Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Реорганізація судового устрою. Організація адвокатури

Розвиток судового устрою у радянській Україні 1920-х років відбувався під знаком проведення судової реформи. Правовою основою проведення судової реформи стало затверджене постановою ВУЦВК Положення про судоустрій УСРР (16 грудня 1922 р.). У зв'язку з необхідністю узгодження українського законодавства про судоустрій із законодавством СРСР та з адміністративно-територіальними змінами, що відбулися в Україні протягом 1923-1925 рр., а також із утворенням у 1924 р. у складі УСРР автономної Молдавської СРР, ВУЦВК затвердив нове Положення про судоустрій УСРР (22 жовтня 1925 р.), яке дістало продовження і набуло подальшого розвитку у Положенні про судоустрій УСРР (11 вересня 1929 р), затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР.

Положення про судоустрій УСРР (16 грудня 1922 р.), що по суті дублювало аналогічне російське (прийняте на півтора місяця раніше), "з метою охорони завоювань пролетарської революції, забезпечення інтересів держави, прав трудящих та їх об'єднань" (а І) з 1 лютого 1923 р. на території УСРР запроваджувало єдину систему судових установ: 1) народний суд у складі постійного судді; 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів; 3) губернський суд; 4) Верховний Суд УСРР і його колегії. Відповідно, попередній судоустрій: дисциплінарні товариські суди, що існували при губпрофрадах і повітових об'єднаннях профспілок; особливі сесії народних судів; губернські й окружні (районні) революційні трибунали; губернські раднарсуди; Верховний трибунал і відділ Верховного судового контролю Народного Комісаріату юстиції УСРР підлягали ліквідації.

Переважну більшість справ було віднесено до підсудності народного суду, який було визначено основною ланкою судової системи. Він діяв у межах сільського чи міського району, і розглядався як суд першої інстанції. Дрібні злочини й окремі категорії цивільних справ (з санкціями до 100 крб. штрафу і до трьох місяців виправно-трудових робіт) народний суддя вирішував одноособною, а всі інші, що належали до підсудності народного суду, вирішувалися у складі народного судді і двох народних засідателів. Варто наголосити, що інститут народних засідателів не був ідентичним з інститутом присяжних. На відміну від останніх народні засідателі не були "судіями сумління", оскільки були зрівняні у правах з постійними суддями. До того ж, у винесенні вироків (у кримінальних справах) і рішень (у цивільних справах) вони були пов'язані приписами закону.

Другою ланкою радянської судової системи було визначено суд, який став судом першої інстанції у важливих справах, віднесених законом до його підсудності (всі кримінальні справи, які раніше належали за підсудністю до губернських трибуналів, цивільні справи за позовами на суму більш як 1000 крб. тощо) та судом другої інстанції для розгляду окремих і касаційних скарг і протестів на вироки і рішення підвідомчих йому народних судів. Губернський суд складався з виборних (губвиконкомом на один рік) голови, двох його заступників (у цивільних і кримінальних справах), 12 постійних членів суду та 10 запасних народних суддів. Засідання касаційних колегій відбувалися за участю трьох постійних членів губсуду або запасних народних суддів, а розгляд справ по першій інстанції - під головуванням постійного члена губсуду за участю двох народних засідателів. Губернський суд працював також у режимі проведення сесій: надзвичайних (із залученням співробітників ДПУ), трудових народних судів (всі цивільні справи, що виникали з трудового найму, і кримінальні справи про злочинне порушення трудового законодавства) та пленуму (вирішував питання судового управління). Після запровадження нового адміністративно-територіального устрою (1 серпня 1925 р.) функції губернських судів перейшли до окружних судів, статус яких регулювало Положення 1925 року.

Значна кількість справ, а саме щодо військових і деяких інших злочинів, вчинених військовослужбовцями, особливо небезпечні державні і службові діяння, а також злочини, що порушували нормальну роботу транспорту, були підсудні спеціальним судам: військовим і військово-транспортним трибуналам. Згідно з прийнятим ЦВК і Рад наркомом СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру (20 серпня 1926 p.), трибунали утворювалися при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Тут діяло загальносоюзне законодавство, в якому простежувалася тенденція до розширення підсудності військових трибуналів. Так, постанова ЦВК і РНК СРСР шляхом внесення змін у низку законодавчих актів (23 травня 1928 р.) віднесла до компетенції військових трибуналів не лише справи про військові злочини, а й ряд категорій справ про державні, посадові та майнові злочини. Спеціальні суди фактично перебували у віданні наркома юстиції-прокурора УСРР, а зі створенням Верховного суду СРСР (14 липня 1924 р.) - належали до відання Союзу PCP, працюючи під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР. Певний час існували ще спеціальні дисциплінарні суди для службовців державних органів, статус яких визначався прийнятим ВУЦВК і РНК УСРР "Положенням про дисциплінарні суди" (29 червня 1927 p.).

Наприкінці 1922 р - на початку 1923 р. в УСРР були створені правові й організаційні засади для функціонування Верховного Суду УСРР (розпочав свою діяльність 11 березня 1923 p.), який очолив судову систему республіки (ст. 55 Положення 1922 p.). Верховний суд створювався у складі: Президії (голова, його заступник, голови судової і касаційних колегій), пленарного засідання (було правомочним, якщо на ньому були присутні не менше половини всіх його членів та Прокурор республіки або його старший помічник), касаційних колегій у цивільних і кримінальних справах (проводились у складі трьох постійних членів суду), судової колегії, дисциплінарної колегії. Голова Верховного Суду УСРР та його заступник, голова судової колегії призначалися Президією ВУЦВК безпосередньо, голови касаційних колегій і члени Верховного Суду - за поданням Народного комісара юстиції республіки. Відкликання з посад суддів Верховного Суду УСРР здійснювалося лише Президією ВУЦВК.

До підсудності Верховного Суду УСРР по першій інстанції належали справи особливої важливості, які передавались на його розгляд за постановою ВУЦВК і РНК УСРР, Пленуму Верховного Суду УСРР, Прокурора республіки, ДПУ УСРР. Це були справи за обвинуваченням членів ВУЦВК, народних комісарів, членів Президії Української Ради Народного Господарства, голів та членів президій губвиконкомів (окрвиконкомів), губсудів (окрсудів), членів Реввійськради республіки та колегії ДПУ УСРР, повноважних послів га їх помічників, а також цивільні справи, у яких позивачем або відповідачем виступав Народний Комісаріат республіки чи прирівняна до нього центральна державна установа УСРР. Усі справи по першій інстанції розглядались у складі трьох постійних членів Верховного Суду.

Верховний суд УСРР був правомочним розглядати такі питання: скасувати вирок у зв'язку з нововиявленими обставинами на підставі матеріалів його перевірки і висновку органів прокурорського нагляду; переглянути у порядку судового нагляду протести Прокурора республіки або Прокурора Верховного Суду УСРР на вироки і рішення усіх судів у кримінальних та цивільних справах, що набрали законної сили. У порядку судового нагляду та за ново-виявленими обставинами справи розглядались у касаційних колегіях у такому ж порядку, як і касаційні скарги та протести. У разі, коли справа була вже розглянута касаційною колегією Верховного Суду УСРР, протести виносилися на розгляд Пленуму цього суду.

При судовій колегії у кримінальних справах Верховного Суду УСРР передбачалася слідча частина, до якої входили слідчі з особливо важливих справ. Слідчі працювали також і при кримінальних відділеннях губернських (окружних) судів.

Дослідники (О. Копиленко, В. Гончаренко, О. Зайчук) наголошують га тому, що про певну демократизацію організації та діяльності Верховного Суду УСРР свідчать окремі норми Положення 1925 р. У ньому, зокрема, для розгляду справ по першій інстанції запроваджувався інститут народних засідателів. Водночас наголошують, що демократичні засади підривались існуванням у складі Верховного Суду УСРР надзвичайних сесій, передбачених Положенням про надзвичайні сесії Верховного Суду УСРР і окружних судів (18 вересня 1925 p.), затверджених спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР. Діяльність цих сесій обмежувала процесуальні права підсудних, оскільки пред'явлення обвинуваченому матеріалів слідства було необов'язковим, захисники в судове засідання не допускались, а вирок касаційному оскарженню не підлягав.

На організацію та діяльність судових органів в УСРР впливало багато чинників радянської моделі державності. Це прямо позначалося на їхньому статусі й обсязі повноважень, що безпосередньо відображалося у нормативно-правових актах. Так, на обсязі повноважень та ролі Верховного Суду УСРР вже у 20-ті pp. позначилось утворення Союзу PCP. Відповідно до Конституції СРСР 1924 р. при ЦВК СРСР створювався Верховний Суд СРСР (ст. 43), який міг істотно впливати на Верховний Суд УСРР, оскільки мав, зокрема, право розглядати й опротестовувати перед ЦВК СРСР постанови, рішення, вироки Верховних судів союзних республік, якщо вони, на його думку, суперечили загальносоюзному законодавству або інтересам інших союзних республік.

За Положенням 1925 р. Верховний Суд УСРР, як і раніше, очолював усю судову систему республіки, яка, крім нього, складалася з таких ланок: народний суд, окружний суд, Головний суд МАС??. На Верховний Суд УСРР покладалися: судовий контроль над усіма судовими й військовими трибуналами, що діяли на території УСРР; читання у касаційно-ревізійному порядку справ, розглянутих окружними судами і військовими трибуналами, у порядку нагляду всіх справ, розглянутих будь-яким судом республіки; по першій інстанції - кримінальних і цивільних справ особливої державної ваги. А згідно з новим Положенням 1929 р. Верховний Суд УСРР залишався єдиним судом України, який мав право переглядати вироки, ухвали й рішення всіх судів республіки, що набрали законної сили, у порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами.

На організації та діяльності органів судочинства безпосередньо позначилися тогочасні суспільно-політичні реалії. Наприклад, здійснювана тоді політика українізації. В центральних і губернських органах суду, слідства, дізнання та розшуку, нотаріату вводилося змішане діловодство - українською та російською, а в районах - українською мовою. Говорити у суді належало тією мовою, якою провадиться судочинство, але звинувачені, потерпілі, свідки, експерти, поняті та інші особи, що беруть участь у процесі, мали право творити рідною мовою. Проте ці положення викликали критику юристів-фахівців: не зовсім ясно було, що таке "змішане діловодство" (В. Чехович).

Тому подальшими законодавчими актами встановлювалося, що внутрішнє діловодство, рахівництво і ведення справ у судових установах, а також їх зносини з усіма іншими державними установами, підприємствами і організаціями належало проводити українською мовою. У тих випадках, коли звинувачений, потерпілий, свідок або експерти не володіли мовою, що нею здійснювалося судочинство у судовій установі, суд, якщо він не володів відповідною мовою, зобов'язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавленій особі про кожну судову дію через перекладача. Всі постанови та інші документи по справі за вимогою обвинуваченого повинні буди вручатися йому перекладеними його рідною мовою і оголошуватися цією мовою. Будь-які заяви та інші ділові папери подавалися зацікавленими особами їх рідною мовою. Для ознайомлення громадян, які не володіли українською і російською мовами, з матеріалами справи при судах вводилися посади судових перекладачів, утримуваних за рахунок нотаріальних зборів. Вони призначалися і звільнялись головами судів.

Адвокатура в УСРР була організована тоді, коли на думку дослідників ІД. Сусло), виправдав себе досвід створення її в РСФРР на основі приватної практики. Затверджене ВУЦВК Положення про адвокатуру УСРР (2 жовтня 1922 р.), що стало правовою основою її діяльності, повністю відповідало аналогічному російському.

Для адвокатури більшовики запровадили потрійний державний нагляд, який покладався на суд, виконком та прокуратуру. Колегії адвокатів у кримінальних і цивільних справах створювалися при губернських радах народних судів (раднарсуду). Члени колегії адвокатів першого складу затверджувалися президіями губ виконком і в за поданням губернського раднарсуду. Після цього у кожній губернії на один рік обиралася президія колегії адвокатів (від трьох до семи осіб), яка приймала нових членів. Юридична допомога оплачувалася залежно від майнового стану клієнта: безоплатно, за таксою чи за згодою. Члени президії зобов'язувалися вносити відрахування зі свого заробітку до фонду президії, яка встановлювала їхній розмір. З 1927 р. робилися спроби перетворити колегії у т. зв. трудові колективи, що не мало успіху.

Оскільки навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами колегій адвокатів були в основному т. зв. "буржуазні спеціалісти", які здобули освіту за царських часів. За цих умов правляча партія, бажаючи зберегти тотальний контроль над адвокатурою, вводила до складу колегій, в основному на керівні пости, більшовиків. Найчастіше це були люди неосвічені, єдиною чеснотою яких було - відданість більшовицькій ідеї. Дослідники (Д. Фіолевський) зазначають, що така тенденція збереглася впродовж існування радянської системи аж до її розпаду. В адвокатуру, наче в штрафний батальйон, на посаду завідувачів юридичних консультацій, зазвичай, направлялися вигнанці і "погорільці" з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали вихідці з партійних органів та прокурорських структур.