Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 19.5. Міжнародно-правове регулювання видачі злочинців

Інститут видачі злочинців (екстрадиції) є одним із найдавніших у міжнародному праві. Ще в XIII ст. до н. е. Єгипет і Держава хетів у договірному порядку визначили взаємні права й обов'язки щодо видачі злочинців (див. підрозділ 1.4.1). Укладення міжнародних угод з питань екстрадиції пов'язано з тим, що держава через принцип поваги суверенітету не може поширювати судову юрисдикцію на територію інших держав. Єдина можливість реалізації принципу невідворотності покарання щодо злочинця, який опинився на території іншої держави, - це звернення до такої держави з проханням про надання правової допомоги у кримінальній справі.

У процесі вдосконалення, розширення і поглиблення міжнародних відносин вдосконалюється й інститут видачі злочинців. Так, у цій сфері склався принцип невидачі осіб, що покинули країну, де вони переслідуються з політичних мотивів. У нормах міжнародного і внутрішньодержавного права юридично регламентовані підстави, процедури та документальне оформлення видачі осіб, що вчинили злочини. Міжнародна нормативна база інституту екстрадиції нині досить широка. Вона охоплює численні двосторонні спеціальні угоди про видачу злочинців; двосторонні договори про надання правової допомоги, що набувають дедалі більшого поширення; регіональні угоди про видачу злочинців і надання правової допомоги; локальні конвенції про передачу засуджених осіб; загальні міжнародні договори про боротьбу з певними злочинами, що містять положення щодо видачі злочинців.

Радянський Союз у міжнародній практиці широко використовував двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Такі договори були укладені з Албанією, Алжиром, Болгарією, В'єтнамом, Грецією, Іраком, Кіпром, Кубою, Угорщиною та іншими державами. Багато з них зберігає свою силу для України на підставі правонаступництва. Низку аналогічних угод Україна уклала після проголошення державного суверенітету, наприклад, з Грузією (1995 р.), Естонією (1995 р.), КНР (1992 р.), Литвою (1993 р.), Молдовою (1993 р.), Польщею (1993 р.). Також Україна бере участь у багатосторонніх конвенціях у цій сфері: Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р.; Європейській конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р.; Конвенціях СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 і 2002 рр. (Конвенція 2002 р. ще не ратифікована Україною).

Положення стосовно надання допомоги в кримінальних справах у названих угодах мають багато спільного і в основному зводяться до регламентації питань вручення і пересилання документів; надання відомостей про чинне право і судову практику; допиту обвинувачених, підсудних, свідків, експертів; здійснення огляду, обшуку й інших процесуальних дій; проведення експертиз; передачі речових доказів; порушення кримінального переслідування; видачі осіб, що вчинили злочини. В угодах зазначаються державні органи, що надають правову допомогу (найчастіше це міністерства юстиції і прокуратура), зміст і форма доручень про надання правової допомоги і порядок їх виконання. Прохання про надання правової допомоги і додані до нього документи надаються, як правило, мовою запитуючої сторони. При цьому кожна сторона здійснює витрати, пов'язані з діями з надання правової допомоги на її території.

Центральне місце в угодах про надання правової допомоги посідає інститут видачі злочинців. Так, відповідно до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (набула чинності з 1994 р., Україна бере участь) видача осіб для притягнення до кримінальної відповідальності проводиться за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної сторін є карними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання (п. 2 ст. 56).

Видача не проводиться, якщо:

а) особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної сторони;

б) на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконаний унаслідок закінчення строків давності або за іншою законною підставою;

в) щодо особи, видача якої потрібна, на території запитуваної сторони за той самий злочин були винесені вирок або постанова про припинення провадження у справі, що набрали законну силу;

г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної сторони переслідується в порядку приватного звинувачення (за заявою потерпілого).

У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв'язку з яким потрібна видача, вчинений на території запитуваної сторони. У разі відмови у видачі запитуюча сторона має бути проінформована про підстави відмови.

Якщо особа, видача якої потрібна, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної сторони, її видача може бути відстрочена до припинення переслідування, виконання вироку або до звільнення від покарання.

Якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, запитувана сторона самостійно вирішує, яка з цих вимог повинна бути задоволена.

Встановлюються також межі кримінального переслідування виданої особи. Наприклад, без згоди запитуваної сторони видану особу не можна притягати до кримінальної відповідальності або карати за скоєний до її видачі злочин, за який вона не була видана. Без згоди запитуваної сторони особа не може бути видана також третій державі. Разом з тим такої згоди не вимагається, якщо видана особа до закінчення одного місяця після закінчення кримінального провадження, а у разі засудження - до закінчення одного місяця після відбуття покарання або звільнення від нього не покине територію запитуваної сторони або якщо вона туди добровільне повернеться. В цей строк не зараховується час, протягом якого видана особа не могла покинути територію запитуваної сторони не зі своєї вини.

Запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час видачі. Якщо запитуюча сторона не прийме особу, що підлягає видачі, протягом 15 днів після встановленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.

Сторони інформують одна одну про результати дій у кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання може надсилатися копія остаточного рішення.

Положення Конвенції СНД 1993 р. також стосуються видачі для виконання вироку за діяння, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної сторін є карними і за вчинення яких особа, видача якої потрібна, була засуджена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш тяжкого покарання.

Глави держав СНД 28 березня 1997 р. підписали протокол про доповнення цієї Конвенції. Згідно з його положеннями правоохоронні органи держав - учасниць Конвенції отримають можливість зноситися один з одним не тільки через центральні офіси, як передбачено в нинішній редакції Конвенції, а й через територіальні та інші структурні підрозділи. Такий порядок спрямований на підвищення оперативності взаємодії правоохоронних органів держав - учасниць Конвенції 1993 р.

7 жовтня 2002 р. ум. Кишинів (Молдова) укладено Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка набула чинності, відповідно до частини другої ст. 120 цієї Конвенції, на 30-й день з дати здавання на зберігання депозитарію третьої ратифікаційної грамоти для Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан. Відповідно до частин третьої та четвертої цієї самої статті між державами - учасницями Конвенції 2002 р. припиняють дію Конвенція 1993 р. та Протокол до неї від 28 березня 1997 р. Однак названі документи застосовуватимуться у відносинах між державами - учасницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чинності Конвенція 2002 р. (Україна входить до складу останніх).

Відповідно до положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р. громадяни кожної з договірних сторін, а також інші особи, що проживають на їх території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до судів, прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки та інших установ договірних сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни цієї договірної сторони. Громадяни кожної з договірних сторін та інші особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових та нотаріальних мит і витрат, а також користуються безкоштовною юридичною допомогою на територіях інших договірних сторін на тих самих умовах, що і власні громадяни.

Обсяг правової допомоги, що надається сторонами цієї Конвенції, достатньо широкий. Договірні сторони надають взаємну правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема, складання, пересилання і вручення адресату документів, здійснення оглядів, обшуків, виїмок, передачі речових доказів, проведення експертиз, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їх представників, законних представників обвинувачених, експертів, пред'явлення для впізнання, у тому числі з використанням відеозв'язку, відеозапису та інших технічних засобів, розшуку осіб, здійснення оперативно-розшукових заходів у рамках розслідуваної кримінальної справи, кримінального переслідування, видачі осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або виконання вироку, розшуку і арешту (вилучення) грошових коштів і майна, отриманого злочинним шляхом, а також доходів від злочинної діяльності, розшуку майна і грошових коштів цивільних відповідачів для виконання рішень у цивільних справах, комерційних та інших економічних спорах, визнання і виконання виконавчих приписів, судових рішень у цивільних справах і вироків.

У 1983 р. в рамках РЄ була укладена Конвенція про передачу засуджених осіб. Згідно з нею особа, засуджена на території однієї сторони, може бути передана на територію іншої сторони для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі проголошення вироку або державі виконання вироку своє бажання бути переданою відповідно до положень Конвенції. Із запитом про передачу засудженої особи може звернутись як держава проголошення вироку, так і держава виконання вироку. Конвенція регламентує питання умов передання, змісту і форми запитів та відповідей, наслідків передачі засудженої особи для запитуваної і запитуючої держави та ін.

У доктрині міжнародного права обговорюється проблема розроблення спеціальної багатосторонньої конвенції про злочини міжнародного характеру або створення міжнародного кримінального кодексу. Зокрема, Асоціація міжнародного права приділяє їй багато уваги. Вказані міжнародно-правові акти покликані кодифікувати норми щодо припинення і покарання злочинів такого роду.

Паралельно з цією роботою відбувався процес створення Міжнародного кримінального суду. У березні 1996 р. в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку відбулося засідання першої сесії підготовчого комітету, в якій взяла участь і делегація України.

Міжнародний кримінальний суд (далі - МКС) було створено відповідно до Римського статуту, прийнятого у 1998 р. Це перший постійно діючий орган міжнародного правосуддя, до компетенції якого належить переслідування осіб, відповідальних за здійснення геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів і агресії. МКС функціонує з липня 2002 р., його резиденцією є Гаага (Нідерланди), проте за рішенням Суду його засідання можуть відбуватися в будь-якому місці. Держави стають учасницями МКС (а злочини, скоєні їх громадянами або на їх території - підсудними йому) за фактом ратифікації цього статуту. Нині Римський статут ратифікований 108 державами, кількість яких постійно зростає. Україна поки не ратифікувала Статут МКС. Компетенція Міжнародного кримінального суду обмежена чотирма групами злочинів:

а) геноцид (тяжкий злочин, скоєний з наміром цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку);

б) злочини проти людства (вчинені як частина масштабного або систематичного переслідування, спрямованого проти будь-якого мирного населення);

в) воєнні злочини (порушення законів та звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання та ін.);

г) агресія (з цього приводу зазначимо, що під час переговорів у Римі сторони не змогли дійти єдиного визначення цього злочину, тому було вирішено, що на цей момент МКС не може здійснювати правосуддя з питань, пов'язаних із вчиненням агресії).

Компетенція МКС обмежена також у часі: він розглядає справи у злочинах, скоєних після 1 липня 2002 р. (дати набуття сили Римським статутом). Якщо якийсь конфлікт, наприклад, війна в Уганді, триває вже 20 років, то компетенція МКС обмежена діями, які там вчинені після вказаної дати.

Міжнародний кримінальний суд діє тільки у випадку, якщо держава, на території якої вчинено злочин або громадянином якої є злочинець, не бажає або фактично не може здійснити розслідування і висунути звинувачення. На відміну від створених ad hoc, компетенція держави має пріоритет над компетенцією Міжнародного кримінального суду. Проте, якщо слідча і прокурорська діяльність, здійснена певною державою, не відповідає міжнародним процесуальним стандартам або має на меті захист пов'язаної зі злочином особи від юрисдикції МКС, останній має право здійснити правосуддя у цьому випадку.

Крім того, юрисдикція МКС може бути визнана також державою, яка не є учасником статуту шляхом подання секретарю заяви, в якій вона визнає юрисдикцію МКС щодо цього злочину, тобто ad hoc. На думку деяких правознавців (Р. Веджвуд, Д. Шеффер), можливість такого визнання дисонує з принципом заборони зворотної дії статуту, оскільки, найімовірніше, рішення держави щодо такого визнання прийматиметься після вчинення діяння1.

Отже, предметна (ratione materiae) юрисдикція МКС обмежується найсерйознішими злочинами, які зумовлюють стурбованість усього міжнародного співтовариства: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія. Юрисдикція МКС за колом (ratione personae) осіб обмежена фізичними особами, які досягли 18-річного віку на момент вчинення злочину (хоча комбатантами визнаються особи у віці від 15 років).

Обмеженням юрисдикції МКС є можливість відстрочення розслідування або кримінального переслідування строком на 12 місяців на прохання Ради Безпеки ООН на підставі розділу VII Статуту ООН. Це прохання може бути повторено за тих самих умов. Таким чином, Рада отримала можливість накладення вето на роботу МКС, що вже і було зроблено двічі під тиском США, які загрожували заблокувати операції з підтримки миру: в резолюції 1422 (2002 p.) і в повторній резолюції 1487 (2008 p.). В обох документах Рада "просить" МКС утриматися від початку проведення будь-яких розслідувань або кримінальних переслідувань щодо нинішнього або колишнього складу миротворчих сил ООН з держав, які надають військовослужбовців, але не є учасницями статуту. Отже, Рада Безпеки ООН кваліфікувала потенційну можливість поширення юрисдикції на миротворців як загрозу миру.

Ще одним обмеженням юрисдикції МКС за часом є передбачена у статуті можливість відстрочення юрисдикції Суду щодо воєнних злочинів. Так, за наполегливою вимогою деяких західних держав, зокрема Італії і Франції, війська яких розташовані на території інших держав, до статуту було внесено тимчасове положення, відповідно до якого держава, яка стає учасником статуту, протягом семи років може не визнавати юрисдикцію МКС щодо воєнних злочинів, якщо, вірогідно, злочин вчинено її громадянами або на її території. Така заява може бути відкликана у будь-який час.

Юрисдикція МКС стосовно території є потенційно необмеженою, тобто, на відміну від Трибуналів для колишньої Югославії і Руанди, МКС є універсальним судом.

Провадження в МКС можна ініціювати трьома різними способами: два з них можна назвати загальними, третій - спеціальним. До загальних способів належить передача державою - учасницею ситуації прокурору, який починає розслідування. Спеціальним способом можна назвати передачу ситуації прокурору Радою Безпеки ООН, що діє на підставі розділу VII Статуту ООН, оскільки такий спосіб передбачається для спеціального випадку - існування загрози миру. На загальні способи поширюються певні обмеження, тоді як спеціальний майже не обмежується. У першому випадку МКС може здійснювати свою юрисдикцію, якщо одна або декілька держав є учасницями статуту або визнають юрисдикцію Суду ad hoc у спеціальній заяві. Такими можуть бути держави: 1) на території яких вчинено діяння (територіальний принцип); 2) громадянином яких є особа, звинувачена у вчиненні злочину (персональний принцип). Статутом не передбачено отримання згоди держави громадянства звинуваченої особи, якщо ця особа вчинила злочин на території держави-учасниці і навпаки. Таким чином, МКС може здійснювати юрисдикцію щодо громадян держав, які не є учасницями статуту і не визнали юрисдикцію Суду ad hoc. Якщо, наприклад, громадянин України вчинив злочин, який підпадає під юрисдикцію Суду, на території

Уганди і остання є учасником статуту МКС, а Україна - ні, на цю особу поширюватиметься юрисдикція МКС без згоди України.

Дві названі вище умови не поширюються на спеціальний спосіб ініціації юрисдикції у разі, коли ситуація передається прокурору Радою Безпеки ООН. Оскільки така передача ґрунтується на компетенції Ради відповідно до розділу VII Статуту ООН, здійснення юрисдикції МКС є елементом заходів примушення. У такому разі МКС матиме юрисдикцію, навіть якщо злочин вчинений на території держави, яка не є учасницею статуту, громадянином держави, яка також не є такою, і при цьому без їх згоди. Таку юрисдикцію називають імперативною1. Наділення Ради Безпеки ООН цими повноваженнями можна було б розцінити як гарантію того, що високі державні особи не зможуть уникнути відповідальності, навіть якщо їх держава не ратифікує статут МКС, проте слід зазначити, що навряд чи ця гарантія поширюватиметься на високих посадовців держав, які є постійними членами Ради Безпеки.

В американській доктрині міжнародного права поширення юрисдикції МКС у багатьох випадках розцінюється як порушення принципу поваги до державного суверенітету. Так, М. Морріс вважає, що юрисдикція цього Суду має подвійний характер: це і кримінальний суд, і міжнародний - для вирішення міждержавних правових спорів.

Після процесу формування Міжнародного кримінального суду, що тривав приблизно три роки, нині він є цілком функціональним. Прокурору було передано справи стосовно ситуацій у Демократичній Республіці Конго, Центральноафриканській Республіці та Уганді. Крім того, Рада Безпеки ООН передала на розгляд МКС справу щодо ситуації в суданському регіоні Дарфур.

У результаті був заарештований і відданий Міжнародному кримінальному суду громадянин ДР Конго Томам Лубанга Дьїло, ймовірний організатор і керівник збройного угруповання в Дар-фурі. Нині ведуться слухання щодо звинувачень у призові на військову службу дітей у віці до 15 років і використанні їх у воєнних діях. Прокурор видав ордери на арешт п'яти членів озброєного формування в Уганді, обвинувачених у викраденні тисяч дітей, яких вони насильно вербували до своїх лав або використовували як домашню прислугу чи сексуальних рабів.

Деякі юристи-міжнародники (І.П. Бліщенко, Г.В. Ігнатенко, 1.1. Лукашук, В.П. Панов та ін.) вважають, що в міжнародному публічному праві вже сформувалася нова галузь - міжнародне кримінальне право. Професор І.І. Лукашук зазначає, що в міжнародно-правовій доктрині термін "міжнародне кримінальне право" сприймається без особливої готовності. Він пов'язує це з побоюваннями вчених-правознавців, особливо колишнього СРСР, що визнання міжнародного кримінального права завдасть шкоди державному суверенітету. Насправді зазначений скепсис швидше пов'язаний з тим, що міжнародне кримінальне право є ще не остаточно сформованою галуззю міжнародного права. При цьому є необхідні передумови для прискореного завершення процесу формування нової галузі міжнародного права - міжнародного кримінального права.

Проте 11 липня 2001 р. Конституційний Суд України, розглянувши справу про звернення Президента України для отримання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду, дійшов висновку, що Римський статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 червня 2000 р. і поданий для розгляду у Верховну Раду з метою отримання її згоди на юридичну обов'язковість цього документа для України, є таким, що не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень ч. 10 преамбули і ст. 1 статуту, згідно з якими "Міжнародний кримінальний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції". Конституційний Суд, зокрема, встановив: "Стаття 1 Статуту, вказуючи на те, що Міжнародний кримінальний суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства, водночас наголошує, що цей Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції. Аналогічне положення міститься також в абз. 10 преамбули Статуту. Доповнюючий національну систему правосуддя характер Міжнародного кримінального суду конкретизується у ряді інших статей Статуту, зокрема в п. 2 ст. 4, згідно з яким Суд може здійснювати свої функції і повноваження на території будь-якої держави-учасниці, у підпункті "а" п. 1 ст. 17, відповідно до якого Суд приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, "не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином".

Це істотно відрізняє Міжнародний кримінальний суд від міжнародних судових органів, зокрема Європейського суду з прав людини, право звертатися до яких за захистом своїх прав і свобод закріплено в ч. 4 ст. 55 Конституції України. Такі міжнародні судові органи порушують справу лише за зверненням осіб, причому особа може звернутися до них лише після використання всіх національних засобів правового захисту.

Отже, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених ч. 4 ст. 55 Конституції України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції.

Можливість такого доповнення судової системи України не передбачена розділом УШ "Правосуддя" Конституції України. Це дає підстави для висновку, що абз. 10 преамбули та ст. 1 Статуту не узгоджуються з положеннями ч. 1, 3 ст. 124 Конституції України, а тому приєднання України до цього Статуту відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї відповідних змін".

За природою Міжнародний кримінальний суд є міжнародно-правовим судовим органом, що створюється за згодою держав - учасниць його установчого документа - статуту, положення якого базуються на принципі поваги прав і свобод людини, зокрема створення відповідних юрисдикційних механізмів для забезпечення справедливого правосуддя.