Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Лютнева революція в Росії. Активізація українського політичного руху. Утворення УЦР

Виникненню першої за порядком новітньої національної української державної формації передували падіння в Росії царського режиму та прихід до влади ліберально-демократичного Тимчасового уряду (утворений 1 березня 1917 р.).

Вважаючи себе за тимчасову владу, що діє тільки до скликання Установчих зборів Росії (спочатку були призначені на вересень} Тимчасовий уряд під впливом революційних подій змушений був робити певні кроки щодо демократизації суспільства й державною управління, а згодом (1 вересня 1917 р.) - офіційно проголосив Росію республікою.

У рамках заходів щодо демократизації суспільних відносин у партії проголошувалися чинними основні права й свободи громадян, рівність солдат з громадянами й повна політична амністія. Тимчасовий уряд також проголосив про скасування смертної кари і скасування будь-яких обмежень громадян у правах за соціальними, релігійними та національними ознаками. Наголошувалося на необхідності демократизації установ земського та міського самоврядування, а головне - рекомендовано створювати на місцях представницькі органи - ради (комітети) об'єднаних громадських організацій.

Із метою реорганізації багатьох суспільних сфер і державного управління Тимчасовий уряд вдався до реформ. Зокрема, у перші ж дні ліквідував (реорганізував) одіозні державні структури, що найбільше ототожнювалися з поваленим царським режимом - жандармерію, поліцію (натомість створив міліцію), управління у пресі (цензуру) тощо. Готуючи реформу місцевого самоуправління й земельну реформу, затвердив права фабрично-заводських комітетів та створив систему земельних комітетів (квітень).

Цілеспрямованими зусиллями Тимчасового уряду, а також внаслідок зустрічного демократичного волевиявлення на просторах колишньої імперії оформилася владна вертикаль, що відповідала тодішнім настроям переважної більшості її населення. У центрі {реорганізації адміністративного апарату влади перебували земства, компетенція яких розширювалася. Ця обставина фактично стала передумовою того, що більшість посад у владних органах ставали виборними. У всіх губерніях та повітах земські губернські й повітові з'їзди обирали громадські ради й комітети, які розглядалися, відповідно, як представницькі та виконавчі органи місцевої влади (з травня 1917 р. згідно з "Тимчасовим положенням про земські установи" виконавчим органом земств оголошувалася міліція).

Місцеву виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, було замінено на інститут губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду ("Тимчасове положення про губерніальних і повітових комісарів" було затверджено Тимчасовим урядом 19 вересня 1917 р.). Найчастіше ними за посадою ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи. У волостях замість старшин, які користувалися усією повнотою влади, почали функціонувати виборні волосні виконавчі комітети. Проте, дослідники (С. Кульчицький та ін.) зазначають, що у нових органах представницької демократії й надалі провідне становище залишалося за представниками торгово-промислових кіл та управлінської бюрократії.

Зазначені процеси щодо демократизації суспільства й державного управління, здійснювані Тимчасовим урядом Росії, безпосередньо позначилися на українському русі: вони викликали в українському середовищі схвалення й сподівання на прийнятне вирішення назрілих проблем національного розвитку, сприяли легалізації діяльності й створенню на українських землях політичних партій та різноманітних громадських організацій. Останні ввійшли у Київський виконавчий комітет, а незабаром, об'єднавшись (за однією з версій - 3-го, а за іншою - 17 березня), створили на його основі представницький орган українських політичних сил під назвою Української Центральної Ради. У такій назві цілком узгоджували ся наголошення особливих функцій, особливої ролі, які належно виконувати новостворюваній інституції (центральна) з історичною національною традицією (найвищі, найповажніші колективні представницькі органи називалися здебільшого радами).

Оскільки на самому початку Українська Центральна Рада репрезентувала не все українське населення, а його національну еліту - лише ті організації, "які були-в населення і мали спільну прикмету - національну свідомість" (М Грушевський), то закономірним постає визначення головної мети її діяльності: здійсненні віковічних прагнень українського народу - реалізацію національної державної ідеї на основі законодавчого закріплення відповідних нормативно-правових засад. Ця обставина у перспективі позиціонувала УЦР як вагомий чинник політичного життя України.

Однак у перші тижні свого існування УЦР не наважувалася виступити у ролі керівника українського національно-визвольного руху і, фактично, відігравала роль київської міської організації переживала процес організаційного та ідейного становлення. Це. зокрема, на той час виявлялося у невизначених: правовому стані (іменувала себе і Українською Народною Радою, і національний урядом України, і виконавчим органом громадських організацій,! носієм моральної влади, і крайовою владою, і крайовим комісарством) та політичній платформі діяльності. У своєму першому юридичному документі - відозві - вона закликала українська народ домагатися від Тимчасового уряду всіх прав, але звела ні права до публічного використання української мови в державній, судових та освітніх установах.

На процесі розбудови держави суттєво позначився той факт що у 1917 р. Україна ще не відокремилася зі складу Росії і як складова частина останньої зазнавала дії тих же чинників, що й інші регіони. Найголовнішою проблемою, навколо якої точилася боротьба різних ідей но-політичних сил в Україні в період Національна демократичної революції, було втілення ідеї незалежності Україні1 і побудова Української держави. Неоднакове розуміння самої незалежності , способів її досягнення, форм української державності стали головними причинами того, що український національно-визвольний рух під керівництвом УЦР пройшов еволюцію у поглядах на державність України від ідеї автономії до альтернативної самостійницької.

Отже, перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції в Російській імперії, поруч з іншим, висунула на порядок денний і питання про самовизначення України, відродження її державності. Активізація організованого українського руху й поява Української Центральної Ради як його головного репрезентанта були наслідком революційних подій. Факт утворення Центральної Ради не виходив за межі правового поля постмонархічної Росії: співвідносився з рекомендаціями Тимчасового уряду створювати на місцях представницькі органи влади у формі рад об'єднаних громадських організацій. Щоправда, на час появи київського осередку реальну владу в Києві фактично до середини року ділили між собою губернський комісар Тимчасового уряду, командування Київського військового округу та Київський виконавчий комітет об'єднаних громадських організацій.