Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Конституційне законодавство

Австрійський конституціоналізм започаткували революційні події 1848-1849 pp. Правляча верхівка Австрійської імперії гарячково шукаючи вихід із кризового становища, проголосила 25 квітня 1848 р. парламентську конституцію для всієї імперії у вигляді Конституційної грамоти Австрійського цісарства (Конституція - за ім'ям тодішнього міністра внутрішніх справ Австрії). Перша австрійська конституція перетворила Австрію на цивілізовану європейську монархію. Проголошені нею конституційні порядки, основні демократичні права і свободи громадян давали певні можливості для розвитку як особи, так і окремих народів Австрії. Проте документ, як уважають, було поквапно написано за бельгійським зразком (А.-Дж.-П. Тейлор). А це не влаштовувало віденських радикалів, які хотіли створити власну конституцію. Після численних маніфестацій уже 16 травня квітнева конституція втратила чинність.

Згодом в Австрії вводився конституційний лад (дарованою) конституцією (березень 1849 p.). Цим документом частково обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи, декларувалася децентралізація імперії. Зокрема, Буковина відділялася від Галичини. З демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Про гласність суду, свобода преси, суди присяжних скасовувалися.

У 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка перетворила Австрійську імперію на Австро-Угорську монархію та діяла до розвалу останньої у жовтні 1918 р. Звичайно, і ця конституція не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам в імперії надала широкі можливості для боротьби за владу в державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій також розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи не могло відібрати в українського народу польське політичне панування в Галичині. Спираючись на цю основу, західні українці, мірою зростання своєї свідомості й сил, в австрійській державі здобували для себе щораз більшу міру національної рівноправності.

Структурно конституція складалася з низки окремих конституційних законів, що присвячувалися конкретним сферам суспільного регулювання: про загальні права громадян; про імперське представництво; про здійснення урядової влади; про встановлення імперського суду; про судову владу тощо. Кожен із них мав важливе значення для народів імперії, зокрема українського.

Базовим серед низки конституційних законів був Закон про загальні права громадян, ухвалений 21 грудня 1867 р. Згідно з цим основним законом, проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом (ст. 2), однакові можливості в зайнятті державних посад (ст. 3), свобода пересування (ст. 4), недоторканність приватної власності (статті 5-6), таємниця листування (ст. 10), право подавати петиції і прохання (ст. 11), свобода слова Й друку (ст. 13). Скасовувалася попередня цензура. Проголошувалася свобода віри й совісті за умови, що релігійні погляди не завдаватимуть шкоди державним обов'язкам громадян. Вказувалося, що австрійські піддані мають право свободи вибору професії та здобуття фахової освіти. Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду від 21 грудня 1867 р. (ст. 19) було визнано рівноправність усіх народів імперії, право кожного народу зберігати і плекати свої мову, звичаї, традиції, релігію. Засвідчувалося визнання державою рівноправності всіх крайових мов у школі, державних установах і громадському житті.

У краях, де проживало декілька народів, навчальні заклади мали бути організовані так, щоби без застосування насилля до вивчення іншої крайової мови кожний з цих народів отримав необхідні можливості для освіти рідною мовою. Закон зобов'язував представників місцевої державної влади й самоврядування забезпечити таке ставлення до мов, яке унеможливлювало би загострення міжнаціональних суперечностей. Згідно з державним законом від 5 березня 1862 р. та крайовим від 12 серпня 1866 р. автономна влада мала додержуватися принципової позиції щодо української мови. У законі зазначалося, що там, де переважають українці, магістрати повинні всіляко сприяти поширенню української мови (Р. Петрів).

Характерною рисою законів 60-х років XIX ст. стало широке декларування демократичних прав. В основному законі проголошено свободу зборів та організації політичних і громадських об'єднань. Це положення регламентували закони про об'єднання і про збори (15 листопада 1867 р.). Вони значно спрощували й полегшували процедуру створення об'єднань. Для відкриття товариства необхідно було подати до крайового правління статут товариства у п'яти примірниках. У ньому обов'язково вказувалися мета товариства, засоби існування, структура та органи управління, місцеперебування, спосіб вирішення спірних питань, умови розпуску. У ви. падку заборони крайовим урядом відкриття товариства засновники мали право апелювати протягом 60 днів до Міністерства внутрішніх справ. Політичним товариствам заборонялося встановлювати між собою тісні взаємини. Кожного року вони мусили реєструвати список членів у крайовому управлінні. Для скликання зборів громадськості чи мітингів слід було за три дні попередити крайові власті у письмовій формі, вказавши мету, місце й час проведення заходу. Крайова управа давала письмовий дозвіл на проведення зборів. За порушення обох законів передбачався арешт до шести тижнів або грошове стягнення.

До конституційного Закону про загальні права громадян було долучено низку законодавчих актів, виданих раніше. Зокрема, Заков про захист особистої свободи (27 жовтня 1862 р.), в якому зазначалося, що ув'язнення особи може відбутися тільки відповідно до судового рішення. Громадянина могли затримати без дозволу судових властей до 48 годин. Згідно із Законом про захист домового права, обшук будинку міг здійснюватися лише за судовим рішенням або письмовим дозволом судових властей протягом 24 годин після його надання. Закон про пресу (17 грудня 1862 р.) надавав право видавати газети та журнали фактично всім громадянам імперії. Визначався порядок заснування нових видань. Для цього у крайовий уряд потрібно було повідомити програму видання, прізвище відповідального редактора та місце друкування. Обумовлювалося, що кожен видавець зобов'язаний надсилати періодичне видання в органи безпеки краю не пізніше як за 24 години до виходу у світ. Щоправда, влада мала право конфіскувати окремі сталі або номери газет із політичних мотивів.

На основі конституції 1867 р. було прийнято ряд законів, що стосувалися таких важливих сфер громадського життя, як школа і церква. Контроль над школами згідно із законом (25 травня 1868р) передавався від церкви державним органам. В Австро-Угорщини вводилася обов'язкова восьмирічна освіта, щоправда, крайові сейми мали право дещо коригувати обов'язковий строк навчання. Н" Буковині він становив шість років (О. Добржанський). Того було врегульовано питання міжконфесійних стосунків, зокрема, змішаних шлюбів, зміни віри тощо. Дозволялося створення міжконгресійних шкіл. Уводилася загальна військова повинність. Окремий закон (15 жовтня 1868 р.) уточнював порядки щодо преси, розширюючи права видавців і посилюючи регламентацію функціонував цензури. Дозволялися страйки (7 квітня 1870 р.), якщо їх було належним чином підготовлено й вмотивовано.

Отже, в 60-х роках XIX ст. в Австро-Угорщині було витворено міцну правову базу для гарантування особистих свобод і прав громадян імперії. Певний крок зроблено в питанні міжнаціональних стосунків, дуже непростому для багатонаціональної імперської держави. Щоправда, дослідники (О. Добржанський, В. Кульчицький) зазначають, що реформи не було доведено до кінця. Залишено чимало застарілих правових норм, які зберігали переваги одних верств населення над іншими, а в підсумку вели до нерівноправного становища націй. Чимало правових норм було записано у вигляді декларацій і не підкріплялося механізмом уведення в дію. Зокрема, це стосувалося тези про рівноправність народів та їхніх мов, яка не отримала дальшого роз'яснення в законодавстві і тому в різних землях трактувалася по-різному залежно від розстановки політичних сил. Значною мірою такі невідповідності зумовлювали недієвість багатьох демократичних норм і гостру боротьбу навколо них.

Але навіть попри вказані недоречності австрійсько-імперське конституційне законодавство стало основою демократизації суспільства, зуміло відіграти роль каталізатора національної свідомості у провідної верстви населення краю - української інтелігенції. А це спричинилося до активізації подальшої боротьби за національне відродження.