Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 10.3. Укладення міжнародних договорів

Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених між державами, регулює Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. Конвенція підтверджує принцип міжнародного права, згідно з яким держави суверенні та кожна з них може укладати міжнародні договори, реалізуючи при цьому важливий елемент своєї міжнародної правосуб'єктності. У цій якості держава виступає учасником міжнародного договору загалом, незалежно від того, який орган держави уклав міжнародний договір (глава держави, уряд чи відомство). Лише держава несе відповідальність згідно з договорами, укладеними її органами.

Віденська конвенція 1969 р. визначає порядок представництва держав на всіх стадіях укладення договору. Державу представляють або особи згідно зі своїми повноваженнями на посаді, або особа, якій надані повноваження у вигляді окремого документа, виданого відповідним компетентним органом держави, за яким одну або декілька осіб призначають представляти цю державу для ведення переговорів, прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави щодо обов'язковості для неї положень договору.

Конвенція визначає такі стадії укладення договору: 1. Прийняття тексту - це формальний акт, за допомогою якого встановлюють форму та зміст майбутнього договору. Тексти двосторонніх договорів або договору з невеликою кількістю держав приймають одноголосно всіма державами, котрі брали участь у їх складанні. Стосовно тексту багатостороннього договору, то його здебільшого приймають на міжнародній конференції він проходить декілька стадій. Його текст обговорюють відповідним редакційним комітетом, а в подальшому - на пленарному засіданні конференції. При цьому кожна стаття такого договору голосується окремо. Остаточний текст приймають на конференції голосуванням за нього двох третин держав, які присутні та брали участь у голосуванні, якщо інше не передбачено текстом договору. Зокрема, тексти, що розробляють у системі ООН" приймають на конференціях через голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

2. Встановлення автентичності тексту - це передбачена у тексті договору або узгоджена між державами процедура фіксації того, що прийнятий текст міжнародного договору є остаточним і не може бути змінений.

Якщо така процедура не передбачена, відповідно, автентичність тексту встановлюють через:

- підписання (часто встановлення автентичності тексту збігається з остаточним підписанням договору);

- підписання "ad referendum";

- парафування (уповноважені держав, що укладають договір, проставляють свої підписи під текстом договору і тим самим засвідчують, що цей узгоджений текст є остаточний і не може бути змінений).

3. Вираження згоди щодо обов'язковості договору може бути проявлено через підписання договору, ратифікацію, прийняття, затвердження, приєднання. Саме на цій стадії відбувається створення міжнародного договору як джерела міжнародного права, і на його підставі виникають договірні норми. Форма вираження згоди щодо обов'язковості договору передбачена у тексті договору.

Особливе місце серед форм вираження згоди на обов'язковість договору займає ратифікація, тобто затвердження міжнародного договору вищим органом держави. Необхідно зазначити, що процедура ратифікації не є обов'язковою при укладенні міжнародних договорів, однак цей інститут залишається найбільш авторитетною формою вираження згоди щодо дотримання договору. Ратифікація дає можливість державі обговорити зміст договору, проконтролювати діяльність виконавчої влади та її уповноважених під час його укладення і, за потреби, підготувати громадську думку до набуття чинності договором. Нерідко додатковий аналіз договору в парламенті призводить до відмови від його ратифікації, що не вважається відмовою від міжнародного права. Але необґрунтовані відмови від ратифікації не сприяють розвитку співробітництва між державами.

Стаття 14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. передбачає випадки згоди держави на обов'язковість для неї договору через ратифікацію, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

б) в інший спосіб установлено, що держави беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації;

в) представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або

г) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Процедура ратифікації, як і інші форми вираження згоди на обов'язковість договору, регулюється конституціями та іншими законодавчими актами держав. У них визначають органи, що здійснюють ратифікацію, їх компетенцію і взаємодію в цьому процесі, перелік договорів, що підлягають ратифікації. Здебільшого визнання юридичної обов'язковості міжнародних договорів найчастіше у державах здійснюється главою держави або парламентом.

Конвенція (ст. 19) містить загальний принцип, згідно з яким держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті або затвердженні договору або приєднанні до нього формулювати застереження. Право на застереження випливає із визнання суверенного права кожної договірної держави робити односторонню заяву в будь-якому формулюванні та під будь-якою назвою, за допомогою якої вона бажає виключити або замінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави. Згідно зі ст. 21 (п. 2) Віденської конвенції, "застереження не змінює положень договору для інших учасників у їхніх відносинах між собою". Право держави на застереження не потребує схвалення з боку інших держав, оскільки не зачіпає цілісності угоди.. Обмеження для внесення застережень визначені у Конвенції. Часто застереження заборонені договором або договір передбачає лише певні застереження. Необхідно зазначити, що застереження недопустиме, якщо воно є несумісним з об'єктом і метою договору.

Положення Віденської конвенції про застереження стосуються лише багатосторонніх договорів, оскільки у двосторонніх договорах вони не можуть бути. Якщо будь-яке положення обговорюваного договору не влаштовує членів парламенту, то вони мають право не ратифікувати такий договір.

Разом з тим, якщо договір не передбачає інше, застереження може бути знято в будь-який час і для його зняття не потрібно згоди держави, котра прийняла застереження. Зняття застереження повинно здійснюватись у письмовій формі, у якій давалася згода на його обов'язковість

4. Обмін ратифікаційними грамотами і документами про прийняття, затвердження або приєднання чи депонування таких грамоті документів є завершальною стадією у процесі укладення договорів.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При укладенні двосторонніх договорів обмінюються ратифікаційними грамотами, а при укладенні багатосторонніх договорів їх передають депозитарію. Вказані дії належним чином фіксують переважно у формі протоколу.

Обмін і передачу на зберігання ратифікаційних грамот здійснює міністр закордонних справ або його заступник, але найчастіше дипломатичний представник у відповідній державі або постійний представник при МО.

Стосовно прийняття та затвердження договору необхідно зауважити їх порівняно недавню появу у договірній практиці у середині XX ст. Застосування вказаних термінів надає урядам додаткову можливість розглянути договір, коли немає необхідності піддавати його конституційній процедурі ратифікації.

Приєднання означає згоду на обов'язковість договору суб'єкта, котрий підписав його і, як правило, не брав участі у його підготовці. Правильніше було б говорити про те, що приєднання набуває юридичної сили після набуття договором чинності. Держави, які приєдналися, є рівноправними сторонами у договорі.