Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 4. Запорозька Січ у процесі входження України до складу Росії

Українсько-московські договори 1654 р. до певної міри вплинули на становище і подальшу долю Запорожжя. 27 березня 1654 р. московський цар адресував Січі "Жалувану грамоту Війську Запорозькому". Нею обіцяв зберегти козацькі права і вольності; дозволив мати власне самоуправління і суд, вільно провадити зовнішню політику (за винятком Туреччини та Польщі). Але при цьому слід було інформувати царя про результати переговорів.

Маючи на меті заручитися підтримкою запорожців у численних російсько-турецьких війнах та у відносинах із Польщею, царський уряд запровадив платню для української старшини: кошовий і суддя отримували по 70 рублів на рік, писар - 50, осавул - 40, курінні отамани - по 28.

За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Запорозька Січ підпадала під подвійний протекторат Росії та Польщі, проте фактично не визнавала жодної влади.

У 1686 р. було укладено "вічний мир" між Московією і Польщею. За ним Січ залишилася за Московією. Відтоді до середини XVIII ст. (1750 р.) Січ було виведено з-під влади українських гетьманів, вона підлягала лише царській адміністрації. Тільки Кирилу Розумовському вдалося на короткий час повернути її під гетьманську булаву.

Територія Січі мала 5- 10 паланок. Аби завадити їх збільшенню, царський уряд почав селити на цих землях і на порубіжних вихідців із Сербії, котрі втекли від турецького переслідування на Балканах. Це призводило до постійних сутичок між українцями і сербами-переселенцями за земельні угіддя. Так виникла Нова Сербія з центром Єлисаветград (тепер - Кіровоград), Слов'яно-Сербія з центром у м. Бахмуті. Після ліквідації гетьманського правління в Україні (1764 р.) ці території назвали Новоросійською губернією.

Поглиблювалися протиріччя між Запорозькою Січчю та українськими гетьманами. У 1659 р. Січ висунула на посаду гетьмана Юрія Хмельницького, але досить швидко розчарувалася в ньому. 1663 р. запорожці знову висувають на гетьмана свого кошового отамана Івана Брюховецького, але той скоро став на бік Москви, за що його вбили соратники.

Надалі Запорозька Січ уже не втручалася у вибори очільника, але стосунки між керівниками Запорозької Січі та Української Гетьманської держави були напруженими. Козацька старшина в Україні виступала за обмеження особистих прав і привілеїв рядових козаків, і в цьому її підтримував царський уряд. Вона розширювала землеволодіння, збільшила панщину і податки із селянства, перешкоджала втечам селян на Запорожжя.

Загострювалися внутрішні протиріччя у самій Запорозькій Січі. Деколи козацькі низи здіймали бунти, для придушення яких старшина нерідко зверталася до царської влади.

Російський уряд постійно намагався ізолювати Запорозьку Січ від решти українських земель. У 1735 р. поблизу Січі було споруджено Новосіченський укріплений табір російських військ (ретраншемент). Згодом таких укріплень побільшало. Запорожжя поступово позбавляли головного - притоку населення з України. Природний приріст чисельності козаків у паланках не міг компенсувати втрат серед козацтва.

У жовтні 1708 р. разом із гетьманом Іваном Мазепою на бік шведів перейшов великий загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це стало приводом, аби цар Петро І віддав наказ зруйнувати Січ. Частина козаків пішла у Бендери і приєдналася до Пилипа Орлика, інші - спустилися вниз Дніпром і оселилися на річці Кам'янка (тепер село Козацьке Херсонської області).

У 1711 р. козаки були мусили переселитися ще нижче по Дніпру і заснували Олешківську Січ під протекторатом Кримського ханства, їм забороняли будувати укріплення і мати на озброєнні гармати.

Після смерті Петра І козаки залишили Олешки, проте лише у 1734 р. одержали царський дозвіл на будівництво Нової (Покровеької) Січі (біля сучасного Нікополя). Тут вони несли прикордонну службу і підлягали владі київського генерал-губернатора.

Але Січ з її демократичними традиціями не вписувалася у політичну структуру самодержавної Росії. В червні 1775 р. Катерина II звеліла своєму генералові Текелі захопити і знищити Січ. За наказом кошового отамана Калнишевського козаки не чинили опору. Кошового і старшину заслали до Соловецького монастиря. Частина козаків прийняла турецьке підданство і оселилася в пониззі Дунаю. Решта створили між Південним Бугом і Дністром Бузьке козацьке військо, підпорядковане російському командуванню.

У 1828 р. задунайські козаки мусили переселитися на Кубань. Згодом сюди перейшло і Бузьке військо.