Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Конституція Української Народної Республіки

Поява Конституції УНР стала закономірним підсумком перебігу політичного процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р. Вона юридично оформила відродження української державності, дала політико-правові стимули до стабілізації та консолідації суспільства.

Конституцію прийняли на останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. її опрацювала спеціальна конституційна комісія на чолі з М. Гру шевським, яка детально ознайомилася з досвідом конституційного законодавства країн світу. Зрозуміло, якогось всенародного обговорення проекту документа не було. Конституція мала це назву: "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з восьми розділів і 85 статей.

Загалом це, безперечно, прогресивний документ, і не лише для свого часу. На жаль, багато чого із викладеного в ньому більшовицький режим витравив із пам'яті та свідомості українського народу. Наприклад, право нації на розбудову своїх культурних інституцій; позбавлення громадянства лише в судовому порядку; свобода пересування1; можливість добровільного виходу з громадянства УНР тощо.

Конституція мала широкий спектр гарантій прав особистості. Вона передбачала заборону довільного арешту, за винятком випадків затримання на місці злочину. Та й тоді підозрюваного мали звільнити через 24 години, якщо суд не знайде підстав для подальшого утримання під вартою.

Основний закон держави скасував смертну кару, тілесні покарання та інші акції, які принижують людську гідність. Заборонялися конфіскації як засіб покарання. Для проведення обшуку потрібен був дозвіл суду, а не постанова прокурора. Навіть із цього видно якою значною мала бути роль незалежного суду в структурі державних органів УНР.

Варто відзначити також проголошення рівності перед законом чоловіків і жінок (тоді як на Заході феміністський рух тільки-но набирав сили), свободи пересування не лише для громадян України, а й для іноземців. Конституція передбачала прийняття окремого закону про громадянство УНР.

Виборча система виходила з принципу "один виборець - один голос". Позбавити особу виборчого права можна було лише в установленому законом порядку. Перевіряти результати виборів дозволено тільки за рішенням суду.

У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади. Всенародні збори визнавали носієм верховної влади в УНР. їм мали належати вища законодавча влада в країні, право формують органи виконавчої та судової влади. Збори повинні були обирати загальним, рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб. Депутатом міг бути громадянин з 20-річного віку. Термін повноважень депутатів - три роки. Достроково розпустити Всенародні збори могли на підставі прийнятої ними постанови, а також волею не менш як 3 мільйонів виборців.

Найвища виконавча влада належала Раді народних міністрів, сформованій Головою Всенародних зборів разом із Радою старшин Зборів. Після цього склад уряду затверджували Всенародні збори. Рада відповідала перед Зборами, яким до того ж надавали право імпічменту стосовно уряду. А постановою Зборів, за яку проголосували 2/3 депутатів, міністрів могли віддати під слідство і суд.

Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою касаційною інстанцією для всіх судів держави.

Місцевими органами влади стали виборні ради і управи громад, волостей і земель.

Широким і конкретним був перелік суб'єктів законодавчої ініціативи: зареєстровані в установленому порядку фракції чи групи депутатів із не менш як 30 осіб, органи самоврядування і навіть безпосередньо виборці у кількості не менш як 100 тисяч осіб.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод - у разі війни чи внутрішньої смути. Таке рішення входило до компетенції Всенародних зборів, і лише у виняткових випадках рішення міг прийняти уряд.

Конституція, очевидно, мала тимчасовий характер, адже її створено на перехідний період становлення української державності. Нічого в ній не було про обов'язкові атрибути держави - герб, гімн, державний прапор, не йшлося про головні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади і управління, про органи прокуратури, судову систему тощо. І все ж вона була демократичною за духом, добротною правовою базою держави, основою решти законодавства країни.

В останні дні перебування при владі Центральна Рада не полишала законодавчої діяльності. Вона здійснила календарну ре<|юрму: 16 лютого за старим стилем ставало 1 березня. Країна перейшла на західноєвропейський час. Було прийнято закон про грошову систему, згідно з яким українська гривна містила 8,712 г золота і поділялася на 100 шагів. Дві українські гривни дорівнювали одному рублю 1917 р., 20-гривнева монета мала бути викарбувана із золота, а одногривнева - із срібла.

Таким чином, державотворча діяльність Центральної Ради, яка досить легко здобула владу в Україні на початку 1917 р., визначалася багатьма внутрішніми і зовнішніми чинниками. Проводячи політику творення самостійної незалежної держави з урахуванням думки Петрограда, Рада згаяла дорогоцінний час, не змогла повною мірою використати відносне затишшя і бажання народу розбудувати власну державу.

Центральна Рада (і в цьому її безсумнівна заслуга) заклала організаційні та правові засади української державності. У міру своїх можливостей намагалася їх зміцнювати і розвивати. Серйозною завадою на шляху творення незалежної держави була просоціалістична зацикленість лідерів української революції, невизначеність політичної орієнтації, відкидання потреби у власних збройних силах тощо. Зорієнтованість лідерів Центральної Ради лише на так звані "трудові маси" відштовхнула від них патріотично налаштовану інтелігенцію, буржуазію, фінансистів, а ігнорування й обмеження у правах православної церкви позбавило Раду міцної опори серед верств українського населення.

Державотворчим заходам Центральної Ради перешкодила агресія більшовицької Росії, яка захотіла силою зброї встановити в Україні свій режим. Створивши маріонетковий уряд, петроградські революціонери вирішили надати "братню допомогу" українському народові, не спитавши у нього, чи потребує він її. Такій агресії немає виправдання, а попередній ультиматум російського уряду наочно демонструє характер російсько-української політичної "дружби" тих часів. До того ж, важливо знати і пам'ятати, що ні українські, ні тим більше російські більшовики про справді незалежну Українську державу ніколи не думали. Вони були перейняті ідеєю світової революції й побудови світової держави диктатури пролетаріату, в якій не було місця для країн, де панував би національний дух.