Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 11.2. Поняття та зміст міжнародно-правового захисту прав людини

Міжнародне право прав людини можна визначити як галузь, міжнародного публічного права, яка регулює співробітництво держав у сфері поваги та дотримання прав людини. Основне завдання цієї групи норм полягає у створенні міжнародно-правових основ захисту прав людини і забезпечення відповідних гарантій їх дотримання через міждержавну співпрацю. Становлення цієї галузі засвідчує подальший поступальний розвиток міжнародного публічного права загалом, виступає однією з його якісних, характерних ознак.

Відносини по лінії "держава - людина" традиційно вважались внутрішньою справою. Ще й сьогодні трапляються випадки, коли намагання міжнародного співтовариства вплинути на покращення ситуації з правами людини в певній державі оцінюються останньою як спроба втручання в її внутрішні справи. В зв'язку з цим виникає питання про розмежування компетенції у сфері поваги до прав людини. Очевидно, що в такому випадку для держави та міжнародного співтовариства мова може йти про різні можливості, завдання та методи реалізації повноважень у процесі забезпечення прав людини.

Аналіз національного законодавства і міжнародних актів показує, що і держави, і міжнародна спільнота при розмежуванні компетенції у сфері прав людини визнають положення про те, що безпосередня регламентація та захист прав і свобод людини реалізуються самою державою. Для цього вона володіє всіма потрібними реальними та ефективними засобами захисту прав людини: системою відповідних органів, необхідною законодавчою базою; важливим фактором виступають фінансові можливості. При цьому враховують особливості державного та суспільного устрою, стан економіки, реальну ситуацію в державі. Зважаючи на ці та деякі інші фактори, кожна держава може планувати співпрацю з іншими державами, брати на себе відповідні зобов'язання і виконувати їх.

Основні напрями міжнародного захисту прав людини полягають: 1) у створенні рекомендацій, які адресуються державам і спрямовані нате, щоб привернути їх увагу до тих чи інших проблем захисту прав людини, варіантів їх вирішення, тенденцій розвитку цього інституту тощо. Роль таких рекомендацій - відображати позицію всього світового співтовариства (якщо такі рекомендації виходять з ООН, МОП. ЮНЕСКО, інших авторитетних інституцій всесвітнього масштабу). Таким способом для всіх держав висувають спільні вимоги, орієнтири, створюють умови для досягнення певної мети. У той же час рекомендації, які не є обов'язковими для держав, залишають за останніми свободу дій. Це теж сприяє збільшенню довіри до рекомендацій;

2) у розробці проектів міжнародних договорів, які накладають певні зобов'язання на їх держави-учасниці і, відповідно, передбачають тісніше міжнародне співробітництво з виконання міжнародних договорів; 3) у створенні спеціальних міжнародних механізмів з перевірки виконання державами своїх міжнародних зобов'язань. Такі механізми поширюються тільки на ті держави, які дали на це свою згоду.

Таким чином, у процесі забезпечення прав людини вирішують завдання уникнення конфлікту між міжнародним правом та національним правом: забезпечення прав людини залишається завданням держав, а міжнародне право встановлює відповідні правила поведінки для держав, контролює виконання ними міжнародних угод і, за потреби, застосовує санкції за їх недотримання. Міжнародне співтовариство втручається лише тоді, коли державами порушуються взяті ними зобов'язання за міжнародним договором, відповідно, порушуються права людини. У цьому випадку міжнародне та національне право доповнюють одне одного, уникаючи взаємних звинувачень у посяганні на "свою територію".