Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 12.6. Міжнародні ріки та їх правовий режим

Територією багатьох держав протікає чимало рік, які не виходять за межі конкретної держави. Такі ріки є частиною внутрішніх вод держави і називаються національними. Однак велика кількість рік протікає територією декількох держав або розділяє території двох і більше держав.

Ріки, які перетинають або розділяють території двох або декількох держав, називаються міжнародними. При цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що протікає по її території, включно з виданням нормативних актів з регулювання використання ріки з різною метою. У зв'язку з географічними особливостями такої ріки, тобто протіканням по території двох або декількох держав, виникає необхідність міжнародно-правового регулювання низки питань, пов'язаних з її використанням. Пояснюється це тим, що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності, а тому вимагають міжнародно-правового регулювання.

Міжнародні ріки мають географічні особливості: одні з них лише розділяють територію суміжних держав - прикордонні ріки; інші, протікаючи територією двох і більше держав, не мають виходу до моря й називаються багатонаціональними (або регіональними); треті мають вихід до моря і становлять підвищений інтерес для судноплавства, тому саме вони донедавна йменувалися власне міжнародними. Такі ріки мали відповідати трьом критеріям, необхідним для їх визнання як міжнародних: 1) політичному - перетинання території двох і більше держав; 2) географічному - наявність виходу до моря; 3) функціональному - можливість регулярного судноплавства. Причому третій критерій був вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводилися до забезпечення свободи судноплавства ними. Приміром, у Заключному акті Віденського конгресу 1815 р. неприйнятним визнавалося монопольне володіння будь-якою ділянкою міжнародної ріки й проголошувалося право всіх прибережних держав здійснювати свободу судноплавства по всій її довжині. Ця норма міжнародного права набула подальшого підтвердження в договірній та арбітражній практиці.

Підхід до міжнародних рік тільки з позицій використання їх у судноплавних цілях нині втратив актуальність. Тепер міжнародні ріки можуть використовуватися не тільки для судноплавства, а й для видобутку електроенергії, промислового і сільськогосподарського виробництва, скидання відходів і т. ін. З погляду природних умов природний комплекс міжнародної ріки єдиний, а з політико-правового - він розділений на відповідні ділянки, що перебувають під суверенітетом певних держав. Саме тому є необхідність різнобічного співробітництва зацікавлених держав стосовно використання міжнародних рік з метою гармонізації індивідуальних і спільних інтересів. Міжнародна практика визнає доцільним розроблення угод, що регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їх басейнів.

До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.; Акт, що стосується судноплавства і економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 р.; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 р.; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 р.; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. та ін. Після розпаду СРСР ріка Дніпро також стала міжнародною, а тому є необхідність розробки відповідної угоди щодо використання цієї ріки прибережними державами - Україною, Білоруссю і Росією.

Слід зазначити, що угоди, які регламентують порядок використання міжнародних рік, стосуються конкретних об'єктів і не мають універсального значення. Будь-якого кодифікуючого акта "міжнародного річкового права" поки не створено. В1966 р. були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік - акт загального характеру, але рекомендаційний. Правда, деякі його положення розглядаються як відображення міжнародного порядку, що склався в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік.

У 1992 р. під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер. Комісія міжнародного права ООН провела значну роботу з узагальнення великої договірної й арбітражної практики і приступила до завершення підготовки проекту статей, що стосуються несудноплавних видів використання міжнародних водотоків.

Україна є придунайською державою, тому становить інтерес міжнародно-правовий режим однієї з найбільших міжнародних рік Європи - Дунаю.

Паризький мирний договір 1856 р. проголосив свободу судноплавства по Дунаю, визначивши, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлених поліцейськими і карантинними правилами; не можуть стягуватися інші збори, крім точно передбачених у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю нижче Ізачи було засновано спеціальний орган - Європейську дунайську комісію, що складалася з представників Австрії, Великої Британії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як видно, недунайські держави відігравали основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній.

Надалі неприбережні держави спробували підсилити свій вплив. За положеннями мирних договорів 1919 і 1920 рр. з Німеччиною, Австрією, Болгарією й Угорщиною і розробленої на їх основі Конвенції про режим Дунаю 1921 р. управління Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі представників Великої Британії, Італії, Румунії і Франції, а управління судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній дунайській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Болгарії, Великої Британії, Вюртембергу, Італії, Румунії, Угорщини, Франції та Югославії.

По закінченні Другої світової війни до мирних договорів з Болгарією (ст. 34), Румунією (ст. 36) й Угорщиною (ст. 38) було внесено положення про те, що "навігація по річці Дунай має бути вільною й відкритою для громадян, торговельних суден і товарів всіх держав на основі рівності стосовно торговельних та навігаційних зборів і умов торговельного судноплавства".

У 1948 р. у Белграді Болгарія, Румунія, СРСР, Угорщина, УРСР, Чехословаччина і Югославія підписали Конвенцію про режим судноплавства по Дунаю. В 1960 р. до неї приєдналася Австрія. Нині учасницями Конвенції є всі придунайські держави. 26 березня 1998 р. було прийнято Додатковий протокол до цього міжнародного договору, відповідно до ч. 1 якого Федеративна Республіка Німеччина приєдналася до Конвенції як договірна сторона на однакових правах з іншими державами-учасницями. У цьому документі були названі держави - учасниці Конвенції 1948 р. та їхні правонаступники: Австрійська Республіка, Республіка Болгарія, Республіка Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словацька Республіка, Угорська Республіка, Україна, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Хорватія і Союзна Республіка Югославія1. Конвенція 1948 р. регулює судноплавство по Дунаю від Ульма (ФРН) до Чорного моря з виходом до моря через Сулинський канал (Румунія). Стаття 1 цієї Конвенції встановила, що навігація на Дунаї має бути вільної для громадян, торговельних суден і товарів всіх держав на основі рівності стосовно торговельних і навігаційних зборів та умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі (ст. 30). Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських держав за межами території держави прапора можливе тільки за домовленістю між зацікавленими при дунайськими державами. Судноплавство по річці військових кораблів непридунайських держав заборонено.

Відповідно до Конвенції 1948 р. була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. Як спостерігачі на сесіях Дунайської комісії присутні представники Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії.

До компетенції Дунайської комісії належить контроль за дотриманням положень Конвенції 1948 р. та забезпечення судноплавства по Дунаю. Рішення з конкретних питань комісія приймає більшістю голосів за обов'язкової згоди держави, якої це рішення безпосередньо стосується. Місцеперебування Дунайської комісії - Будапешт (Угорщина).

На основі положень Конвенції 1948 р. була заснована спеціальна річкова адміністрація, що регулює судноплавство і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені й діють інші спеціальні органи.

У1985 р. була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав з питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захисту ріки від забруднення.

У зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ й ЧССР порушувалося питання про перегляд Конвенції 1948 р. і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

У контексті міжнародно-правового регулювання використання ресурсів ріки Дунай доречно розглянути основні моменти Справи про гідровузол Габчиково - Надьмарош, рішення у якому Міжнародний Суд ООН ухвалив у 1997 р.

Угорщина й Чехословаччина ще в 60-х роках XX ст. розпочали розробку проекту "Габчиково - Надьмарош" з метою раціонального використання гідротехнічних можливостей Дунаю на ділянці між Братиславою і Будапештом (загальна довжина - 200 км). У1977 р. обидві держави уклали Договір про спільне будівництво гідровузла Габчиково - Надьмарош. Метою проекту було забезпечення електроенергією господарських комплексів Угорщини й Чехословаччини за рахунок гідроресурсів Дунаю, захист придунайських регіонів двох держав від повеней, поліпшення умов судноплавства по ріці, розміщення в цьому районі великих промислових і аграрних підприємств.

Проект "Габчиково - Надьмарош" складався з двох підпроектів: "Габчиково" і "Надьмарош". Перший мала здійснювати Словаччина, і його результатом було будівництво на угорському березі Дунаю греблі, водоймища, допоміжного судноплавного шлюзу, обвідного каналу, що проходить по словацькій території, гідроелектростанції й системи судноплавних шлюзів у районі містечка Габчиково (Словаччина).

Реалізацію підпроекту "Надьмарош" мала забезпечувати Угорщина. Цей підпроект передбачав спорудження в районі містечка Надьмарош (Угорщина) системи шлюзів, греблі й гідроелектростанції.

На думку експертів, проект "Габчиково - Надьмарош" був більш вигідний за економічними параметрами Чехословаччині. Крім того, за оцінками Угорщини, баланс між екологічним збитком і економічною вигодою також був на користь Чехословаччини2.

Обидві держави приступили до реалізації положень Договору 1977 р. у 1978 р. До 1989 р. Угорщина перебувала лише на початковій стадії здійснення своїх зобов'язань, тоді як Чехословаччина до цього періоду виконала приблизно 80 % робіт, передбачених Договором, на суму близько 2,5 млрд дол. США. Після розпаду соціалістичної системи проект "Габчиково - Надьмарош" зазнавав дедалі більшої критики як в Угорщині, так і в Чехословаччині. З початку 90-х років Угорщина під тиском критики практично припинила реалізацію підпроекту "Надьмарош" і запропонувала анулювати Договір 1977 р. При цьому угорська сторона висунула пропозицію про укладення нової угоди щодо врегулювання питань з компенсації за збитки. До листопада 1991 р. Угорщина і Чехословаччина опинилися в глухому куті. Угорська сторона не бажала продовжувати роботи, а Чехословаччина вважала, що припинення проекту призведе до серйозних екологічних проблем.

19 травня 1992 p. Угорщина в односторонньому порядку анулювала Договір 1977 p., але Чехословаччина вважала Договір чинним. 1 січня 1993 р. на території Чехословаччини утворилися дві самостійних держави - Чехія і Словаччина. Остання оголосила про своє правонаступництво щодо Договору 1977 р. Угорщина відмовилася визнати цей факт.

7 квітня 1993 р. Угорщина і Словаччина підписали угоду про передачу своєї суперечки щодо проекту "Габчиково - Надьмарош" у Міжнародний Суд ООН1.

У результаті розгляду справи Міжнародний Суд ООН 25 вересня 1997 р. прийняв рішення (14 голосів - за, 1 - проти), що Угорщина не мала права припиняти виконання своєї частини робіт з проекту, а згодом повністю виходити з нього. На підставі цього Угорщина повинна відповідати за порушення положень Договору 1977 р. Відповідно до рішення обидві сторони повинні повернутися до сумлінного виконання положень Договору, що, на думку Суду, є чинним. Інакше кажучи, Міжнародний Суд ООН вкотре підтвердив імперативність принципу pacta sunt servanda.