Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 11.3. Кодифікація міжнародного права прав людини

Сьогодні міжнародне право прав людини - одна з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права.

В основі цієї кодифікації лежать положення Статуту ООН 1945 р. У документі закладені принципи міждержавного спілкування, правила, за якими живе світове співтовариство. Однією з цілей ООН, визначених у ст. 1 Статуту, виступає "міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в сприянні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод". Одним з таких принципів співжиття виступає сприяння "всезагальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови та релігії" (ст. 55 Статуту ООН). Згідно зі ст. 56 Статуту, члени ООН взяли на себе зобов'язання здійснювати "спільні та самостійні дії в співробітництві з Організацією" для досягнення цілей, які встановлені в ст. 55. Повагу до прав людини можна трактувати, згідно зі Статутом ООН, як один з найважливіших факторів гарантування миру та безпеки у світі. Вперше значення цього фактора піднято на такий рівень. Таким чином, Статут ООН дав поштовх для співробітництва держав у цьому напрямі. Можна також стверджувати про існування безпосереднього зв'язку між прийняттям Статуту ООН і становленням принципу поваги до прав людини в сучасному міжнародному праві.

Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стала першим міжнародним документом, який конкретизував положення Статуту ООН, де був відсутній перелік прав людини, які видаються важливими для забезпечення поступального розвитку всього людського співтовариства і підлягали б міжнародно-правовому захисту. Таке завдання взяла на себе Загальна декларація прав людини. Вперше в історії у цьому документі сформульовано перелік основних прав і свобод людини, які, на думку міжнародної спільноти, повинна забезпечити кожна держава на своїй території. Таким чином, з прийняттям Декларації держави отримали чіткий орієнтир, якого потрібно досягнути. Міжнародне співтовариство чітко окреслило рамки (об'єкт) співпраці.

З точки зору юридичної сили документа Декларація не виступає як міжнародний договір, не вважається юридично обов'язковою. В ній відсутні відповідні механізми контролю, гарантії виконання. Проте її значення не обмежується політичним фактором. Прийняття документа створило можливості подальшого розвитку міждержавного співробітництва в цій сфері. Це своєрідний пункт відліку для розробки нових міжнародних актів. Показово, що при прийнятті Декларації жодна держава не проголосувала "проти", а утримались Південно-Африканська Республіка, Саудівська Аравія та соціалістичні держави. Більшість науковців сьогодні дотримуються думки, що норми Декларації можна розглядати як джерело звичаєвого міжнародного права60. Крім правових та політичних аспектів значення прийняття Декларації, не можна оминути її морального внеску: вона фіксує відмову від позитивістського ставлення до прав людини, тобто ситуації, в якій людина повинна володіти такими правами, які визначає лише держава. Правами людини володіє кожен індивід, незалежно від волі держави. Це випливає з суті людської особистості, підкреслює природну гідність людини.

Серед універсальних (всесвітніх) договорів варто, перш за все, згадати угоди, укладені в рамках ООН. Серед них виокремлюють прийняті в 1966 р. два пакти про права людини: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. До Пакту про громадянські та політичні права прийнято два протоколи: Факультативний протокол від 1966 р. та Протокол від 1986 р. Пакти про права людини від 1966 р. стали логічним продовженням зусиль світового співтовариства з втілення положень Загальної декларації прав людини в міжнародні домовленості, обов'язкові для держав. Логіка закріплення прав людини в двох, а не в одному міжнародно-правовому документі, прийняття на основі єдиної декларації двох окремих договорів пояснюється таким чином: Пакт про громадянські та політичні права покладає на держави-учасниці зобов'язання "поважати і забезпечувати" всім особам права, які визнаються цим Пактом. Держави - учасниці Пакту про економічні, соціальні та культурні права зобов'язуються вжити максимально можливих заходів, тобто в межах наявних можливостей, щоб поступово забезпечити реалізацію прав, передбачених Пактом. Така різниця у визначенні зобов'язань держав-учасниць засвідчує, що у першому випадку держави повинні безумовно і негайно їх виконати, в той час як у другому випадку від них вимагається не негайне виконання зобов'язань, а лише "проведення відповідної політики". Цей підхід знайшов своє відображення і в механізмах контролю за виконанням Пактів. Так, згідно з Пактом про громадянські та політичні права створено Комітет з прав людини. До його компетенції відносять вивчення доповідей держав, розгляд повідомлень (скарг) держав, розгляд скарг індивідів (відповідно до Факультативного протоколу до Пакту). Спеціальний конвенційний орган контролю за виконанням Пакту про економічні, соціальні та культурні права відсутній, ці функції початково зосереджувалися в руках ЕКОСОР, пізніше значну частину її функцій перебрав на себе новостворений Комітет з економічних, соціальних та культурних прав людини.

Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р. та Пакти про права людини становлять правову основу галузі, яка сформувалась і продовжує розвиватись на цьому надійному фундаменті.

Серед інших важливих конвенцій, розроблених та прийнятих у рамках ООН, зазначають Конвенцію ООН по боротьбі з геноцидом від 1948 р., Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р., Конвенцію проти катувань від 1984 р., Конвенцію про права дитини від 1989 р. тощо. Суттєвий вклад у розвиток галузі на всесвітньому рівні вносять також МОП, ЮНЕСКО, окремі спеціалізовані установи ООН, інші МО в рамках своїх завдань та повноважень.

До характерних особливостей цієї галузі міжнародного публічного права можна віднести розвинену систему механізмів захисту прав людини, створених на основі регіональних конвенцій. Правовою базою європейської системи захисту прав людини є Європейська конвенція з прав людини та основних свобод від 1950 р. (з численними протоколами, які її доповнюють). На Американському континенті правовою підставою міждержавного співробітництва в цій сфері виступає Американська конвенція прав людини від 1969 р. Аналогічну роль в Африканському регіоні відіграє Африканська хартія прав людини і народів, прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ) (тепер - Африканський Союз) у 1981 р. Певні спроби зі створення регіональної системи захисту прав людини намагаються реалізувати арабські держави. Те саме можна стверджувати і про відповідну систему в рамках СНД.

До джерел цієї галузі міжнародного права можна віднести і звичаєві норми. Більшість спеціалістів у цій галузі вважають, що норми міжнародного права, які містять положення про заборону геноциду, расової дискримінації, рабства і работоргівлі, тортур тощо, стали загальновизнаними нормами міжнародного звичаєвого права. Таким чином, держави, які не ратифікували основні міжнародні угоди у сфері прав людини, також можуть бути пов'язані міжнародними зобов'язаннями, але звичаєвого характеру. Відповідний вплив на розвиток міжнародного права прав людини, а також на контрольний механізм із забезпечення виконання зобов'язань держав у цій сфері мають рішення Міжнародного суду ООН та інших міжнародних органів.