Криміналістика - Волобуєв А.Ф. - Глава 12. Тактика допиту

1. Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину

У багатьох кримінальних справах не виникає необхідності у провадженні виїмки, обшуку, а інколи й слідчого огляду. Однак не можна уявити собі розслідування, яке можна провести без допиту - свідків або потерпілих, підозрюваного або обвинуваченого, а найчастіше і тих, і інших. Допит - це обов'язкова слідча дія під час розслідування будь-яких злочинів. У системі слідчих дій, які провадяться на початковому етапі розслідування злочинів, допит займає центральне місце.

Допит як слідча дія, що спрямована на отримання слідчим від осіб свідчень, які його цікавлять у рамках розслідування певної кримінальної справи, тобто - на отримання вербальної інформації, з абсолютно очевидних причин був найдавнішим джерелом доказів і встановлення факту наявності (або відсутності) будь-якого злочину. Згадки про допит, розпит, звід (очну ставку) тощо як засоби доказування можна зустріти в самих старовинних історичних і літературних джерелах, починаючи від Біблії, Корану, Заковів Ману, Законів ХП таблиць.

Допит - це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі (за В.Ю. Шепітьком).

Допит, як спосіб отримання показань особи, яка володіє відомостями, що цікавлять слідство, виглядає на перший погляд лише як інформаційне джерело. А в практичній діяльності допит є однією з найскладніших слідчих дій, який вимагає від слідчого високої професійної майстерності.

Складність допиту визначається не тільки тим, що слідчому часто протистоїть особа, яка не бажає давати показання, але й тим, що у показаннях навіть сумлінного допитуваного можуть бути і помилки, і перекручення, і вигадки, які слідчому необхідно виявляти і враховувати при оцінці та використанні показань.

Ганс Грос писав, що "... свидетель неумелому следователю или ничего не расскажет, либо покажет несущественное или совсем неверное, и тот же свидетель правдиво, точно и подробно покажет следователю, который сумеет заглянуть в его душу, понять его и сумеет с ним сойтись".

Допит класифікується за різними підставами на види:

1) за процесуальним становищем допитуваної особи і регламентацією порядку допиту в КПК України: допит свідка (ст.ст. 68-71, 167-170), потерпілого (ст.ст. 49, 72, 171), підозрюваного (ст.ст. 43і, 73, 107), обвинуваченого (ст.ст. 43, 74, 143-146), експерта (ст.ст. 75,201), підсудного (ст. 300);

2) за віком допитуваної особи: допит дорослої, неповнолітньої (малолітньої, ст.ст. 168,438 КПК України) особи;

3) за обсягом отримуваних відомостей: основний і додатковий (метою додаткового допиту є з'ясування й уточнення обставин справи, які були упущені під час первинного допиту або висвітлені недостатньо повно й конкретно);

4) за послідовністю проведення: первинний і повторний (повторний допит проводиться, коли після первинного допиту в результаті перевірки отриманої інформації виникають сумніви в правильності показань допитаного);

б) за характером слідчої ситуації: а) допит у безконфліктної ситуації, що характеризується прагненням того, хто допитує, і допитуваної особи встановити істину, їх взаємодією, співробітництвом, відсутністю супротиву (допит особи, яка дає правдиві показання чи добросовісно помиляється); б) допит у конфліктній ситуації з несуворим чи суворим суперництвом, що характеризується розбіжністю інтересів того, хто допитує, і допитуваної особи; це виявляється в першому випадку у свідомому викривленні реальних подій шляхом давання неповних, неточних показань (наприклад, у разі часткового визнання обвинуваченим своєї вини); в другому різновиді ситуації - у відмові давати показання, запереченні достовірних фактів, небажанні співробітничати зі слідчим, активній протидії встановленню істини (допит особи, яка відмовляється від давання, або дає свідомо суперечливі чи повністю неправдиві показання); (фактично наведеними ситуаціями охоплені п'ять видів типових ситуацій допиту, що названі В. Ю. Шепітьком); 6) за складом учасників - допит без участі (присутності) й за участю інших осіб, які за КПК України мають бути присутні під час допиту обов'язково чи на розсуд слідчого. За іншими критеріями: залежно від судимості - допит раніше судимої та раніше не судимої особи; за місцем проведення - в кабінеті слідчого, іншому місці.

Метою (завданням) допиту є отримання повних і достовірних (таких, що відповідають дійсності) відомостей про розслідувану подію та її окремі обставини. Все, що з'ясовується під час допиту, становить його предмет. Це будь-які обставини, що стосуються розслідуваної події та мають значення для встановлення істини в справі. Предмет допиту залежить від процесуального становища допитуваної особи і окреслюється відповідними нормами КПК України та від того, якою і в якому обсязі інформацією він володіє. Під час визначення предмета допиту слід мати на увазі положення ст. 63 Конституції України.

Фактичні дані, які повідомляє допитувана особа, є доказами, показання і протоколи допиту, носії інформації щодо цієї слідчої дії, на яких з допомогою технічних засобів зафіксований допит, - джерелами доказів (ст.ст. 65, 82 КПК України). Як такі вони є важливими засобами встановлення обставин, що підлягають доказуванню у справі (ст.ст. 23, 64 КПК України). У цьому полягає процесуальне (доказове) значення допиту і показань.

Показання використовуються під час розслідування злочинів для побудови версій, його планування, виявлення нових доказів та їх джерел (документів, речових доказів, невідомих раніше свідків тощо). Завдяки показанням установлюються нові епізоди злочинної діяльності, співучасники, розшукуються злочинці, предмети посягання тощо. Виходячи із показань, обирається тактика слідчих дій, у тому числі допиту інших осіб. Цим характеризується криміналістичне значення допиту і показань, що тісно взаємопов'язане з процесуальним.

Для того, щоб обрати той або інший тактичний прийом під час допиту, а також правильно оцінити показання необхідно знати особливості психологічного процесу формування показань. Більшість людей правильно сприймають дійсність, хоча нерідко трапляється й однобоке сприйняття та викривлення уявлення про сприйняте.

Формування показань складається зі сприйняття, запам'ятовування й відтворення фактів.

Основною сприйняття є первинні психічні процеси - відчуття (зорові, слухові, смакові, нюхові та інші). Активний вплив на повноту, точність й ясність сприйняття має увага, її направленість, що часто пояснюється професійними інтересами людини.

Сприйняття може бути цілеспрямоване й мимовільне. Цілеспрямоване сприйняття відрізняється більшою повнотою й точністю. На повноту сприйняття впливають суб'єктивні чинники (дефекти органів відчуттів, розлади нервової системи, утомленість, сильне хвилювання тощо) та об'єктивні (несприятливі умови видимості, короткочасність події, значна відстань від місця події тощо).

Значні труднощі виникають під час оцінки результатів сприйняття простору, часу й руху, оскільки сприйняття просторових форм предметів, їх розмірів і відстаней, а також тривалість та послідовність явищ, характеру та швидкості руху не завжди адекватне тому, що було насправді і може значно відрізнятися від реальності.

Тому під час допиту необхідно з'ясувати, яким чином особа сприймала форму, розміри і просторові відношення предметів, а, також за якими критеріями вона будує судження про них. Необхідно враховувати вплив повітряної й геометричної перспективи, оптичних викривлень, слухових відчуттів при сприйнятті, кольору об'єктів (білий, червоний і жовтий кольори видні на більшій відстані), брати до уваги розміри й розташування тіні від предметів, наявність орієнтирів, час подолання даної відстані і деякі інші фактори. Більш менш точне сприйняття відстані можливе у межах до півкілометра.

Безпосереднє сприйняття тривалості й послідовності явищ також буває неточним. Зміна різних за змістом подій і думок створює враження швидкоплинності, а час, заповнений бідними й одноманітними психологічними процесами здається навпаки - більш тривалим. Особливо "летить час" при позитивній емоційній окрасці сприйняття. Помалу "тягнеться" час при хворобах і безсонні.

Психологи відмічають, що у сприйнятті часу велику роль грає ритміка серцебиття й дихання, а також органічні відчуття. Сприйняття послідовності явищ, як правило, більш точне, ніж сприйняття їх тривалості. Тому іноді для з'ясування тривалості певних часових відрізків буває доцільно з'ясувати, які події відбулися між певними фазами розгортання злочинної події.

Сприйняття руху - це одночасне сприйняття простору й часу. Сприйняття швидкості може бути відносним (коли сприймається і рухомий предмет і якийсь нерухомий предмет) та безвідносним (сприймається лише рухомий предмет). Безвідносне сприйняття відрізняється меншою точністю, ніж відносне. Сприйняття швидкості залежить від швидкості рухомого предмета й відстані між ним і сприймаючим суб'єктом: чим більша ця відстань, тим рух здається більш повільним.

Повне й правильне сприйняття певної події ще не забезпечує правильного її відтворення. У результаті відчуття й сприйняття в корі головного мозку створюються тимчасові нервові зв'язки (асоціації). У цьому є сутність процесу запам'ятовування, з цього розпочинається діяльність пам'яті. Асоціації, що утворилися, поділяються на смислові, суміжні (коли події, що сприймалися, відбувалися одночасно або послідовно одна за одною), схожі (схожі слова, предмети) й асоціації по контрасту (наприклад, світлий і темний).

Запам'ятовування сприйнятого може бути мимовільним, механічним або цілеспрямованим, осмисленим. При цілеспрямованому запам'ятовуванні обсяг і ступінь закріплення сприйнятої інформації значно кращі, ніж при мимовільному. При мимовільному запам'ятовуванні тривалість збереження в пам'яті сприйнятих подій залежить від ступеня уваги, зацікавленості, від характеру й особистого ставлення до цієї події, або участі в ній.

Процес запам'ятовування у різних людей проходить не однаково. Одні краще запам'ятовують те, що пов'язане з рухом; в інших краще розвинута пам'ять на зорові або слухові образи; у третіх - пам'ять на загальні поняття, зміст розмови, листа тощо; у четвертих - пам'ять на те, що пов'язане з пережитими емоціями (страхом, радістю, горем тощо). На характер пам'яті впливають професійні навички особи. У художників краще розвинута зорова пам'ять, у музикантів - слухова, у математиків і бухгалтерів - пам'ять на цифри тощо.

Індивідуальні особливості пам'яті необхідно враховувати під час допиту, з'ясовувати який вид пам'яті краще розвинутий в особи, що допитується, щоб правильно уявити, які якості явищ і предметів могли краще запам'ятатися. Потрібно враховувати і вікові особливості пам'яті (механічне запам'ятовування у дітей, стареча забудькуватість недавніх подій, але збереження в пам'яті подробиць молодості тощо).

Сприйнята й зафіксована в пам'яті інформація повинна бути відтворена при допиті. Відтворення може бути безпосереднім і відстроченим, мимовільним і цілеспрямованим. Воно можливе у двох формах: упізнання (відтворення при повторному сприйняття об'єкта) і пригадування (без повторного сприйняття).

Безпосереднє відтворення (таке, що відбувається відразу після сприйняття), як правило, відрізняється більшою повнотою й точністю. Тому допит очевидця будь-якого злочину не можна відкладати. Проте у деяких випадках, коли сприйняття супроводжувалося сильним переживанням, проміжок у день-два від моменту сприйняття події до допиту не заважає, а сприяє повноті і точності відтворення. Таке явище називається ремінісценцією, в його основі лежить зняття втомленості нервових клітин, що виникло від емоційного перенапруження. Кожному відомо, що добре заучений матеріал краще пригадується вранці наступного дня, ніж увечері попереднього.

Мимовільне відтворення відбувається, головним чином, на основі суміжних асоціацій, а також асоціацій схожості та контрастності.

Найбільш важливе для допиту значення має цілеспрямоване відтворення, що відбувається на основі асоціативних процесів та активної розумової діяльності.

На формування показань у стадії відтворення впливають численні суб'єктивні й об'єктивні чинники.

1. Психоемоційний стан особи, що допитується, в момент відтворення (схвильована вона чи спокійна, переживає почуття радості, страху, горя тощо). Відтворенню сприяє урівноважений психічний стан, який залежить від таких чинників, як спокійна обстановка допиту, правильна поведінка слідчого, діловий тон розмови тощо.

2. Дія так званої захисної домінанти, яка найбільш часто проявляється в обвинуваченого чи підозрюваного, хоча буває і у свідків та потерпілих. Інколи особа, яка допитується, бажаючи давати правдиві показання, намагається все ж прикрасити свою поведінку. 3. Темперамент і характер особи, що допитується. З меланхоліком необхідно бути особливо терплячим і наполегливим. Швидка зміна настрою у сангвініка дозволяє вибрати найбільш сприятливий момент для з'ясування потрібних питань. У розмові з холериком необхідно бути надзвичайно коректним і уважним. Мають значення й індивідуальні особливості характеру особи, яка допитується (замкнутість, хвастливість, безпринципність, нерішучість, боягузтво та інші).