Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 6. Висновки

Розглядаючи цей трагічний і водночас героїчний період історії Української державності, можна дійти висновків, що боротьба за волю народу і обстоювання його права на власну державу потребують не лише самопожертви, а й умілого визначення єдиної мети нації та стратегічного курсу на її досягнення. Чи не всі уряди новонароджених українських держав безмежно, іноді сліпо вірили у справедливість і демократизм сусідніх країн, розраховували на допомогу тимчасових союзників та військових партнерів.

Оцінюючи власні прорахунки у національно-визвольній борні та намагаючись застерегти від помилок нових борців за волю України, лідер ЗУНР Є. Петрушевич у своєму виступі на засіданні Ліги Націй у 1923 р. зазначив: "Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою".

1. Найважливішою, стрижневою проблемою, яку мали вирішити керманичі української революції, було гармонійне, органічне поєднання соціальних і національних моментів, процесів розбудови власної держави і задоволення інтересів тих, хто цю державу творив. Лідери українства 1917-1921 рр., абсолютизуючи національні чинники, не змогли своєчасно запропонувати ефективної моделі соціальної політики, на яку очікувала більшість суспільства. У результаті народ перестав довіряти, а потім і взагалі відвернувся від Центральної Ради, гетьманату та Директорії, що й зумовило поразку української революції, національної державності.

2. Під час української революції національні партії швидко втратили свій здобутий попервах авторитет. їхній вплив ґрунтувався на тому, що в очах народу вони були прогресивні, віддані справі розбудови національної держави. З розвитком подій народні маси схилялися "вліво" (дедалі більше вірили обіцянкам більшовиків та їхнім демагогічним гаслам), а лідери українських партій залишалися на старих позиціях і жили ілюзіями. Українські партії розвалилися із середини, стали нечисленними й маловпливовими організаціями.

3. З-поміж можливих альтернативних шляхів державотворення, народ віддавав перевагу демократично-республіканській (народоправчій) моделі (типу УНР), рішуче виступивши проти авторитарно-монархічного варіанту (Українська держава гетьмана П. Скоропадського). Реакція суспільства на наростання авторитарних тенденцій в методах правління УНР доби Директорії ще раз підтвердила це. Поступова ліквідація п'ятиосібної (Директорії) і запровадження одноосібної влади С. Петлюрою призвели до політичної ізоляції українського керівництва, краху УНР.

4. Дестабілізувала розбудову української держави часта зміна урядів УНР: із кінця 1918 р. до кінця 1920 р. їх було шість. При цьому ротації піддано не тільки персоналії, а й партійні орієнтації та, відповідно - політичні курси та вектори. Часу на їх реалізацію щоразу бракувало. Зрештою, дійшло до тотальної зневіри у владі, що підживлювало анархістські настрої, детермінувало повстанські дії, породжувало регіональний сепаратизм.

5. Популізмом чистої води виявилося декларування Третім Універсалом Центральної Ради ліквідації поміщицького землеволодіння. Лідери української революції тут-таки кинулися умовляти селян "почекати вирішення життєво важливого для них питання. Закінчилося все тим, що в критичний момент (наступ більшовиків) селяни не лише не боронили "рідну" національну владу, а й досить активно допомагали її ворогам.

6. На загальному тлі "параду суверенітету" багатьох європейських народів (поляків, фінів, угорців, чехів, словаків, сербів тощо), які створили або відновили суверенні держави, утворення УНР і ЗУНР мало історично прогресивне значення. Це була свідома загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців - влади, яка у різний спосіб нав'язувала свої право, ідеологію, історію, намагалася денаціоналізувати український народ Національно свідомий люд був небезпечним для такої влади, яка нещадно визискувала багатющі природні ресурси України та експлуатувала її населення.

Якщо утворення незалежних Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини вважали прогресивним явищем, яке мусила визнати і радянська історіографія, то обидві українські держави визнавалися реакційними, антинародними, буржуазно-націоналістичними. І це не випадково. Польща, яка століттями володіла західноукраїнськими землями, І "старша сестра" (Росія), що не бачила свого майбутнього без України, не хотіли відмовитися від цього багатющого краю і працелюбного народу. Вони до них "звикли", вважаючи своїми. Звісно, тут не могло бути й мови про незалежність та самостійність українців. Недарма ж як у Польщі, так і в Росії віками мріяли позбавити українців національної свідомості, заперечували не тільки право українського народу на існування, а і його назву.

7. Повалення самодержавства в Росії, встановлення нової влади відкривало для України перспективи державотворення. У "Декларації прав народів Росії" більшовицька влада визнала за кожним народом право на відокремлення й утворення власної держави. І цим правом скористалися деякі народи. Але для України ці гучні гасла були демагогією. Коли в урядових колах Росії й ішлося про право українського народу на суверенітет і незалежність, то лише за радянської влади. Будь-яка інша була небажаною, бо означала б утрату цієї житниці всієї Росії, постачальника продовольства і найнеобхіднішої сировини. Ось чому факт існування іншої влади в Україні (республіканської чи монархічної, соціалістичної або національно-демократичної) радянська влада сприймала вороже, намагаючись всіляко очорнити та спаплюжити її.

8. Згубними для долі Української держави виявилися різновекторність, різнобій зовнішньополітичних орієнтацій і взагалі - спроби вирішити внутрішні проблеми з допомогою інонаціональних, зовнішніх чинників (країн Антанти, Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі). Відсутність чіткості, виваженості, принциповості у цій сфері - передумова небажаного розвитку подій за чужими сценаріями і на чужу користь.

На українських лідерах лежить чимала частка провини за втрачені шанси порозумітися з радянською Росією у листопаді-грудні 1917 р. і у грудні 1918 р. - січні 1919 р. Політична кон'юнктура тоді була сприятливою для українства. Однак емоції, зарозумілість, брак здорового прагматизму завадили досягти позитивного результату і в обох випадках звели нанівець українську владу.

9. Великим лихом для України була відсутність надійних збройних сил - гаранта національного державотворення і незалежного розвитку. Неувага до проблем військового будівництва, особливо з боку діячів Центральної Ради і Директорії, спричинила непередбачувані наслідки. Власне, зовнішня агресія й стала основною причиною загибелі двох українських держав: УНР згубив наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими "червоними", що зайняли всю Україну; для ЗУНР - фатальним виявилося захоплення її території Польщею й Румунією. Із внутрішніми негараздами і чварами у керівництві обидві українські держави напевне могли 6 упоратись, а от протистояти агресії з боку значно сильніших сусідів за відсутності боєздатного війська і міжнародної ізоляції вони не змогли.