Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Україна та Брестський мир

Від перших днів існування УНР опинилася в епіцентрі світової політики. Підвищений інтерес до неї виявили не лише країни Антанти, а й Четвертого союзу. Розпочавши в Брест-Литовському переговори з Радянською Росією, Німеччина та Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у регіонах свого партнера. Опір більшовицькій владі, факти конфронтації з петроградським урядом стали підставою для спроби обмежити прерогативи російської делегації, схилити пристати на те, аби представляти не всю державу (колишню Російську імперію), а виключити з переговорного процесу Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.

Однак представники Радянської Росії на переговорах погодилися на вилучення з-під свого впливу лише Польщі. Тоді центральноєвропейські держави звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на терені Росії (зокрема й до УНР) з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції.

Центральна Рада та її уряд неодноразово заявляли про намір діяти на міжнародній арені самостійно, а не через посередництво більшовицької Росії. Але для повноцінної участі в переговорах потрібна була не формальна, а юридична державна самостійність. Давалися взнаки федералістські ідеали лідерів української революції, жевріла надія на примирення з російськими більшовиками. Крім того, було зрозуміло, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме небагато. Та й відповідних кандидатів для делегації (дипломатів із бодай якимсь фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. На переговори відрядили переважно молодих людей: голові делегації В. Голубовичу було 32 роки, а наймолодшому (Є. Севрюку) - 24. Не дивно, що вони, хоч і сповнені патріотизму, були не готові до жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

Уже першого дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Народний секретаріат більшовицької України (УСРР) вирішив направити до Бреста свою делегацію, яка мала представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Країни Четверного союзу не погоджувалися укладати договір з утворенням, яке мало дуже нечіткий статус і непевні перспективи - увійде чи не ввійде воно до федерації, якої на той час не існувало, здобуде самостійність. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що "коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки".

Проголошення Четвертим Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. Однак закріплення нового статусу УНР сталося тоді, коли вона була буквально за крок від знищення. На Київ наступали війська більшовиків, і дуже швидко з'ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто немає кому. Російська урядова делегація домагалася усунення делегації Центральної Ради від переговорів, доводила західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою - однаково що мати справу з "учорашнім днем", оскільки Генеральний секретаріат в Україні фактично не має влади.

Прагнення Німеччини й Австро-Угорщини укласти мир з Україною було зумовлене не так неможливістю й далі вести війну, як передусім - нагальною потребою отримати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація в цих країнах могла досить швидко стати критичною. За таких обставин досвідчені дипломати центральноєвропейських держав шукали можливості досягти таких домовленостей, за яких відверто слабку з військово-політичної точки зору УНР можна було б змусити "заплатити" за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Так воно й сталося. 27 січня 1918 р. було підписано Основний договір і кілька додаткових таємних протоколів.

Позитивним аспектом Брестського миру було досягнення одного зі стратегічних завдань української революції - мир між ворожими сторонами. Відтак українські патріотично-демократичні сили отримали ще один шанс продовжити, вже з урахуванням сприятливого зовнішньополітичного чинника, процес українського державотворення, національного відродження.

З іншого боку, антиукраїнський підтекст підписаних у Бресті документів був очевидний, особливо щодо кордону між Україною і Австро-Угорщиною. Він залишився таким самим, як до 1914 р. між Австро-Угорщиною і Росією. Україна мала поставити за кордон щонайменше мільйон тонн збіжжя.

Іще під час конференції з'ясувалося що марно сподіватися на примноження українських збройних сил за рахунок формувань із військовополонених, які потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На це уряди відповіли відмовою, посилаючись на технічні труднощі передислокації військовополонених до України. Натомість Німеччина й Австро-Угорщина хотіли відрядити в Україну власні регулярні армії. Делегація УНР після консультацій з урядом, який уже перебував у Житомирі, спробувала домовитися про те, щоб німецькі війська дислокувалися лише вздовж лінії північного кордону України. Та, маючи реальну силу, австро-німецька сторона не так домовлялася, як диктувала власні умови. І тому досить легко провела рішення, згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини та Німеччини (як гарантія дотримання сторонами інших умов договору) мали просунутися вглиб України1.

Приблизно 25-тисячне більшовицьке військо не могло розраховувати на бодай якийсь серйозний опір блискуче організованим і озброєним арміям, що налічували 500 тисяч вояків. У квітні 1918 р. радянську владу в Україні було ліквідовано і поновлено владу Центральної Ради.

Однак між окупаційною адміністрацією і українським політичним керівництвом невдовзі виникли серйозні суперечності, а то й конфлікти. Німці й австрійці повсякчас переконувалися, що Центральна Рада не лише не допомагає їм реалізовувати головну мету їхньої присутності в Україні - вивезення хліба, а й перешкоджає цьому. Тож не дивно, що окупаційна адміністрація, відверто зневажаючи чинну українську владу, поставила собі за мету її змінити, що призвело до державного перевороту 29 квітня 1918 р., ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського.