його дія поширювалася кількома роками пізніше. Кодекс більш як на сто років став головним документом, що врегульовував цивільне судочинство, яке характеризувалося надзвичайною повільністю й дорожнечею. Після кількаразових змін цього феодального за характером кодексу та його доповнень (Адвокатська ординація (1848 p.), закон про компетенцію судів (1852 p.), закон про судочинство у безспірних справах (1854 р.)) було введено в дію новий цивільно-процесуальний кодекс (1898 p.). Структурно він складався з шести частин і 602 статей; порівняно з попереднім проголошував усність і гласність цивільного процесу, прискорював розгляд судових справ. Окремо було видано досить об'ємне (402 статті) доповнення - Положення про екзекуції. Воно мало на меті врегулювати порядок виконання судових рішень у цивільних справах, а також судових вироків у кримінальних справах у частині примусового стягнення штрафів і судових витрат.

Кримінально-правові відносини на західноукраїнських землях у період австрійського панування врегульовувалися на основі декількох кодифікацій кримінального права. Перший австрійський кримінальний кодекс (1768 р.) - кримінальне уложення, видане з ініціативи імператриці Марії-Терезії (Терезіана) - у своїх двох частинах урегульовував кримінально-правові відносини в царині процесуального та матеріального права. Втім, його чинність на територію західноукраїнських земель (Галичина) було поширено лише через два роки після їх загарбання (1774 p.), і тільки в частині процесуального права. Кодекс базувався на становій, феодальній системі судочинства, а отже, пропонував інквізиційний процес розгляду справ (серед тортур до часу їх скасування - 1776 p.- передбачалися: лещата для рук і ніг, припалювання свічками, розтягування на драбині тощо) та жорстоку систему покарань (спалення, колесування, четвертування, відрубування голови).

Наступний кримінальний кодекс (1787 p.), що містив характерні для буржуазного права положення, пов'язують з іменем імператора Иосифа 11. Цей кодекс скасовував смертну кару. (її могли застосовувати тільки за рішенням надзвичайних судів.) Протиправні діяння уперше поділялися на кримінальні злочини (їх розглядали суди) і менш серйозні правопорушення - політичні злочини (розглядали адміністративні органи). Однак система покарань, що мала феодальний характер, й надалі залишалася досить суворою.

Галичину та Буковину трактують (В. Кульчицький) як своєрідний полігон для апробації австрійського законодавства. Це показово, зокрема, щодо кримінального права. Наприклад, кримінальний кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором-криміналістом Й.Зонненфельсом, для запровадження (1797 р.) у Східній Галичині з незначними змінами було проголошено чинним (1803 р.) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал установлювалася смертна кара через повішення) та поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальній тяжкі поліційні проступки.

Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти років чи довічно. До обтяжливих обставин закон відносив рецидив, втягування інших до вчинення злочину групою, обман слідства. Полегшувальними обставинами, з огляду на особу винного, були: неповноліття, коли злочинцеві не виповнилося 20 років, якщо він психічно хворий і це вплинуло на його виховання, якщо він перед учиненням злочину поводився бездоганно, якщо до злочину його спонукали. Злочини скоєні дітьми у віці 11-14 років, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р"), що передбачав як додаткове покарання побиття палками. Упродовж свого існування кримінальний кодекс доповнювався іншими законодавчими актами, зокрема військово-кримінальним кодексом (1855 р.), який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.

Що стосується кримінального судочинства, то до середини XIX ст. кримінальний процес регулювався частиною кримінального кодексу И.Зонненфельса, за яким процес мав інквізиційний характер. Кодекс відкидав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес був таємним, письмовим із формальним оцінюванням доказів. Передбачалося також скорочене судочинство, що здійснювалося через спеціально запроваджувані наглі суди (не дотримувалися звичайних процесуальних вимог, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години від моменту їх винесення).

У другій половині XIX - на початку XX ст. перебіг судочинства у кримінальних справах регулювали два кримінально-процесуальних кодекси. Перший (1853 р.) позначився скасуванням інквізиційного процесу, в якому суддя виступав відносно до обвинувачуваного не лише як суддя, який виносив вирок, а й як обвинувачувач. Натомість уводили змагальний процес. Як наслідок, запроваджувалися прокуратура, часткова гласність процесу, але не допускалася будь-яка участь громадськості у здійсненні правосуддя. Наступний кримінально-процесуальний кодекс (1873 р.) установив усність і гласність процесу, допускав участь "громадськості" (суду присяжних) у розгляді тяжких злочинів, проводив ідею вільного оцінювання доказів за внутрішнім переконанням суддів. Цей кодекс із незначними змінами проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а на території Галичини аж до введення там польського кримінально-процесуального кодексу (1928 р.). У військових судах кримінальний процес регулювався окремо прийнятим (1912 р.) військово-процесуальним кодексом.

На розвитку законодавства в імперії позначився особливий статус угорських земель, до яких відносили українське Закарпаття. На території останнього, крім названих кодексів, діяло також поточне королівське законодавство, "Урбаріум" (1741 р.), нормами якого визначалися обов'язки кріпосних селян, а в міських судах - ще й "Трипартитум" ("Трикнижжя") С. Вербевція, де також містилися норми феодально-кріпосницького права. Від другої половини XIX ст. на розвитку галузевого законодавства позначався дуалістичний характер держави. Зокрема, останній австрійсько-імперський кримінальний кодекс Діяв тільки в Австрії (Цислейтанії), зокрема в Галичині й на Буковині, Угорщина (Транслейтанія) мала свій кримінальний кодекс (1879 p.), що також був чинним на території Закарпаття. Цивільне право в Угорщині до початку XX ст. залишалося некодифікованим.