Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 12. Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період та в роки другої світової війни

1. Захоплення західноукраїнських земель та їх соціально-політичне становище у складі іноземних держав

За доби української революції 1917-1921 рр. наш народ унаслідок імперіалістичної політики урядів провідних європейських держав, загарбницьких устремлінь сусідніх країн та власної недостатньої організованості не домігся бажаної свободи й державної незалежності. Східна Галичина і західні повіти Волині потрапила під владу Польщі. Згодом в історичній літературі ці землі назвали узагальнено - Західна Україна

Правове становище західноукраїнських земель у складі Польщі було двояким. З одного боку, існував Ризький договір 1921 р., який визначав лінію східного кордону Польщі й містив положення, що зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин (передусім українців) та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національних районів у складі Польщі. Про тимчасовий характер польської окупації в договорі не йшлося.

З іншого боку, за міжнародними договорами, укладеними у 1918-1920 рр., Західну Україну формально і фактично не визнавали частиною Польської держави. Польщу вважали тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулював відповідний міжнародний статус, затверджений на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р Зокрема, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті Але невдовзі на вимогу польського уряду Рада послів Антанти узаконила анексію Західної України Польщею (14 березня 1923 р.).

Окупувавши Західноукраїнську територію, Польща відразу змінила назву цієї споконвічної української землі. Вона стала Східною Малопольщею і була поділена на воєводства: Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське. Це становило 35% польської території та 30% населення. Було встановлено режим терору і насилля з метою залякати український люд, змусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний польський шовінізм було возведено в ранг державної політики.

У 1922 р. польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах створено воєводські сеймики та їх виконавчі органи - комітети. До компетенції сеймиків належали деякі питання життя краю, а їх рішення здебільшого потребували санкції президента держави. Крім того, воєвода як представник уряду міг призупинити будь-яке рішення сеймика чи комітету. У 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Вищі навчальні заклади цілком полонізували, а для осіб української національності встановлювали квоту при вступі до них. У результаті серед студентів вузів Польщі українців було лише 3,1%.

Наприкінці 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, відповідно до якого солдати й офіцери польської армії, котрі брали участь у війні проти більшовиків (так звані "осадники"), безкоштовно отримували в Галичині земельні наділи - 45 га. Відтак сюди було переселено близько 200 тисяч поляків-осадників. Вони брали активну участь у переслідуванні і придушенні національно-визвольного руху українського народу. Декретом президента Польщі у 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядку, за фашистським зразком було створено концтабір у Березі Картузькій (тепер Брестська область Білорусі), в якому під кінець 30-х років з усіх в'язнів 40-50% складали українці.

У Північній Буковині після розпаду Австро-Угорської монархії у містах і селах відбувалися віча, на яких люди вимагали приєднання краю до України, розподілу поміщицьких земель. Створена у Львові УНРада сформувала для Буковини своєрідний репрезентативний орган - Буковинську делегацію (очолив О. Попович), до повноважень якої входила організація української влади у Північній Буковині. На переговорах із румунськими послами австрійського парламенту та буковинського сейму українська делегація домагалася виділення українських земель краю в окрему адміністративну структуру. Румуни спочатку погоджувалися віддати тільки чотири повіти - Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а згодом відмовилися зробити і це.

Румунська національна рада, створена у Чернівцях, сформувала "буковинський уряд", проголосила себе верховною законодавчою владою у Буковині Й тут-таки звернулася до Румунії з проханням про допомогу. На противагу їй 3 листопада 1918 р. у Чернівцях зібралося велике українське віче, яке вимагало єдності з усім українським народом. Ухвалили об'єднатися з Галичиною, визнати УНРаду як повноважний представницький орган українського населення і домагатися возз'єднання з усією Україною. Того ж дня влада в Чернівцях і українській частині краю перейшла до українців. З румунами порозумітися не вдалося.

Такі самочинні дії українців стривожили Румунію, яку підтримувала військова місія Франції у Яссах. Румунські війська 11 листопада зайняли Чернівці, а трохи згодом - усю Буковину. Нечисленні українські військові формування, що їх тільки-но почали створювати, опору чинити не змогли. А війська ЗУНР було втягнуто у кровопролитну війну з Польщею, тому вони не змогли надати допомогу українському населенню краю. Ноти протесту, які ЗУНР направила до Антанти, залишили без уваги.

Наприкінці листопада 1918 р. прорумунські сили зібралися у Чернівцях на так званий генеральний конгрес, який "від імені народу" прийняв рішення про приєднання Буковини до Румунії. А 18 грудня румунський король підписав декрет про включення буковинської землі до складу Румунії. Українська Центральна Рада заявила, що не визнає поневолення Буковини і захищатиме населення краю. Але, на жаль, то були лише красиві слова. Підтримувана Антантою, Румунія домоглася міжнародного визнання анексії нею Північної Буковини й Бессарабії.