Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 2. Зовнішньоекономічні договори (контракти) і право, застосовуване до них за законодавством України

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Він укладається лише у письмовій формі суб'єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України. Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми, порядку укладення та виконання зовнішньоторговельних договорів (контрактів), є:

- Цивільний кодекс України;

- Господарський кодекс України;

- Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність";

- Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23 вересня 1994 р.1;

- Закон України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15 вересня 1995 р. (в редакції Закону "Про внесення змін до Закону України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 4 жовтня 2001 р.)2;

- Закон України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 23 грудня 1998 р.;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р.;

- Указ Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 р.;

- постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" від 21 червня 1995 р.;

- Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 200 І р. (зареєстроване у Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024).

Норми, що застосовуються у сфері зовнішньоекономічної діяльності, містяться також у правових звичаях. Мова йде, зокрема, про Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів від 1993 р. (публікація МТП № 500), Уніфіковані правила по інкасо від 1979 р. (редакція 1995 р.), Правила ІНКОТЕРМС.

Національне законодавство України, а саме Закон "Про міжнародне приватне право" містить норми про право, застосовуване до зовнішньоекономічних договорів. Мова йде про норми розділу VI "Колізійні норми щодо договірних зобов'язань". Так, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. При цьому сторони повинні зважати на законодавство України, яке регулює питання обходу закону. Таким чином, законодавець України допускає використання принципу - автономія волі сторін стосовно вибору права, застосовуваного до контракту.

У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

Стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є:

1) продавець - за договором купівлі-продажу;

2) дарувальник - за договором дарування;

3) одержувач ренти - за договором ренти;

4) відчужувач - за договором довічного утримання (догляду);

5) наймодавець - за договорами найму (оренди);

6) позикодавець - за договором позички;

7) підрядник - за договором підряду;

8) виконавець - за договорами про надання послуг;

9) перевізник - за договором перевезення;

10) експедитор - за договором транспортного експедирування;

11) зберігач - за договором зберігання;

12) страховик - за договором страхування;

13) повірений - за договором доручення;

14) комісіонер - за договором комісії;

15) управитель - за договором управління майном;

16) позикодавець - за договором позики;

17) кредитодавець - за кредитним договором;

18) банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за договором банківського рахунку;

19) фактор - за договором факторингу;

20) ліцензіар - за ліцензійним договором;

21) правоволоділець - за договором комерційної концесії;

22) заставодавець - за договором застави;

23) поручитель - за договором поруки.

Водночас правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається: 1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації,-' право держави, де здійснена реєстрація; 2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати; 3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

Закон України "Про міжнародне приватне право" містить норми, які регулюють особливості вибору права до певних видів договорів. Так, у Законі зазначено, що до договорів споживання належать договори щодо придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності. Вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо: 1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; або 2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або 3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.

У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження.

Положення зазначеного Закону про особливості вибору права до певних видів договорів не застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення).

До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

Закон "Про міжнародне приватне право" у ст. 47 встановив, право, яке застосовується до договору, спід тлумачити як таке, що охоплює: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором.

Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання договору, неможливе застосування права, зазначеного в Законі України "Про міжнародне приватне право", може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

Окремо Закон врегульовує питання про право, що застосовується до форми договору. Так, відповідно до ст. 31 цього Закону якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах,- права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором.

Форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України,- права України.

У Законі спеціально застерігається, що зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. Письмова форма контракту передбачена й застереженнями до деяких міжнародних договорів за участю України, про які йтиметься далі.

До вказаного слід додати, що абз. 6 Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. відсилає до матеріального та процесуального права місця укладення зовнішньоекономічної угоди, застосовуваного до прав та обов'язків сторін, якщо сторони не погодили інше.