Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - ВСТУП

Блаженні миротворці, бо наречені вони будуть Синами Божими, Нагірна проповідь Ісуса Христа. Євангеліє від Матвія 5:9

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. урочисто проголошено, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими і пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Стаття 9 Конституції України встановлює: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Україна, беручи участь у роботі ООН, Ради Європи, СНД, інших міжнародних інституцій, виражає свою прихильність основним принципам і нормам міжнародного права, підкреслює необхідність мирного розв'язання суперечок і плідної співпраці держав у вирішенні глобальних і регіональних проблем на основі міжнародного права.

Міжнародне співтовариство стає все більш консолідованим в усвідомленні нагальної потреби заміни права сили в міжнародних відносинах на силу права. Генеральна Асамблея ООН, будучи переконаною в необхідності зміцнення верховенства права в міжнародних відносинах, прийняла резолюцію 44/23 від 17 листопада 1989 р., в якій період 1990-1999 рр. оголошувався Десятиріччям міжнародного права. Однією з головних цілей Десятиріччя було заохочення викладання, вивчення, популяризації і ширшого визнання міжнародного права.

Україна як молода незалежна держава прагне визначитися з вектором свого зовнішньополітичного розвитку. Природно, що зовнішня політика нашої держави повинна базуватися на міцному фундаменті міжнародного права. Звідси випливає висновок, що чим більше урядовців знатимуть міжнародне право, тим краще для України, оскільки її зовнішня політика буде більш послідовною і прогнозованою. Тим більше необхідні знання в галузі міжнародного права професійним юристам, що працюють як у державних структурах (суди, прокуратура, МВС, СБУ, податкова служба та ін.), так і в приватних фірмах і компаніях.

У пропонованому підручнику в узагальненій формі висвітлюються історія розвитку міжнародного права і міжнародно-правової науки, загальновизнані принципи міжнародного права, основні галузі, інститути і норми міжнародного права, договірна практика України, тенденції розвитку сучасного міжнародного права. Підручник покликаний сприяти формуванню у читача загальних уявлень про міжнародне право як специфічну систему права і стати відправною точкою для глибшого його вивчення.

У книзі наводиться багато рішень з практики міжнародних судів - Постійної палати міжнародного правосуддя, Міжнародного Суду ООН, Суду ЄС, Європейського суду з прав людини, які покликані підкреслити динамічність і прикладне значення міжнародного права, а також показати, що воно є не суто теоретичним, статичним, таким, що має вигляд міждержавних договорів, дипломатичного листування, архівних документів і підручників, а живим, таким, що динамічно розвивається, ефективно діє та реально впливає і на долю держав як основних суб'єктів міжнародного права, і окремих осіб.

Права й обов'язки суб'єктів міжнародного права, зафіксовані в його нормах, іноді порушуються або просто не виконуються (у принципі, як і в системі внутрішньодержавного права). З метою restitutio in Integrum (відновлення стану, що існував до порушення) і припинення такого порушення застосовується, зокрема, судовий захист. У міжнародній судовій процедурі реалізується закладений у міжнародному праві потенціал. А отже, потрібно знати і розуміти цю процедуру, вміти читати рішення міжнародних судів, у яких у чистому, викристалізованому вигляді відображається міжнародне право, що існує на конкретний момент розвитку суспільства.

Суддя Міжнародного Суду ООН Г. Лаутерпахт, який народився в Україні, підкреслював, що сучасне міжнародне право - це і є рішення Суду ООН. Тому зміст підручника будується на гармонійному поєднанні теоретико-історичних аспектів розвитку міжнародного права з матеріалами міжнародної судової практики.

Зовсім нещодавно предмет "Міжнародне право" сприймався як факультативний, "не потрібний" майбутньому судді, слідчому чи співробітнику податкової інспекції. І, в принципі, так воно і було... Проте життя не стоїть на місці, активний розвиток міжнародного права, укладення міжнародних договорів у галузі прав людини, боротьби зі злочинністю і міжнародним тероризмом привели до того, що міжнародне право втручається в такі раніше закриті сфери, як кримінальне, кримінально-процесуальне, податкове право. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 61 та ч. 1 ст. 62 Конвенції СНД "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах" (Мінськ" 22 січня 1993 р. зі змінами від 28 березня 1997 р.) особа за клопотанням запитуючої сторони, у якому має міститися посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набув законної сили, і вказівка на те, що вимога про видачу буде надана додатково, може бути затримана запитуваною стороною на строк не більше 40 діб: "Особа, взята під варту згідно з ч. 1 ст. 61 і ст. 61-1, повинна бути звільнена, якщо надійде повідомлення запитуючої Договірної Сторони про необхідність звільнення даної особи, або вимога про видачу зі всіма доданими документами, передбаченими ст. 58, не буде отримана запитуваною Договірною Стороною протягом сорока днів з дня взяття під варту"1. Порушення зазначених строків (як і інших вимог міжнародного договору) може спричинити не тільки складнощі процесуального характеру, а й притягнення держави до міжнародної відповідальності, зокрема, в результаті прийняття Європейським судом з прав людини рішення, в якому визнається факт порушення державою конвенційних норм. Практика цього Суду має особливе значення для розуміння змісту Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Міжнародне право заповнює прогалини у внутрішньодержавному праві. Наприклад, інституту фактичного затримання, досить докладно вивченого Європейським судом з прав людини і відображеного в його практиці, немає в національному праві. Так, під затриманням особи Європейський суд розуміє не тільки формальне затримання, оформлене належним чином, а й будь-які інші дії, що фактично обмежують свободу особи, наприклад: коли співробітник правоохоронних органів дає зрозуміти, що особа не може покинути те або інше конкретне місце або зобов'язана прямувати за ним у будь-яке місце. Більше того, як пояснив Суд у справі "Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії", немає жодного значення, що особа, наприклад, з'явилася добровільно або не усвідомлює, що вона позбавлена свободи. Головним фактом є те, що особа не може вільно покинути це місце.

В рішенні у справі "Магомедов і Магомедов проти Російської Федерації" Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що затримання заявника не було зареєстроване і немає жодних офіційних слідів подальшого місцезнаходження Аюбхана Магомадова. Це відповідно до прецедентної практики Європейського суду є найсерйознішим порушенням, оскільки дає можливість приховати причетність осіб, винних у незаконному затриманні, до злочину, а також уникнути відповідальності за долю затриманого.

Подібні рішення вже тепер фактично впливають на кримінальне судочинство, оскільки відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" національні суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї і практику Європейського суду як джерело права.

Податкові відносини у системі Європейської конвенції регулюються на підставі ст. 1 Протоколу 1, відповідно до якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, на повагу права власності. Слід зазначити, що обов'язок платити законно встановлені податки і збори був підтверджений на практиці Європейського суду з прав людини. У рішенні у справі "Дербю проти Швеції" від 23 жовтня 1990 р. суд вказав, що сфера дії цієї норми поширюється і на встановлення обов'язку сплачувати податки. Крім того, такий обов'язок був непрямо визнаний у низці документів Ради Європи, в яких визначалися форми правової допомоги, пов'язані з координацією зусиль у боротьбі з ухиленням від сплати податків.

Проте подальша практика Європейського суду з прав людини обмежила абсолютний характер розсуду держави щодо питань, які стосуються встановлення і стягнення податків. Цікавим у цьому плані є рішення у справі "Інтерсплав проти України" від 9 січня 2007 р.: з погляду Суду, у разі, коли державні органи володіють інформацією про порушення належного функціонування системи відшкодування ПДВ певною юридичною особою, вони можуть застосовувати відповідні заходи щодо запобігання таким порушенням або припинення їх. Однак Суд не може прийняти аргументи про загальну ситуацію з незаконним відшкодуванням ПДВ, що попереджається урядом за відсутності будь-яких свідоцтв безпосереднього залучення заявника до такої протиправної практики.

Суд вважає, що втручання в реалізацію заявником права на безперешкодне користування власністю є невідповідним. Фактично постійні затримки з відшкодування ПДВ і компенсації, разом з відсутністю ефективних засобів правового захисту, порушують справедливий баланс між вимогами публічних інтересів і захистом права на безперешкодне користування власністю. Враховуючи наведену вище норму ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", щоб уникнути негативних наслідків для авторитету держави і виплат грошових компенсацій за рішенням Європейського суду з прав людини, заходи з попередження і нейтралізації загроз, пов'язаних з порушеннями у сфері стягнення податку на додану вартість, повинні відповідати нормам Конвенції 1950 р. і практиці Суду.

На економіку держави вже нині впливають наслідки досить спірного рішення Міжнародного Суду ООН у справі між Румунією і Україною про делімітацію морських просторів у Чорному морі (2009 р.). "Врахування острова Зміїний означало б юридичний перегляд географії", - заявила Розалін Хиггінс, голова Міжнародного Суду ООН, під час читання рішення, мабуть розуміючи його неоднозначність.

Оскільки Україна прагне членства в Європейському Союзі, необхідно бути готовими адаптуватися до системи його права. Слід зазначити, що винятково важлива роль у становленні та розвитку інтеграційних інституцій, формуванні й еволюції права Європейського Союзу належить його судовій системі. Створення суду як незалежного спеціалізованого органу розглядалося як найважливіша гарантія здійснення мети інтеграції Співтовариств, їх єдності і згуртованості. Встановлений спочатку в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі суд, зі створенням ЄЕС і Євратому був перетворений у результаті злиття на Суд Європейських Співтовариств, а після прийняття Лісабонської угоди - на Суд Європейського Союзу.

Суд ЄС, покликаний забезпечити однакове розуміння і застосування права Співтовариств, у порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах своєї юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності та самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст багатьох норм засновницьких договорів і актів вторинного права.

Наведені вище факти красномовно свідчать про постійне зростання ролі міжнародного права в життєдіяльності міжнародного співтовариства, держав, юридичних і фізичних осіб, в підтримці міжнародного миру та безпеки; в забезпеченні та захисті прав людини.