Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 17.1. Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела

17.1. Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела

Цю галузь міжнародного права можна віднести до так званих відносно молодих. Вона зародилась у XIX ст. Існує кілька точок зору щодо часу появи міждержавних організацій. Прообразом сучасних міжнародних міждержавних організацій (надалі - ММО) вважають релігійні та військово-політичні об'єднання давньогрецьких держав - полісів - симмахії (Делоська симмахія) та амфіктонії (Дельфійсько-Фермопільська амфіктонія). Окремі вчені першими міждержавними організаціями вважають річкові комісії, зокрема, Центральну комісію з навігації по Рейну, створену у 1815 р. Більшість учених схиляється до думки, що міждержавні організації в сучасному розумінні з'явились у другій половині XIX ст. Для них характерні відносно вузькі сфери діяльності, їхні функції мали в основному адміністративну природу. Загальна назва цих організацій - адміністративні союзи (наприклад, Міжнародний союз для вимірювання Землі, який виник у 1864 р., чи Всесвітній поштовий союз, створений у 1874 р.). Саме вони поклали початок бурхливому розвитку МО. Особливо широкого та важливого розмаху набрала їх діяльність у XX ст. Крім суто технічних організацій, якими були адміністративні союзи, з'явилися й активно розвиваються політичні організації як універсальної (всесвітньої) сфери дії, такі, як Ліга Націй (1919-1946), ООН (1945), так і регіонального чи субрегіонального характеру (ОАД, ОБСЄ, Рада Європи тощо). Організації відіграють важливу роль у налагодженні міждержавного співробітництва у вузькоспеціалізованих сферах, зокрема в економічній, культурній, соціальній, правовій (спеціалізовані установи ООН, НАТО, ОПБК). У другій половині XX ст. з'явились й активно розвиваються МО з елементами наддержавності.

Активна діяльність на міжнародній арені, зростання ролі МО в ефективному вирішенні міжнародних проблем призвели до необхідності нормативного врегулювання цього феномену міжнародних відносин з допомогою міжнародного права.

Виходячи з вищенаведеного, можна дати визначення, а також склад, внутрішньо-організаційну структуру, юридичну силу актів, права МО як галузі міжнародного публічного права, яка є сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють правовий статус та положення міждержавних організацій у системі міждержавних відносин, зумовлюють їх юридичну природу, міжнародну правосуб'єктність™1.

Якщо правовою основою, наприклад, права міжнародних договорів виступає Конвенція ООН від 1969 р., а юридичною базою для міжнародного морського права - низка конвенцій від 1958 р. та 1982 р., то особливість галузі права МО з цієї точки зору полягає у відсутності комплексних правових актів, які визначали б. загальні засади створення та функціонування МО і були б безпосередньо присвячені міжнародно-правовій регламентації діяльності цих акторів міжнародних відносин. Окремі аспекти статусу МО регулюють міжнародні угоди, які переважно мають відношення і до інших галузей міжнародного права. Так, важливою віхою для розвитку галузі "право міжнародних організацій" стало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів і, особливо, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, укладеної у 1986 р. У цьому випадку можна говорити не тільки про кодифікацію права міжнародних договорів загалом, а й про систематизацію інституту права договорів МО. У преамбулі останньої конвенції, а також уст. З МО недвозначно характеризуються як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав.

Положення, які містяться у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., формують інститут права зовнішніх зносин і одночасно систематизують відповідні аспекти взаємовідносин держав та МО.

Наступним логічним кроком на шляху кодифікації галузі могла би стати комплексна конвенція, яка б регламентувала питання юридичної природи, правового положення, привілеїв та імунітетів МО та низки інших питань.

Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. Так, в основу діяльності ІКАО покладено Конвенцію, а діяльність

Всесвітньої організації охорони здоров'я (BOOS) регламентується її конституцією. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia"). Їх особливість полягає у тому, що в них закріплюються не тільки взаємні права й обов'язки держав - учасниць договору, а й створюється новий суб'єкт міжнародного права і, відповідно, ще один "поверх" таких прав і обов'язків між державами - членами організації і самою організацією. Це означає, що такий договір більш складний як за своєю структурою, так і за певними особливостями установчих актів як міжнародних договорів: наприклад, в інституті прийняття, який замінює традиційні інститути ратифікації та приєднання до міжнародного договору, застереженнях до статуту, виходу з організації, до статуту, а також багатьох процедурних моментах. Однак ст. 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення, згідно з яким її норми застосовують до будь-якого міжнародного договору - установчого акта МО.

Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р., угоди Ради Європи: Загальна угода про привілеї та імунітети від 1949 р., низка протоколів до цієї Угоди, починаючи від 1952 р., які конкретизували або визначали привілеї та імунітети окремих категорій посадових осіб Ради Європи, членів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р. та Додаткова угода між Радою Європи та урядом Франції від 1950 р. Спільною рисою угод, присвячених привілеям та імунітетам, є те, що вони конкретизують відповідні положення установчих договорів, направлені на їх виконання. Але в першому випадку такі договори укладаються між державами-членами, а в другому випадку це робить сама МО відповідно до положень установчого документа.

Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. Норми цього інституту регулюють внутрішнє життя організації. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації. Ці положення договорів розвиваються та конкретизуються в рішеннях, які приймають самі МО. До таких актів належать регламенти, правила процедури окремих органів, інші рішення, які забезпечують повсякденне нормальне функціонування організації. До внутрішнього права можна віднести і контракти, які МО укладає зі своїми працівниками.