Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - Розділ XI. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН З "ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ"

1. Шлюб: поняття, умови

Для національних джерел права багатьох держав характерним є уникнення законодавчого визначення шлюбу. Відповідно до загальної правової концепції шлюб може вважатися добровільним союзом чоловіка й жінки, в результаті чого між особами, які одружуються, встановлюється особливе шлюбне правовідношення; або укладеним на договірних засадах, який ґрунтується на вимогах, що ставляться законом до порядку укладення будь-яких договорів (Англія, США, Японія, Франція). Шлюб-партнерство - концепція, характерна для держав "сім'ї континентального" і частково "загального права". Змістом її є чіткий розподіл функцій між подружжям. Розуміння шлюбу як союзу двох незалежних і рівноправних партнерів (Східна Європа, в т. ч. й Україна). Так, відповідно до норм Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. припускається закріплення в законодавстві відносної свободи кожного з подружжя у вирішенні питань про продовження чи припинення спільного життя. Дещо іншим є розуміння шлюбу як союзу чоловіка й жінки в мусульманських державах. Тут союз трактується нормами шаріату як освячений Богом. Підставою його реєстрації є попередня домовленість (договір) між родичами майбутніх наречених.

Умови реєстрації шлюбу поділяються на матеріальні та формальні. Матеріальними вважаються позитивні чи негативні вимоги, з наявністю чи відсутністю яких пов'язується питання про дійсність шлюбу (наприклад, досягнення шлюбного віку; наявність дієздатності; відсутність між особами, які беруть шлюб, певного ступеня родинності). Формальні умови шлюбу - це вимоги до процедури його оформлення (наприклад, попередня публікація про шлюб; церемонія шлюбу, яка відбувається в цивільній чи релігійній формі).

Матеріальні умови укладення шлюбу можуть бути такими.

1. Досягнення шлюбного віку особами, які бажають одружитися, передбачене правовими джерелами всіх держав. У більшості з них вік шлюбного повноліття нижчий від віку загального повноліття; шлюбний вік для жінок здебільшого нижчий, ніж для чоловіків. У різних державах цей вік неоднаковий. Приміром, у Франції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, а для жінок - 15 років. В Україні - відповідно 18 та 17 років. В Англії для обох із подружжя - 16 років. В Австралії - 18 років для чоловіків та 16 для жінок. У різних провінціях Канади шлюбний вік коливається від 16 до 19 років. Згідно з індуським Законом про шлюб 1955 р. шлюбний вік для чоловіків становить 21 рік і 18 - для жінок. Найнижчим шлюбний вік є в державах Латинської Америки. Наприклад, у Перу для чоловіків і жінок він становить відповідно 16 та 14 років, у Колумбії та Еквадорі - 14 і 12 років.

У більшості держав установлений законодавством шлюбний вік за певних причин може бути знижено за рішенням компетентного органу (суду, прокуратури, міністра юстиції, уряду кантону, місцевими органами влади тощо). Так, згідно зі ст. 145 Цивільного кодексу Франції (в редакції від 23 грудня 1970 р.) прокуророві республіки за місцем реєстрації шлюбу надано право за наявності вагомих підстав знижувати шлюбний вік. Можливість зниження шлюбного віку передбачена ст. 23 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. Тобто допускається можливість винесення судового рішення, за яким особа реалізує право на шлюб за її заявою, з досягненням нею 14 років та якщо це відповідатиме її інтересам.

2. Згода законних представників неповнолітніх осіб, які бажають одружитися, необхідна тільки в окремих правових системах, наприклад у Франції, ФРН. Проте в Німеччині недотримання цієї умови за взяття шлюбу не тягне його автоматичної недійсності. Законодавством цієї держави передбачено й можливість оскарження неповнолітніми до суду відмови батьків дати свою згоду на шлюб.

3. Умову неперебування в іншому шлюбі передбачають ті правові системи сучасності, шлюбно-сімейні відносини та право яких базуються на принципі моногамії. Так, ст. 147 Цивільного кодексу Франції закріплює правило про неможливість узяття іншого шлюбу без розірвання попереднього. Але в державах, де офіційно визнаються полігамні шлюби, перебування в одному шлюбі не є перепоною для взяття нового. Насамперед мова йде про держави, в яких шлюбно-сімейні відносини регулюються нормами шаріату. Так, Сімейний кодекс Алжиру 1984 р. дозволяє чоловікові мати одночасно чотирьох дружин. Одношлюбність передбачена Сімейним кодексом України (ст. 25).

4. Відсутність відносин родинності та свояцтва між особами, які одружуються, є важливою умовою взяття шлюбу в багатьох державах. У більшості з них забороняються шлюби між родичами по прямій лінії, повнорідними та неповнорідними братами й сестрами, усиновителями та усиновленими. Проте й щодо цієї умови в законодавстві держав є певні особливості. Скажімо, у Франції допускаються шлюби між дядьками та племінницями, тітками та племінниками. В Англії ж такі шлюби заборонені.

Дещо своєрідно вказане питання регулюється законодавством Швеції. Водночас із забороною шлюбів між певними родичами по прямій лінії, а також між повнорідними братами й сестрами у цій державі в останньому випадку допускається реєстрація шлюбу за наявності вагомих причин і за умови, що особи, які одружуються, виховувались у різних сім'ях.

Щодо свояцтва як перешкоди для взяття шлюбу законодавство різних держав має також особливості. Так, згідно зі статтями 161- 164 Цивільного кодексу Франції не дозволяються шлюби між свояками по прямій лінії. За нормами цього Кодексу батько розлученого сина не може взяти шлюб із колишньою дружиною свого сина, поки син живий. За цими ж нормами забороняються шлюби між усиновителями та усиновленими. У разі, коли допускається шлюб між усиновителем та удочереною, як це є у ФРН, відносини з удочеріння припиняються.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. містить низку норм стосовно осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Статтею 26 Кодексу встановлено неможливість шлюбу між родичами прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні1) брат і сестра. Новим є положення, відповідно до якого не можуть перебувати у шлюбі між собою двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. З ст. 26). Залишилася у законодавстві України норма про неможливість перебування у шлюбі між собою усиновителя та усиновленої ним дитини (ч. 5 ст. 26). Проте шлюб між цими особами може бути зареєстровано у разі скасування усиновлення. Новою у Кодексі є норма, відповідно до якої за рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновителя та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26).

5. Взаємна згода (воля) осіб, які беруть шлюб, є умовою, що притаманна тим правовим системам, де шлюб уважається добровільним союзом чоловіка та жінки (законодавство держав "сім'ї континентального права", в т. ч. ст. 24 Сімейного кодексу від 10 січня 2002 р.; законодавство США. Але в мусульманських державах згоду на шлюб дочки може давати батько проти її волі (Пакистан, Іран, Лівія та ін.).

6. У правових джерелах окремих держав спеціально передбачено норму про допустимість шлюбу між особами протилежної статі. Так, англійське право передбачає застереження, відповідно до якого шлюб реєструється тільки між особами протилежної статі. У деяких штатах США низкою прецедентів встановлюється недопустимість шлюбів між особами однієї статі. Проблем шлюбу між особами різної чи однієї статі торкнулися останнім часом і держави "сім'ї континентального права", зокрема практика Франції, Італії. У праві цих держав визначається, що в разі, коли особа бажає взяти шлюб, але страждає на певну фізичну аномалію, можливість реєстрації такого шлюбу вирішується компетентними органами, наприклад прокуратури в Італії.

7. Задовільний стан здоров'я осіб, які прагнуть узяти шлюб,- це умова, що в різних формулюваннях може міститись у праві більшості держав.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. також містить норму про неможливість реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною (ч. 2 ст. 24) та норми про взаємну обізнаність щодо стану здоров'я осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (ст. 30 СК України від 10 січня 2002 р.).

У багатьох державах не дозволяється реєстрація шлюбів у разі захворювання венеричними та деякими іншими хворобами. Іноді вимагається подання особами, які бажають укласти шлюб, медичного свідоцтва про стан їхнього здоров'я (ст. 163 Цивільного кодексу Франції).

8. Заборона взяття нового шлюбу протягом певного строку є не дуже поширеною умовою чинності шлюбу, закріпленою в законодавстві чи інших джерелах права. її зміст полягає в тому, що жінці забороняється брати новий шлюб після розлучення, визнання шлюбу недійсним чи після смерті чоловіка протягом установленого законом терміну, наприклад 300 днів (ст. 296 Цивільного кодексу Франції, ст. 103 Цивільного кодексу Швейцарії), 10 місяців (ст. 1313 Цивільного зводу Німеччини). Метою такої заборони є, зокрема, прагнення уникнути можливих спорів щодо встановлення батьківства.

9. Заборона укладати шлюб певним особам інколи передбачається національними джерелами права. Це обмеження може стосуватися служителів культу, зокрема священиків. Так, відповідно до норм іспанського права для реєстрації шлюбу, однією зі сторін якого є служитель культу, необхідно отримати спеціальний дозвіл церковної влади. У деяких державах Латинської Америки характерною є заборона взяття шлюбу особою, засудженою за замах на вбивство чи вбивство, з особою, яка була в шлюбі з потерпілим від цього злочину (п. 8 ст. 138 Цивільного кодексу Бразилії; п. 6 ст. 9 Цивільного кодексу Аргентини).

Стосовно формальних умов реєстрації шлюбу всі правові системи можна поділити на три групи. До першої належать держави, шлюби в яких реєструють тільки в цивільній формі (Франція, Бельгія, Швейцарія, ФРН, Україна, Японія, більшість штатів США). До другої - в цивільній чи релігійній формі, за вибором подружжя (Іспанія, Італія, Англія, Канада та ін.)-. До третьої - тільки в релігійній формі (Ізраїль, Кіпр, Ліхтенштейн, деякі штати США, окремі провінції Канади, мусульманські держави - Іран, Ірак та інші, Греція до 1982 р.).

Отже, правові наслідки може породжувати в одних державах тільки цивільний шлюб (зареєстрований державними органами); в інших - однаковою мірою як цивільний, так і церковний; у третіх - тільки церковний. У католицьких державах (Іспанія, Італія та ін.) взяття шлюбу в церковній формі передбачає обов'язкове наступне повідомлення державних органів про церковну церемонію та наступну його реєстрацію. Якщо ж у державах є обов'язковим цивільний шлюб, то після його реєстрації допускається, за бажанням тих, хто бере шлюб, ще й обряд церковного вінчання.

Правовим системам відомі "шлюби за загальним правом" (визнаються правом 13 штатів США). Для їх узяття непотрібно дотримуватися ніяких формальностей. Вони вважаються дійсними, якщо сторони добровільно виявили згоду стати подружжям і між ними існують фактичні шлюбні відносини.

Законодавством України фактичні шлюбні відносини не вважаються шлюбом. Така позиція знайшла відображення й у Сімейному кодексі України від 10 січня 2002 р., в ст. 21 якого зазначено, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Також не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав і обов'язків подружжя релігійний обряд шлюбу, крім випадків, коли цей обряд відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Процедура оформлення шлюбу зазвичай складається з двох частин: підготовчої та основної. Підготовча частина - це оголошення шлюбу, що надає можливість заінтересованим особам заявити свої заперечення. У правових системах "сім'ї загального права", зокрема в Англії та США, оголошення шлюбу може бути замінено отриманням дозволу (ліцензії) церковних чи державних органів, до компетенції яких входить реєстрація шлюбів. Для отримання строкової ліцензії, дійсної від одного місяця до одного року, сторони зобов'язані під присягою заявити про відсутність перешкод до взяття шлюбу.

В окремих державах реєстрації шлюбу передує договір про майбутній шлюб (заручини). Здебільшого це своєрідний ритуал, що може супроводжуватися обрядом обміну подарунками (Японія). У разі порушення договору заручин однією зі сторін його примусове виконання не допускається. Однак порушення заручин без поважних причин породжує обов'язок відшкодування збитків, заподіяних іншій стороні. Якщо при цьому мав місце обмін подарунками і шлюбу після заручин не було зареєстровано, то дарування може вважатися безпідставним збагаченням, і незалежно від того, хто відповідає за ухилення від узяття шлюбу, даритель має право вимагати повернення подарунка. Схожі норми містить Цивільний кодекс Іспанії (статті 42, 43). Законодавство Індії допускає обмін весільними подарунками із складанням їх повного списку та вказівкою вартості за підписом нареченого та нареченої.

Інститут заручин нещодавно став відомий правовій системі України. З моменту прийняття Сімейного кодексу України у ньому була передбачена ст. 31 за назвою "Заручини". Існували такі норми: зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, понесені нею у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої чи нареченого, прихованням нею чи ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов'язується повернути річ, подаровану їй, а якщо вона не збереглася - відшкодувати вартість.

В Україні поки що відсутня статистика заручин осіб, з яких хоч би один - іноземець. Проте відомості про заручених осіб в Україні без звернення уваги на громадянство заручених є такими.

На підставі даних роботи органів реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦСів) у 2004 р. в Україні заручилися 1057 пар, у 2005р- 1289 пар, у 2006р- 2402 пар, з них 1429 - на Одещині. Це єдина область в країні, де, починаючи від 2004 р., РАЦСи щорічно повідомляли про заручення від тисячі до півтори тисячі пар. Тим часом, РАЦСи 12 регіонів повідомляли "нульову" статистику щодо кількості пар, які виявили бажання заручитися, починаючи від 2004 року. Серед них Крим, Севастополь, Волинська, Івано-Франківська, Київська, Луганська, Миколаївська, Тернопільська, Черкаська, Чернівецька і Чернігівська області. Проте на той час інститут заручин не набув популярності в цілому.

Невеликий, але стабільний ріст популярності цього обряду спостерігався на Житомирщині. У 2006 р. у Житомирській області виявили бажання заручитися 243 пари (11 пар -у 2004 р., 44 пари - у 2005 р.). По 20-30 офіційних заручин щороку відбувалося у Дніпропетровській та Рівненській областях.

Сплеск популярності цього обряду був зафіксований у Запорізькій області, де заручилося 114 пар. Харківській -192 та Полтавській області - 349 заручин. В інших областях (з перемінним успіхом) реєструвалося від нуля до 10 церемоній офіційних заручин щороку .

Відповідно до процедури, запровадженої в Україні, обряд заручин передбачав офіційне оголошення працівником відділу реєстрації актів цивільного стану громадян, у присутності осіб, які бажали укласти шлюб, їхніх родичів, про подання заяви і про день реєстрації шлюбу. Від цього моменту особи, які виявили бажання укласти шлюб, вважалися зарученими. Могло відбутись обдаровування подарунками. У тексті обряду осіб, які бажали укласти шлюб, попереджали про відповідальність згідно з законодавством України. Протягом місяця ці особи мали право анулювати рішення про заручини. Обряд заручин проводився лише добровільно і за взаємною згодою осіб, які бажали укласти шлюб.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України" від 22 грудня 2006 р. назву статті було змінено на: "Зобов'язання наречених у разі відмови від вступу в шлюб". Законом виключено також нормативно-правові положення, в яких визначалося поняття "заручені" та положення про те, що заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. Інші положення ст. 31 Кодексу залишено без змін.

Присутність обох сторін, які беруть шлюб, є умовою, що передбачена майже в усіх правових системах, у т. ч. і в Україні. Так, у ст. 34 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. зазначено, що присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається. Тільки в окремих державах як виняток допускається представництво (наприклад, в Іспанії, Панамі, Перу). Шлюб через посередника інакше називають "шлюбом у перчатках". Укладення таких шлюбів допускається, крім вказаних держав, також у Бразилії, Італії, Польщі та деяких інших державах. Такі шлюби допускає й ст. 28 Закону про сім'ю Республіки Македонія. Відповідно до вказаної норми, в особливих випадках орган, що займається реєстрацією шлюбів, може своїм рішенням дозволити укладення шлюбу у присутності тільки одного з майбутніх подружжя та представника іншого подружжя. Уповноважуючий документ має містити відомості про представника, особу, яку представляють, а також особу, з якою має бути укладений шлюб.

Присутність установленого числа повнолітніх свідків (від 2 до 6) є однією з обов'язкових формальних умов шлюбу за законодавством багатьох держав (ст. 1317 Цивільного зводу Німеччини, ст. 116 Цивільного кодексу Швейцарії).

Шлюб, зареєстрований з порушенням умов, передбачених певною правовою системою, може бути абсолютно чи відносно недійсним (оспорюваним). Так, реєстрація шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку, тягне його абсолютну недійсність у Франції й Англії та оспорюваність за правом більшості штатів США. В усіх державах абсолютно недійсним є шлюб між кровними родичами чи свояками, які знаходяться в забороненому для взяття шлюбу ступені родинності чи свояцтва, а також з особами, які перебувають в іншому дійсному шлюбі (останнє стосується тільки держав, де діє принцип моногамії сімейних відносин). Порушення порядку реєстрації шлюбу може мати в різних державах неоднакові наслідки. Так, в Англії та деяких штатах США неналежне оголошення імен осіб, які одружуються, є підставою для визнання шлюбу недійсним. У Франції та ФРН неналежне оголошення не впливає на чинність шлюбу, проте за правом ФРН порушення передбаченої законом форми виразу згоди на шлюб подружжям робить його абсолютно недійсним.

Оскільки дотримання чи недотримання матеріальних та формальних умов узяття шлюбу в різних державах може мати неоднакові наслідки, важливим є те, праву якої держави найбільш доцільно підпорядкувати ці відносини.