Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 10.5. Умови дійсності та недійсності міжнародного договору

З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі застосування цих конвенцій. Припинення договору, його денонсація або вихід з нього учасника можуть мати місце лише в результаті застосування положень самого договору або конвенцій. Це ж правило застосовують до зупинення дії договору (ст. 42).

Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати правові наслідки для договірних сторін, і лише згідно з такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права та обов'язки, на досягнення яких була направлена воля учасників договору. Юридична дійсність міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних чи економічних критеріїв.

Дійсність включає в себе правомірність, але не обмежується лише нею. Поняття "дійсність" є значно ширшим від поняття "правомірність": це юридична повноцінність міжнародного договору у площині не лише його відповідності міжнародному праву, а й наявності у ньому сторін, котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх воль та ін.

Аналізуючи питання про дійсність відповідного міжнародного договору, необхідно керуватись тим, що вказаний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто при його укладанні були дотримані всі формальні підстави, і що він ще залишається чинним.

Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним, оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням міжнародного права.

У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).

Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").

Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін. Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є частиною міжнародного права.

На думку А. Фердросса, "ратифікований міжнародний договір може бути оспорений у тому випадку, якщо ефективне обмеження договірної правоздатності було відомо іншій договірній стороні або могло стати відомим при прояві необхідної стурбованості"67. Однак коли згода держави на обов'язковість договору виражена представником, безпосередньо главою держави чи уряду, міністром закордонних справ, відповідно, факт порушення внутрішнього права держави стосовно процедури укладення договору не впливає на дійсність угоди. Винятком може бути випадок, коли таке порушення є очевидним. Зокрема, якщо укладений з порушенням внутрішнього права договір набув чинності та почав реалізовуватися його сторонами, у такому випадку його припинення можливе лише зі згоди іншої сторони.

Відповідно до Конституції України, Конституційний Суд дає висновок про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих договорів, котрі вносяться у Верховну Раду для вираження згоди на їх обов'язковість (ст. 151).

Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за собою недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у такий, що може бути заперечений.

Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого іншого учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante"). Однак при цьому вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.