Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Політико-правове становище Галичини у складі Австрії

У 60-х роках XVIII ст. становище українців Галичини під владою панської Польщі можна охарактеризувати так: "Нехай буде гірше, але щоб було інакше"1. У такому стані економічного і культурного занепаду край потрапив під владу Австрії. Соціальний склад населення в середині 80-х років XVIII ст. відбивав типово феодальну структуру суспільства, у якому шляхта складала 3,6% населення, міщани - 12,8%, чиновники та інші вільні особи - 5,3%, ремісники, торговці - 6,5%, кріпосні селяни - майже 72%.

Українці складали 2/3 населення Східної Галичини. Більшість були кріпаками. До вільних належало уніатське духовенство і полонізовані інші верстви. Нижче українське духовенство було матеріально не забезпеченим, і за польськими законами в деяких місцевостях священики та дяки мусили відробляти панщину на користь польського землевласника чи орендаря-єврея.

Перехід Галичини під владу Австрії мав певні позитивні моменти для українців. У католицькій Австрії релігія не вдавалася до шовіністичних тенденцій, як у Польщі. Австрійський уряд підтримував позицію рівноправності двох церков: римо-католицької та греко-католицької (уніатської), а також толерантно ставився до інших, зокрема православної.

Влада поклала край польським свавіллю і беззаконню стосовно місцевого українства. За ворожого ставлення до австрійців з боку польського населення панівна нація шукала підтримки українського населення Галичини і вживала заходів щодо певного покращення економічного стану та освітнього рівня української інтелігенції, передусім греко-католицького духовенства. Уже в 1777 р. декрет цісаря заборонив примушувати духовенство відробляти панщину. Дещо раніше, у 1774 р., імператриця Марія-Терезія організувала у Відні семінарій для уніатів Австрії. Через 10 років подібний навчальний заклад відкрили у Львові. Водночас створили релігійний фонд, покликаний надавати допомогу сільському духовенству Галичини.

На авансцену політично-правового життя Галичини поступово виходила національно-патріотична інтелігенція. Провідну роль вона відігравала у підготовці національних кадрів та у правовому забезпеченні культурно-просвітницької діяльності, а з часом - і політико-правовій роботі шляхом участі в різних ланках місцевого самоврядування.

Життя галичан у складі Австрії почали унормовувати на рівні законів у двох взаємопов'язаних сферах - господарській і політичній. Нормативно-правові акти Австрійської держави поступово, але неухильно впорядковували та посилювали юридичну відповідальність осіб у цивільно-правових відносинах, створювали юридичний простір для підприємницької діяльності. Паралельно із впровадженням централізованих правових механізмів управління державою набували більшої ваги самоврядні форми місцевого управління. Галичани на законодавчій основі дістали право на національно-освітню і культурну діяльність, а священики обох конфесій здобували освіту у державних навчальних закладах релігійного спрямування.

Правові механізми Австрійської держави, що їх упроваджували в Галичині, втілювали прагнення феодальної держави формально узгодити економічні, політичні та етнічні інтереси всіх верств населення. Позитивом було намагання підвести під цей процес правову базу на противагу свавіллю колишньої польської адміністрації та польської землевласницької верхівки. У 1781 р. було видано укази про звільнення селян від феодальної залежності, про порядок викупу повинностей і земельних наділів (але за згоди землевласника). 16 червня 1786 р. з'явився указ імператора Йосифа II про обмеження панщини; 10 лютого 1789 р. - патент про податки та закон про викуп із панщини. Дещо пізніше, 27 січня 1907 p., прийняли закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту.

Тогочасна австрійська державно-правова система не вписувалася ані у польську, ані у великоросійську схему. Вона базувалася на передових просвітницьких ідеях, гегелівській філософії права, розвивалася шляхом критичного правового мислення і конструктивізму.

Відтак правова культура галицької інтелігенції, її правосвідомість формувалися не на постулатах і догмах, що не передбачають пояснення історичної дійсності, а вимагають сприймати її на віру такою, якою вона є. Національно свідомі галичани навчилися знаходити раціональне пояснення і обґрунтування свого правового статусу на основі передової правничої теорії. Виходить, що притаманні галичанам демократизм і палке бажання відстоювати й виборювати свою національну державність ґрунтуються не лише на підневільних умовах політичного існування та на постійному зверненні до свого негативного досвіду, ай на передовій європейській правовій думці.

Українську галицьку політичну еліту, на щастя, не відстрілювали окупаційні уряди, не фабрикували справ і не приписуючи їй всілякі немислимі злочини, аби обезголовити націю, не дати їй усвідомити своє право на гідне існування у власній державі. Важливо, що в Галичині державно-правові інституції розвивалися в руслі загальноєвропейської демократичної традиції. Дослідник М. Мацькевич дійшов думки, що "державно-правовий лад Австрії, в складі якої була Галичина, був динамічнішим живим організмом, який ніс у собі заряд правового бачення перспективи власної української національної державності".

Мобілізації багатьох верств українського населення для боротьби за національно-патріотичне відродження України у другій половині XIX ст. значною мірою сприяло утвердження австрійського конституціоналізму, який проголошував і до деякої міри гарантував основні громадянські права. Штучно визначені кордони краю ускладнювали й без того непрості українсько-польські відносини. До 1848 р. австрійський уряд щодо українства Галичини провадив політику "розділяй і пануй". Надаючи українцям певні національно-культурні права (народні школи, театри, культурно-просвітницькі установи, свобода у релігійній сфері), він сподівався використати їх, аби придушити революційні змагання поляків за відродження незалежної Польської держави.

Польська національно-патріотична еліта зрозуміла, що силою тиску на австрійський уряд не вдасться домогтися задоволення власних інтересів і революційних мрій, тому після поразки повстання 1863 р. без застережень стала на бік австрійської влади.

У 1848 р. у багатонаціональній Австрії, як і в інших країнах Європи, сталася революція. Патентом імператора Фердинанда І з 15 травня 1848 р. у Галичині "всі панщинні роботи і підданські данини скасовано за рахунок держави". Це означало скасування залежності селян від поміщика - кріпосного права. З паном селяни мали укласти "добровільну" угоду щодо умов користування угіддями (пасовищами, луками, лісами тощо). Скасування кріпосного права в Галичині відбулося "згори" (рішенням уряду) майже на півроку раніше, ніж у решті провінцій імперії.

Окремим актом 1 липня 1848 р. чинність нормативного акта про скасування кріпосного права була поширена на Буковину, а 7 вересня того ж року австрійський парламент ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності. Відтепер селяни отримали статус вільних громадян держави. їм надавали право власності на ту землю, якою вони користувалися за правом спадкування (без викупу). Водночас закон зобов'язував селян відшкодувати панові всі річні кріпосні повинності у 20-кратному розмірі.

Порівняно з Російською імперією звільнення селян з-під кріпосної залежності в Австрії було радикальнішим. І все ж у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. З урахуванням невеликої кількості орних земель у регіоні чимало жителів села залишилися малоземельними та економічно неспроможними. Багато кого з них (халупників - володіли лише хатами-халупами; комірників, які наймитували і жили в чужих хатах-коморах) було звільнено взагалі без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до панів. У власності поміщиків залишалися майже всі ліси, пасовища та водойми, за користування якими селяни мусили платити або відробляти.

Революційні події спонукали австрійський уряд прийняти 25 квітня 1848 р. першу конституцію, чинність якої вже через два тижні було зупинено. Але цього часу вистачило українським патріотам, щоби скористатися конституційними свободами і заснувати 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду, яка мала представляти інтереси українського населення країни. Програму Ради, що вимагала утворити окремий український коронний край, підтримали представники Закарпаття, котрі прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною під егідою Австрійської монархії. Представники Буковини, навпаки, домагалися відокремлення Буковини від Галичини і виділення її в окремий коронний край. Цю вимогу задовольнили у 1849 р.

Другу так звану октройовану (даровану згори) конституцію Австрії підписав імператор Франц-Йосиф 14 березня 1849 р. У ст. 77 зазначалося, що всі коронні краї (їх було в державі 14) отримають свої крайові конституції. І справді, 29 вересня 1850 р. цісарський патент надав конституцію Галичині й Буковині.

Галичину було поділено на три округи. Це була невдала спроба уряду залагодити національні відносини в краї шляхом створення суто польського округу (Краківський), польсько-українського (Львівський) і суто українського (Станіславський). Згодом округи поділили на повіти.

Але даровані імператором загальнодержавна і крайові конституції після придушення революційного руху втратили чинність, а патент від 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержавну монархію, у якій покладено край розмовам про автономію національних околиць. І лише трохи пізніше, наприкінці 60-х років XIX ст., зробившись дуалістичною монархією, Австро-Угорщина поступово ставала на шлях конституціоналізму.

Один із визначних українських мислителів-патріотів тієї доби С. Дністрянський справедливо вказував на демократичні засади австрійських конституцій, зазначаючи, що проголошений у них принцип рівності народів так і залишився на папері. Держава не зуміла зрівняти усі народи, але, рятуючи династичну систему, допомогла сильнішим націям узяти гору над слабшими, а згодом - призвела до того, що сильніші нації взяли гору над державою і, звільняючи себе, спричинили розпад монархії після світової війни1.

У грудні 1867 р. австрійський парламент прийняв нову конституцію, яка була чинна в державі, зокрема в Галичині, до розпаду Австро-Угорської імперії. її декларативність була очевидною. Так, попри проголошені рівність громадян перед законом і доступність державних посад однаково для всіх, в уряді львівського намісника не було жодного українця. Всі вищі посади в державі для українців теж були недосяжні.

Ухваливши на папері рівноправність усіх народів, конституція насправді запровадила поділ націй на панівні й поневолені. До останніх належали чехи, українці та словенці; панівними стали німці, поляки й італійці. Невдовзі після прийняття конституції поляки почали домагатися втілення своєї національної програми територіального федералізму. З цією метою у 1871 р. для Галичини створили окреме міністерство, що його очолив поляк Горохольський. Ішлося про відокремлення Галичини і надання їй зовні характеру суто польської провінції Австрійської держави. Цьому, безумовно, значною мірою сприяла так звана Галицька резолюція, прийнята Віднем у 1867 р., за якою поляки в Галичині набували особливого статусу.

Відтоді не лише політичні, а й культурні права українського населення, здобуті в революції 1848 р., послідовно нівелювали. В Австрії між українським народом і урядом стояла польська шляхта, а пізніше польське громадянство, яке й було головним ворогом політичних прав і свобод українства. Уряд відігравав роль своєрідного третейського судді, який то захищав права гнобителів, то лякав їх за допомогою гноблених. Проблему ускладнювала відсутність у системі політичних цінностей галицьких українців ідеї незалежної Української держави, яка з'явилася лише в останнє десятиріччя XIX ст. Правову платформу українського визвольного руху становили: національно-культурницька програма; ідея соборності українського народу; концепція автономії українських земель у складі чи Австро-Угорщини, чи Російської імперії, чи Польщі. Зазначені вектори залежали від політичної орієнтації різних напрямів українського національного руху.

3. Реформи державно-правової системи
4. Джерело та характерні особливості права
Тема 10. Державність і право на українських землях у складі Російської імперії (XVIII - початок XX ст.)
1. Остаточна ліквідація української державності
2. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі Росії
Державний устрій
Судова система
Право
Цивільне право
Шлюбно-сімейне право
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru