Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Конституційно-правове оформлення радянської форми державності в Україні

Правовим оформленням радянської форми державності в Україні стала перша українська радянська Конституція (березень 1919 р.). Принципове рішення - при опрацюванні Основного закону радянської України - взяти за основу Конституцію радянської Росії (липень 1918 р.) - було прийнято на 111 з'їзді КП(б)У. І вже через кілька днів, 10 березня 1919 р., на зібраному з цією метою 111 Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, червоноармійських та селянських депутатів було офіційно прийнято "Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки". У всіх суттєвих деталях вона повністю повторювала свій прототип - Конституцію РРФСР. Штучність незалежної Української СРР виявляв навіть список членів президії з'їзду (неукраїнців), які підписали Конституцію: Раковський, П'ятаков, Бубнов і Квірінг. Хоча вони були й відомими більшовиками, але їхнє право представляти український народ було, м'яко кажучи, непереконливим. До того ж, сам текст Конституції приймався і був опублікований російською мовою, що свідчило про повне ігнорування українських інтересів.

Структурно Конституція УСРР 1919 р. охоплює 35 статей, що розподіляються між 4-ма розділами. У першому - Основні положення - подаються програмні засади радянського державотворення. Другий - Конструкція радянської влади - визначає основи організації центральної і місцевої влади. Окремим - третім - розділом до Конституції увійшов пристосований до умов УСРР текст російської Декларації прав трудящого і експлуатованого народу (1918 р.) під назвою: "Декларація прав і обов'язків трудового і експлуатованого народу України". Четвертий розділ - Про Герб і Прапор УСРР - присвячений символіці радянської держави в Україні.

На думку дослідників (О. Мироненко), одна з найбільш характерних рис названої Конституції УСРР полягає у перевазі політичних декларацій перед правовими нормами. Це, зокрема, свідчить про головне її спрямування, передовсім, на досягнення виключно політико-ідеологічних цілей. Так, у Конституції УСРР було визначено як організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їхніми споконвічними експлуататорами - капіталістами і поміщиками. Диктатура мала забезпечити перехід від буржуазного ладу до соціалізму, після чого вона, а за нею і держава мала зникнути, поступившись вільним формам співжиття. Проголошувалися: скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів лише для трудового народу. На трудящих країни покладався збройний захист завоювань революції. Питання української радянської державності в Конституції розв'язувалося на основі уявлень про світову революцію, що мала б незабаром відбутися. Наголошувалося, що УСРР має "увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки як тільки виникнуть умови для її створення". Це положення відбивало уявлення про тимчасовість існування радянської України.

Конституція УСРР визначала Україну як Республіку Рад. Органами державної влади в Україні вона проголошувала Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Верховним органом законодавчої влади в Україні був Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУІІВК). Урядові функції виконувала обрана ВУЇ ІВК Рада Народних Комісарів УСРР. На місцях (губернії, повіти, волості) органами управління були відповідні виконавчі комітети, обрані на з'їздах відповідних Рад.

Конституція закріпила основні засади радянського виборчого права, яке в період до середини 1930-х років базувалось на ступеневому та куріальному принципі. Фактично це означало, що вибори не були загальними, рівними та прямими. Прямий, безпосередній характер мали тільки вибори до місцевих рад - сільських та міських. Волосні, повітові, губерніальні та всеукраїнські з'їзди рад обиралися представниками нижчих радянських органів, тобто волосні ради обирали повітові, повітові - губернські і т. ін. За такого відбору делегатів права меншості ніяк не забезпечувалися.

Члени виконкомів формально обиралися на з'їздах. Фактично з'їзди затверджували список, розроблений у відповідному парткомі. Виборчими одиницями були не територіальні дільниці, а підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Виборці перебували в адміністративній залежності від своїх керівників і мусили голосувати так, як їм накажуть.

Право обирати і бути обраними до рад мали незалежно від віросповідання, національності і статі громадяни УСРР. яким виповнилося 18 років (робітники, селяни, домогосподарки, солдати, матроси, непрацездатні). Проте, у Конституції було використано принцип нерівності виборчих норм для різних категорій виборців, передовсім робітників та селян. За Конституцією, робітничий клас мав п'ятикратну перевагу над селянством у нормах представництва. Окрім того (за В. Гончаренком), це питання передавалося у відання ВУЦВК, який міг регулювати норми представництва згідно з політичними обставинами. А фактично партійні комітети, залежно від ситуації, могли як завгодно поглиблювати нерівність виборів. Наприклад, в Україні в 1919 р. норма представництва для червоноармійців була вдесятеро більшою, ніж для селян або робітників. Останні були місцевими, а червоноармійці - здебільшого прийшлими. За такої системи нерівних і непрямих (до вищих ланок радянської влади) виборів у центральних органах влади представники переважної більшості населення України - селянства - становили меншість.

Окрім осіб, що їх, як зазвичай, обмежували за законом у виборчих правах (душевнохворі, позбавлені за судовим вироком), виборчого права за Конституцією позбавлялися представники "експлуататорських класів", т. зв. "нетрудовий елемент", тобто усі, що використовували найману працю або жили з нетрудового прибутку (доходи з підприємств, відсотки з капіталу), священики, торговці, колишні поліцейські, жандарми тощо. Згодом категорія "позбавленців" охопить до десяти відсотків населення й навіть більше.

Формально Конституція забезпечувала "трудящим" громадянські права і свободи; практично можливість їх здійснення залежала цілком від волі органів влади. Де-юре Конституція не встановлювала однопартійної системи, але вже до 1924 р. всі політичні партії, окрім комуністичної, були ліквідовані. В основі державного устрою лежав принцип "демократичного централізму^ який означав повну підпорядкованість нижчих ланок вищим. При закріплених широких повноваженнях місцеві ради не були органами самоврядування, бо безпосередньо підпорядковувались вищестоящим виконкомам і з'їздам рал

До того ж, перша Конституція радянської України ухвалювалася з низкою порушень. Дослідники (О. Мироненко), відслідковуючи систему порушень цього не юридичного, а суто політичного акта вказують на: обрання у березні 1919 р. Президії ВУЦВК, існування якої не було передбачено цією Конституцією, і фактичну підміну нею з'їзду Рад, ВУЦВК та уряду; тим більш видання цим органом з квітня 1919 р. декретів, які навіть не затверджувалися з'їздом Рад; неконституційні затвердження рішень уряду й окремих наркоматів та контроль за їх діяльністю; контроль за діяльністю Верховного революційного трибуналу; скасування актів ревкомів та органів місцевої влади, перебирання на себе деяких інших функцій, наприклад, помилування; внесення Президією ВУЦВК змін та доповнень до Конституції.

Отже, формальним підґрунтям системи влади рад в Україні стала прийнята 1919 р. перша українська радянська Конституція Вона остаточно оформила радянську форму державності - УСРР. Спрямована виключно на досягнення політико-ідеологічних цілей, Конституція УСРР за характером була не юридичним, а політичним актом; вона ухвалювалася з низкою процедурних порушень,} тексті політичні декларації значно переважали правові норми. Дублювання у всіх суттєвих деталях свого прототипу - Конституції РРФСР, як і опублікування тексту Основного закону російською мовою, засвідчувало факт ігнорування більшовиками усього українського. Закладений у документі принцип нерівності виборчих норм для різних категорій виборців свідчив про небезпідставну недовіру більшовиків до переважної більшості населення України - селянства - як незалежних від влади мільйонів дрібних власників, носія української ідентичності і національного духу.