Міжнародне приватне право - Довгерт A.C. - 3. Виникнення науки міжнародного приватного права. Теорія статутів

1. Передумови. З X ст. починається зростання економічного і культурного значення міст Північної та Середньої Італії, які досягли найбільшого піднесення у XIII - XV ст. Цьому сприяла роздробленість італійських герцогств як наслідок походів германських імператорів. Першою у VIII ст. здобула самоврядування Венеція, у X ст. відокремилися Генуя, Лукка і Піза. Згодом аналогічні процеси відбулися у багатьох містах Італії, Франції та Німеччини.

Вершиною політичної автономії визнавалося право міста обирати власні органи управління, видавати закони, здійснювати суд над громадянами. Міські республіки Італії досить рано здобули право на власний суд. Рішення судів у конкретних справах згодом набували значення загальних норм. У багатьох міських громадах видавалися кодифікації місцевих звичаїв - компіляції звичаєвого права, що застосовувалося у цивільному і торговельному обігу. Ці кодифікації дістали назву "статути".

Купці з Німеччини і Франції, перебуваючи у справах в Італії, ставали свідками судових спорів, самі подавали позови або відповідали за ними. Збагатившись таким чином правовим досвідом, вони приносили міське право до себе на батьківщину і намагалися запровадити його на місцевому грунті.

Колізії законів цього періоду ще не були "міжнародними" колізіями законів різних держав у сучасному розумінні. Вони мали інтерлокальний (міжобласний) характер. Проте зростаючий цивільний і торговельний обіг вже не міг обійтись без постановки і вирішення питання про розмежування компетенції римського права та статутів різних міст. Так склалися передумови для появи перших учень МПрП.

2. Школа глосаторів. Колискою науки МПрП справедливо вважається Болонський університет, у якому протягом XII ст. сформувалася школа глосаторів.

Для глосаторів єдиним джерелом знань про право була кодифікація Юстиніана (Corpus Juris Civilis), а науковим методом -схоластика, філософсько-граматичне тлумачення змісту Дігест. Оскільки, як відомо, у джерелах римського права не знайшлося місця для колізійних норм, перші дослідники намагались дати відповідь на питання вирішення колізій саме шляхом тлумачення і коментування римських джерел.

Загальне питання було таким: "чи можливе застосування статутів даної місцевості до іноземців". Одним з перших поставив таке питання наприкінці XII ст. магістр Алдрік: "Якщо в одного судді сперечаються між собою люди з різних провінцій, де існують різні звичаї, то звичаєм якої провінції суддя повинен керуватися?" І дав таку відповідь: "Суддя повинен застосовувати те право, яке вважає кращим і кориснішим; однак він повинен судити так, як йому здається краще".

У середині XIII ст. глосатор Франциск Аккурсій закінчив роботу над компіляцією та систематизацією основних робіт глосаторів ("Глоса Аккурсія"). У цьому документі містилася відома глоса щодо неможливості застосування законів Модени до громадянина Болоньї, який судиться у моденському суці. Ця глоса належить невідомому автору і встановлює, що "за задумом імператорів, закон є обов'язковим для тих народів, якими вони правлять; відповідно, для тих, над ким вони влади не мають, закон не обов'язковий. А тому й болонський громадянин не може підлягати дії статуту Модени" (див. Гетьман-Павлова И. В. Истоки науки международного частного права: школа глоссаторов // Международное публичное и частное право. № 2 (53). - 2010. - С. 21).

Тогочасні колізійні принципи були погано сформульовані, їм бракувало систематизації. До майна, як рухомого, так і нерухомого, застосовувався принцип закону місцезнаходження речі, що почав формуватися ще у римському праві. У середині ХНІ ст. глосатор Я. Балдуїн висловив тезу про розмежування права матеріального і процесуального, що дало початок формуванню принципів lex loci contractus та lex fori. Проте більш чіткий підхід до систематизації колізійних принципів був сформульований тільки через століття школою постглосаторів.

3. Постглосатори. Представники школи постглосаторів займались коментуванням текстів глосаторів, а також наданням практичних коментарів із правозастосування. У працях постглосаторів була сформульована "теорія статутів", яка панувала у науці МПрП майже до XIX ст.

З погляду статутарної доктрини, статут скоріше розуміють не як зведення норм, а як окрему норму. Вперше у науці МПрП питання поставив таким чином Бартол (Бартоло де Сассоферрато, 1314-1357 pp.). Відправним положенням його теорії була класифікація не правовідносин між особами, а норм права, що існують у певній місцевості. Бартол запропонував установити класифікацію статутів за видами і визначити для кожного з них колізійний принцип. Усі статути він поділяв на такі, що стосуються осіб (statuta personalia), речей (statuta realia) і змішані статути (statuta mixta). Перша група статутів регламентувала правовий статус осіб, що мали доміцилій у місці дії даного статуту. Друга визначала права на нерухоме майно, розташоване у даній місцевості (рухоме майно статутарна теорія розглядає як таке, що "йде за власником", тобто підпадає під дію статутів території, на якій перебуває власник). Змішані статути стосувалися форми договору та його правових наслідків.

Бальд (Бальді де Убальді, 1327-1400pp.), учень Бартола, розвиваючи цю теорію, чітко сформулював три основні колізійні принципи. До відносин спадкування, у яких найчастіше виникала проблема визначення природи статуту (персональний чи реальний), він застосовував принцип персонального закону (розуміючи його як закон місця перебування). До переходу прав на нерухомі речі пропонувалось застосовувати закон місцезнаходження речі, а до договорів - закон місця укладення договору.

Бальд увійшов в історію не тільки як науковець, але і як консультант (консиліатор) із прикладних питань МПрП. Діяльність на цьому терені приносила непогані прибутки, але нерідко змушувала Бальда змінювати власні погляди на ту чи іншу колізійну проблему, виходячи з інтересів клієнта. Втім очевидно, що у ті часи існували тісний зв'язок і взаємна залежність між теоріями МПрП та реаліями цивільного і комерційного обігу.

4. Теорія статутів у французькій доктрині. Постглосатори мали послідовників у Франції XVI ст. Державний устрій Франції того часу характеризувався роздробленістю провінцій, кожна з яких мала власні кодифіковані звичаї (кутюми). Як і в Італії, колізії кутюмів мали не міждержавний, а міжобласний характер, тому найкоротшим шляхом їх вирішення мали стати політичне об'єднання Франції та уніфікація законодавства у сфері приватного права.

Саме такі ідеї лягли в основу вчення Шарля Дюмулена (1500-1566). Він вбачав шлях вирішення міжобласних колізій у відході від імперативних колізійних правил і наданні сторонам можливості самостійно обирати право, яке буде застосовано до правовідносин між ними. При цьому, за Дюмуленом, воля сторін могла бути як чітко висловленою, так і такою, що "мається сторонами на увазі", тобто випливає з обставин справи. Сформульований таким чином принцип автономії волі був сприйнятий практикою й законодавством і дістав відображення у багатьох сучасних нормах МПрП.

Щодо випадків відсутності вибору застосовуваного права сторонами Дюмулен виходив з поділу кутюмів на персональні та реальні. Він вважав, що дія персональних кутюмів поширюється на усіх осіб провінції, незалежно від того, де та чи інша особа перебуває (тобто питання право- та дієздатності мають регулюватись персональним правом). Реальні кутюми, за Дюмуленом, обов'язкові для всіх осіб, що перебувають на на території даної провінції (передусім це стосується майнових прав та ін.).

Іншою була позиція відомого правника Бертрана д'Аржантре (1519-1590), вчення якого не стільки опікувалось питаннями вирішення міжобласних колізій, скільки мало на меті заперечити проникнення у провінцію Бретань кутюмів інших провінцій. Свої ідеї д'Аржантре виклав у низці праць, найвідоміша з яких - "Коментарі до кутюмів Бретані" (1584 р.). Будучи поборником ідеї територіального характеру законів, д'Аржантре загалом негативно ставився до ідеї застосування у своїй провінції іноземних законів, хоча і не заперечував, що кутюми можуть мати екстериторіальну дію.

У доктрині д'Аржантре персональні статути застосовуються лише до осіб, але ніяк не до осіб у зв'язку з речами. Персональні статути можуть бути екстериторіальними і застосовуватись до тих, хто перебуває за межами своєї провінції. Реальні та змішані статути, у розумінні дослідника, настільки пов'язані з територією, що не можуть бути застосовані за її межами. Отже, у правовідносинах, що стосуються нерухомості, у будь-якому випадку потрібно застосовувати закон місцезнаходження речі; закон місця проживання особи може визначати лише право- І дієздатність особи і не застосовується там, де йдеться про нерухоме майно (наприклад, у спадковому праві).

Погляди д'Аржантре, однак, передусім були сприйняті не у Франції, де було віддано перевагу вченню Дюмулена, а в Нідерландах, ставши підґрунтям для становлення голландської теорії статутів.

5. Голландська школа міжнародного приватного права. Для Нідерландів, передумовами розвитку вчень про вирішення колізій стали процеси створення незалежної держави. Утрехтська унія 1579 р., створена як військово-політичне об'єднання нідерландських провінцій проти Іспанії, зберігала за кожною провінцією ознаки суверенітету. На цьому грунті ідея про територіальний характер місцевих законів дістала додатковий поштовх для розвитку. Охорона місцевого правопорядку від впливу іноземних законів була зумовлена не стільки феодальним устроєм провінцій, скільки прагненням політичної незалежності від метрополії.

Видатний голландський юрист Ульріх Губер (1636-1694) виклав колізійне вчення у вигляді трьох аксіом, на які є посилання майже у всіх працях з історії МПрП:

(а) закони кожної держави діють у територіальних межах цієї держави і є обов'язковими для всіх підлеглих цієї держави, але не поза межами її кордонів;

(б) підлеглими держави є всі особи, які перебувають у межах її територіальних кордонів, незалежно від того, живуть вони там постійно чи перебувають тимчасово;

(в) суверени держав у своїх діях керуються повагою до положення, що закони кожного народу після того як вони були застосовані на його території, зберігають силу скрізь за умови, що влада іншого суверена або його громадян при цьому не порушується.

З останнього положення походить теорія "міжнародної ввічливості" (comitas gentium). Саме цю теорію розвивали у своїх працях голландські правники Павло Вут (1619-1677) та його син Иоганнес Вут (1647-1714). Голландці взагалі визнавали ідею поділу статутів на особисті, реальні та змішані. Разом з тим такий поділ не мав для них вирішального значення у розв'язанні колізійних питань. Для П. Вута усі закони мають суворо територіальний характер. При цьому екстериторіальна дія законів (застосування місцевим судом іноземного права) можлива через comitas - виходячи з положень ввічливості, зручності та інтересів.

Йоганнес Вут дотримувався аналогічних думок. Крім цього, він одним із перших запропонував застосовувати вказані правила не тільки до міжобласних колізій, але й до колізій між правопорядками суверенних держав.

Ідеї голландців XVII ст. наука МПрП оцінює по-різному. Існує думка, що концепція comitas не сприяє регулюванню зіткнення різних правопорядків, оскільки питання про застосування чи незастосування іноземного права в силу "ввічливості" цілком залежить від судового свавілля. Однак слушною є інша думка, згідно з якою ідея екстериторіальності місцевих законів не грунтується виключно на comitas. При цьому зазначається, що Губер, обґрунтовуючи необхідність визнання іноземних судових рішень, посилається не на comitas, а саме на першу аксіому (згідно з якою закони мають територіальний характер). За Губерам, оскільки законові підкоряються всі судові рішення, що виносяться на даній території, то було б дивним не визнавати цю територіальність за кордоном. Держава, таким чином, може власними законами встановлювати, якою мірою вона буде визнавати закони інших держав (Луни Л. А. Международное частное право. Общая часть. -M.t 1973. - С. 137).

Таким чином, у працях голландських юристів XVII ст. вперше були сформульовані вагомі принципи МПрП: (а) колізійні норми мають "національну" природу і мають бути закріплені у місцевому праві; (б) механізми вирішення колізій мають застосовуватись у відносинах між суверенними державами.

6. Французька доктрина XVIII ст. Французький Цивільний кодекс 1804 р. Подальший і, можна сказати, завершальний етап розвитку теорії статутів виражений у французькій доктрині XVIII ст. У ці часи питання колізійного права знов зацікавили французьких юристів, з котрих найбільш відомим був Буйє (1673- 1746). Він ґрунтовно аналізував колізійні питання, що виникали у зв'язку з дією різних кутюмів. На відміну від голландських колізіоністів, які віддавали перевагу територіалізму, Буйє схилявся до примату персональних статутів як закону місця проживання особи. Втім принцип domicilii не був сприйнятий практикою і законодавством Франції.

Відомо, що французька буржуазна революція XVIII ст. майже абсолютизувала принцип громадянства особи (patriae) і по суті замінила ним у праві принцип доміцилію. Теорія статутів того часу також схилилась до того, що громадянство є основним критерієм вирішення колізійної проблеми, тому кутюми розглядались як персональні не з позиції місця проживання особи, а з факту її громадянства.

В подальшому, під час кодифікації цивільного права, цей підхід дістав відображення у Кодексі Наполеоне 1804 р. В частині 3 ст. 3 цього Кодексу зафіксовано: "Закони, що регулюють питання цивільного стану, правоздатності та дієздатності особи, поширюються на французів, включно з тими, що проживають за кордоном". Таким чином, Кодекс закріпив верховенство територіального закону у формі закону громадянства особи.

7. Вплив теорії статутів на розвиток МПрП. Праці представників статуарної доктрини містять широкий спектр поглядів на проблеми вирішення окремих колізійних питань та загальних питань екстериторіальної дії законів. Спільним для всіх статуарних учень є те, що у центр дослідження ставились норми матеріального права, а об'єктом вивчення була можливість їх застосування поза межами даного територіального утворення. За часів панування теорії статутів було започатковано фундаментальні формули прикріплення (lex personalis, lex re і sitae, lex loci actus, lex fori, locus regit actum), які нині становлять основу так званого класичного колізійного права і закріплені у багатьох сучасних кодифікаціях МПрП.