Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 7.2. Основні універсальні міжнародні акти із захисту прав людини

У1946 р., наступному після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини (яку в 2006 р. змінила Рада з прав людини). Держави - члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини - одне з головних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія має складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо впровадження в життя положень пакту, незалежно від того, стануть ці заходи частиною пакту чи ні. Це рішення було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН.

Діяльність Комісії з прав людини спиралася на базисних положеннях Статуту ООН. У п. З ст. 1 цього документа закріплена одна з цілей ООН: "Здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". А ст. 55 встановлює, що сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії створює умови стабільності та благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями.

Проте Статут ООН не містить конкретного переліку прав людини і основних свобод, у зв'язку з чим і було ухвалено рішення про створення декларації прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята і проголошена в резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН "як завдання, виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави". У Декларації вказана мета, до якої повинна прагнути "кожна людина і кожний орган суспільства". Щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини.

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Водночас з огляду на величезний політичний і моральний авторитет положення Загальної декларації почали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато спільного між Загальною декларацією прав людини і положеннями Розділу II "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина" Конституції України. В цілому можна сказати, що на міжнародній арені досягнутий консенсус щодо визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відображає загальну домовленість народів світу і є обов'язковим для членів міжнародного співтовариства.

Друга і третя частина Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. Цього дня під егідою ООН був прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, їх положення обов'язкові для дер-жав-учасниць. Обидва пакти набули чинності в 1976 р. після їх ратифікації 35 державами. Складовою Пакту про громадянські і політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет з прав людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасницею будь-якого права, закріпленого в Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасниці Пакту, які визнали його обов'язкову силу, звідси і назва документа. В 1989 р. був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари. Україна є учасницею двох пактів та Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські і політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України через певні об'єктивні й суб'єктивні причини.

Необхідно зазначити, що не всі положення Загальної декларації і Пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного Пакту проголошується право народів на самовизначення, проте в Загальній декларації такого положення немає. Це було однією з причин утримання СРСР від голосування по резолюції 217 А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У Загальній декларації проголошено право на притулок (ст. 14), а в Пакті про громадянські і політичні права про це нічого не сказано. Водночас Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини в міжнародному праві. Ця Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Серед цих документів слід назвати такі:

- Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., згідно з якою "расова дискримінація'' означає будь-які розрізнення, обмеження або перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, що має на меті або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних засадах прав людини і основних свобод. При ООН створений Комітет з ліквідації расової дискримінації;

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., відповідно до якої "злочин апартеїду" - це політика і практика расової сегрегації і дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є злочином проти людства;

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.;

- Конвенцію про політичні права жінок 1953 р.;

- Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 р.;

- Конвенцію про громадянство одруженої жінки 1957 р.;

- Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p.;

- Конвенцію про права дитини 1989 р. та ін.

Істотний внесок у справу захисту і забезпечення прав людини роблять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО. В рамках МОП були розроблені і прийняті Конвенція № 100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 про захист заробітної плати тощо.

ЮНЕСКО в межах компетенції також розробляє документи і конвенції, що захищають права людини. Найпоширеніша Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 p., яка передбачає ліквідацію і попередження такої дискримінації, ухвалення державами - учасницями Конвенції необхідних заходів для цього.

Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких мають юридично обов'язковий характер для держав-учасниць, а тією мірою, якою вони відображають міжнародний звичай, - також для всіх суб'єктів міжнародного права.

Водночас є документи, в яких розглядаються питання прав людини і основних свобод, що належать до "м'якого права" (soft law): Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 p.; Кодекс поведінки посадовців з підтримання правопорядку 1979 p.; Заходи, що гарантують захист прав засуджених до смертної кари 1984 p.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 p.; Зведення принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими, проте багато держав втілили їх положення у своєму національному законодавстві.

Діяльність регіональних організацій у сфері захисту і забезпечення прав людини буде розглянута в наступному підрозділі.

Доцільно стисло зупинитися на проблемі класифікації прав людини, зафіксованих у міжнародних актах. Зважаючи на назви пактів 1966 p., права людини можуть підрозділятися на громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні. Починаючи з 70-х років у юридичній науці й політології була поширена концепція "трьох поколінь" прав людини.

До першого покоління належать громадянські й політичні права, оскільки саме вони спочатку вважалися невід'ємною частиною людської особи. Велика французька революція була родоначальницею концепції цього виду прав людини, тобто ця концепція має західне походження. Друге покоління - це економічні, соціальні й культурні права людини. Вирішальний внесок у розробку цієї концепції здійснив СРСР і соціалістичні країни. Появу третього покоління прав людини дослідники пов'язують з країнами, що розвиваються, оскільки до цього виду прав належать так звані колективні, або солідарні, права людини - право на самовизначення, на розвиток, на здорове навколишнє середовище і т. ін. Головна проблема, що виникла у зв'язку з третім поколінням прав, - це співвідношення прав людини і прав народів. Проте загальноприйнятого рішення цієї проблеми поки досягти не вдалося.

Наведена вище класифікація не може вважатися вичерпною, оскільки у міру розвитку прав людини, природно, вона доповнюватиметься новими пунктами.