Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 9.2. Підготовка і скликання міжнародних конференцій

9.1. Поняття і класифікація міжнародних конференцій

Інститут міжнародних конференцій нерозривно пов'язаний з двома іншими міжнародними інститутами - переговорами і міжнародними організаціями. Міжнародні конференції виникли як продовження інституту переговорів, а міжнародні організації з'явилися як наслідок розвитку інституту міжнародних конференцій.

Міжнародні конференції є відносно молодим інститутом міжнародного права, що виник у XIX ст. У сучасному міжнародному праві під терміном міжнародна конференція розуміють тимчасовий міжнародний орган, у якому беруть участь офіційні представники трьох і більше держав або інших суб'єктів міжнародного права, з можливим представництвом від третіх держав, міжурядових і неурядових організацій як спостерігачів, який має узгоджені між учасниками мету, компетенцію і правила процедури. Мета та організаційні начала діяльності міжнародних конференцій повинні відповідати нормам міжнародного права.

Міжнародні конференції можуть мати різні найменування - конгрес, нарада, конференція тощо, проте це не має юридичного значення.

У міжнародних відносинах залежно від сфери діяльності міжнародні конференції поділяються на мирні, політичні, економічні, дипломатичні та змішані. Зазвичай метою міжнародної конференції є:

а) розробка й ухвалення тексту міжнародного договору (наприклад. Статуту ООН на конференції в Сан-Франциско у квітні - червні 1945 p.);

б) обговорення певної міжнародної проблеми або проблем і ухвалення спільної заяви (наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку 1992 p.);

в) обмін думками та інформацією з певної міжнародної проблеми або проблем і вироблення рекомендацій (наприклад, Копенгагенській документ 1990 р. Конференції НБСЄ з людського виміру).

Міжнародні конференції поділяються також на періодичні і конференції ad hoc. Прикладом періодичної конференції може бути Конференція НБСЄ з людського виміру 1989-1991 pp., як і вся Нарада з безпеки і співробітництва в Європі. Цей вид міжнародних конференцій слід відрізняти від пленарних засідань органів міжнародних організацій, які також можуть називатися конференціями, і від періодичних форм роботи органів таких організацій.

Більшість міжнародних конференцій має характер ad hoc, тобто вони скликаються або державою-ініціатором (державами), або міжнародною організацією для одноразової роботи. Хоча іноді конференції ad hoc можуть працювати в сесійному режимі, наприклад III Конференція ООН з морського права працювала саме так з 1973 по 1982 р.

За колом учасників міжнародні конференції поділяються на універсальні й регіональні. Перші відкриті для участі будь-якої держави й інших суб'єктів міжнародного права, а в регіональних конференціях беруть участь держави і міжнародні організації, що належать до певного географічного регіону.

9.2. Підготовка і скликання міжнародних конференцій

Зазвичай з ініціативою скликати будь-яку міжнародну конференцію виступає держава (держави) або міжнародна організація. Подібна ініціатива також може виходити від національних або міжнародних неурядових організацій.

Для успішної роботи міжнародної конференції необхідно її ретельно спланувати і підготувати. Важливий елемент підготовки міжнародної конференції - це визначення її мети, на основі якої планується порядок денний конференції шляхом попереднього узгодження думок майбутніх учасників. Крім того, визначаються форми правового регулювання питань, що виносяться на порядок денний. Після цього ухвалюється рішення про скликання міжнародної конференції стосовно питань складу, рівня представництва, часу і місця проведення, правил процедури. Узгодження поглядів держав з питань підготовки конференції здійснюється або під час попередніх консультацій, або дипломатичними каналами. Якщо ініціатором скликання конференції є міжнародна організація, то результати узгодження поглядів майбутніх учасників конференції фіксуються у відповідних резолюціях цієї організації.

При визначенні кола учасників конференції, рівня представництва на ній необхідно насамперед враховувати її мету і характер. Тут важливо дотриматися принципу участі в конференції всіх зацікавлених держав і принципу спадкоємності, що діють як міжнародний звичай. У зв'язку з цим слід визнати абсолютно правомірним протест Радянської Росії на незапрошення її до участі в Паризькій конференції щодо Шпіцбергену 1919- 1920 рр., оскільки Радянська Росія була безпосередньо зацікавленою державою у вирішенні цього питання і до того брала участь у всіх міжнародних заходах щодо Шпіцбергену.

Невизнання тієї чи іншої зацікавленої держави або уряду кимось з учасників конференції не є правомірною підставою для незапрошення їх на конференцію.

Сьогодні широко практикується запрошення на міжнародні конференції спостерігачів, які не мають права голосу. За згодою учасників конференції спостерігачі можуть виступати на її засіданнях, їх участь регламентується правилами процедури конференції. Як правило, спостерігачів на міжнародні конференції направляють міжурядові й неурядові організації, а також держави, що не беруть участі у конференції.

Коли міжнародна конференція скликається державою або групою держав, питання про час і місце її проведення зазвичай розв'язується на підготовчій зустрічі майбутніх учасників. Саме так були визначені в Гельсінкі в 1973 р. дата і місце скликання Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Щодо міжнародних конференцій, скликаних міжурядовими організаціями, то вони, як правило, проводяться в штаб-квартирі організації або на запрошення будь-якої держави на її території. У таких випадках місце і час проведення конференції визначаються в резолюції міжнародної організації її проведення.

Безпосередньо відкриттю конференції передує велика організаційна і підготовча робота - забезпечення необхідних приміщень, допоміжних служб, підготовка документації конференції і т. ін. Крім того, держави проводять складну і кропітку дипломатичну роботу, спрямовану на забезпечення високої результативності конференції.

Складність і багатоплановість питань, що розглядаються на конференціях, призводять до того, що деякі конференції працюють в сесійному порядку або їх робота поділяється на декілька етапів.

Рівень представництва на конференції зумовлений її метою та характером і може змінюватись на різних етапах конференції. Наприклад, перший етап НБСЄ відбувся на рівні міністрів закордонних справ. У ньому вирішувалися питання щодо підготовки заключного документа. У другому етапі, що мав робочий характер, взяли участь заступники міністрів закордонних справ і керівники департаментів відомств закордонних справ. Третій етап НБСЄ, найважливіший, пройшов нарівні глав держав та урядів і завершився підписанням Гельсінського Заключного акта 1 серпня 1975 р. Проведення міжнародних конференцій на вищому рівні означає їх підвищену значущість у вирішенні міжнародних проблем.