Порівняльне конституційне право - Кириченко В.М. - 3. Загальна характеристика та класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Жодна людина не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав, свобод та обов'язків. їх поділ на права, свободи та обов'язки людини і права, свободи та обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що за сучасного суспільного ладу характерний дуалізм правового статусу особи. Як невід'ємна частина громадянського суспільства, кожна людина рівноправна з усіма іншими людьми, а як частина політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належать до конкретної держави. Ця дуалістична концепція знайшла своє відображення в багатьох конституціях. Так, відмінність між правами, свободами та обов'язками людини і громадянина знаходяться вже у самих формулюваннях відповідних статей. Наприклад, коли в конституції йдеться про права людини, то зазвичай вживаються формулювання "кожний", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина", "усі" або "визнається право", "гарантується свобода" та подібні словосполучення безособового характеру. Якщо в конституції права громадян адресуються саме громадянам, то вживаються формулювання "громадяни мають право", "громадяни можуть" або "всі німці", "кожен іспанець" тощо.

Конституційне закріплення прав, свобод і обов'язків у різних країнах має свої особливості. У більшості конституцій існують спеціальні розділи чи глави (наприклад, глава друга "Права і свободи" Конституції Королівства Іспанія 1978 р., частина I "Права і обов'язки громадян" Конституції Італійської Республіки 1947 р., частина III "Основні права" Конституції Республіки Індія 1949 р., розділ II "Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції Республіки Узбекистан 1992 р., глава III "Права і обов'язки народу" Конституції Японії 1946 р., розділ I "Про гарантії прав особи" Політичної Конституції Мексиканських Сполучених Штатів 1917 р., розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України 1996 р.), де зафіксовані права, свободи та обов'язки людини, що безпосередньо визначають її становище у суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності.

При цьому, конституційні права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що мають природний характер і належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними. Згідно з конституційним принципом невідчужуваності прав і свобод людини держава не наділяє людину правами і свободами, вона може лише регулювати їх здійснення і встановлювати необхідні гарантії. Наприклад, у ст. 21 Конституції України 1996 р. передбачено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", у п. 1 ст. 12 Конституції Словацької Республіки 1992 р. визначено, що "основні права і свободи невід'ємні, невідчужувані, неминущі та непорушні", у п. 2 ст. 1 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошено, що "німецький народ... вважає непорушні і невід'ємні права людини як основу кожного людського співтовариства...", а в ст. 11 Конституції Японія 1946 р. зазначено, що "народ безперешкодно користується всіма основними правами людини".

Необхідно зазначити, що не кожна держава дотримується схожої конституційної практики. Наприклад, у Конституції Французької Республіки 1958 р. відсутній відповідний розділ, в якому перераховувалися б конституційні права, свободи та обов'язки людини, але у її Преамбулі зазначено, що "французький народ урочисто проголошує про свою прихильність до прав людини і принципів національного суверенітету, які визначені Декларацією 1789 р., що підтверджено та доповнено преамбулою Конституції 1946 р.". Тобто, Декларація прав людини і громадянина, яка була проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р. та Преамбула Конституції Французької Республіки від 27 жовтня 1946 р. оголошені складовими частинами Конституції Французької Республіки 1958 р.

У США основні права і свободи людини регулюють перші десять поправок до Конституції 1787 р., які отримали назву "Білль про права". Вони були прийняті Конгресом США та ратифіковані в 1791 р. одинад-цяттю із чотирнадцяти існуючих на той час штатами. Інші три штати ратифікували "Білль про права" в 1939 р. Зазначені поправки регулюють лише свободу слова, друку, звернень, зборів, особисту свободу, свободу совісті, право на недоторканність житла, публічний суд присяжних, право не свідчити проти себе, заборону жорстких і незвичних покарань, право носити зброю, право власності. Тобто, в Конституції США 1787 р. та поправках до неї не знайшли свого відображення соціальні, економічні та культурні права. Такий обсяг конституційного регулювання у відповідній сфері можна було б вважати недостатнім, якби не чисельні судові прецеденти та наявність конституцій більшості штатів, до яких включені розділи, по суті присвячені правам і свободам людини.

Принципово інший підхід щодо регулювання конституційних прав і свобод людини застосовується у Великобританії. У зв'язку з відсутністю нормативно-правового акту, яким би визначалися основи правового статусу людини, тут її права і свободи регулюються судовими прецедентами.

Необхідно зазначити, що критерієм визначення забезпеченості прав людини є конституційно-правова практика, а не конституційна теорія, що закріплена в тексті відповідного розділу основного закону. Про це свідчить державна практика США і Франції, де забезпеченість правами людини знаходиться на високому рівні.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають між людиною і державою, а також між самими людьми, конституційні права і свободи людини можна класифікувати на:

1) особисті (громадянські);

2) політичні;

3) соціально-економічні;

4) культурні.

Особисті (громадянські) права і свободи - це права, які відносяться до сфери особистого життя людини незалежно від того, чи є вона громадянином певної країни. Реалізація більшості особистих прав сприяє забезпеченню індивідуальної свободи. Свобода є передумовою гідного людського існування.

Особисті права і свободи належать людині від народження, тобто є природними правами і незалежать від її громадянства. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені. Особисті права і свободи становлять основу правового статусу людини і громадянина.

Найважливішим з природних прав людини є право на життя, яке полягає в тому, що вона не може бути позбавлена життя. Це право передбачає, що держава захищає життя людини, і кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань. Вперше на законодавчому рівні це право було закріплено в тексті Декларації незалежності США 1776 р. На сьогодні право на життя закріплено нормами багатьох міжнародно-правових документів про права людини. Наприклад, у ст . 3 Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачено, що "кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність", відповідно до ч. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. - "право на життя є невід'ємним правом кожної людини", у п. 1 ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. зазначено, що "право кожного на життя охороняється законом".

Положення зазначених міжнародно-правових актів знайшли відображення у багатьох конституціях країн світу. Наприклад, у ст. 15 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що "кожна людина має право на життя, фізичну та моральну недоторканність і не може бути піддана катуванню чи негуманному, принизливому покаранню", у ст. 40 Конституції Республіки Польща 1997 р. визначено, що "ніхто не може бути підданий катуванню, а також жорстокому, нелюдському або принизливому поводженню чи покаранню... застосування тілесних покарань заборонено", у ст. 31 Конституції Японії 1946 р. передбачено, що "ніхто не може бути позбавлений життя або свободи, або бути підданий будь-якому покаранню інакше як відповідно до процедури, встановленої законом", у п. 2 ст. 2 Основного Закону ФРН 1949 р. визначено, що "кожен має право на життя і особисту недоторканність. Свобода особи непорушна. Втручання в ці права допускаються тільки на підставі закону", у ст. 27 Конституції України 1996 р. закріплено, що "кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смертної кари. Як свідчить світовий досвід, смертна кара не виправдалась як ефективний засіб у боротьбі зі злочинністю. Ця міра покарання не належить до чинників, що стримують злочинність. І тому понад 80 держав світу відмовилися від смертної кари (Австралія, Бразилія, майже всі європейські держави), або не застосовують її фактично (Андорра, Великобританія, 13 штатів США). Наприклад, у ст. 102 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошено, що "смертна кара скасовується". Тобто, навіть держава не залишає за собою права позбавлення життя.

Скасована смертна кара була і в Україні. Згідно рішенню Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. у справі про смертну кару Верховна Рада України привела Кримінальний кодекс України 1960 р. у відповідність до положень Конституції України 1996 р. Чинний Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду кримінального покарання як смертна кара.

Незважаючи на те, що ст. 1 протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо скасування смертної кари 1983 р. встановила положення, що "смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена", у той же час ч. 2 ст. 2 зазначеної Конвенції передбачає "позбавлення життя... якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: а) при захисту будь-якої особи від незаконного насильства; Ь) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою; с) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання".

Право на свободу та особисту недоторканність є найважливішим невідчужуваним правом людини, яке вона набуває від народження, і яке встановлюється міжнародно-правовими актами обов'язкового характеру та національним законодавством. Іншими словами, свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям. Зазначена свобода не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. її межі визначаються законом, який є мірою свободи. Як зазначив Щ Монтеск'є - "свобода є право робити все, що дозволено законами". А недоторканність особи означає насамперед гарантії від незаконного втручання з боку державних органів, тобто захист законом від необгрунтованого арешту або тримання під вартою. Наприклад, у п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. зазначено, що "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий довільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинний бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом", у п. 1 ст. 22 Конституції Російської Федерації 1993 р. визначено, що "кожен має право на свободу та особисту недоторканність", у п. 1 ст. 55 Конституції Угорської Республіки 1949 р., у редакції 1990 р. встановлено, що "у Республіці Угорщина кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не може бути позбавлений свободи інакше як на підставах та відповідно до процедур, що визначаються законом", у ст. 34 Конституції Японії 1946 р. проголошено, що "ніхто не може бути затриманий чи підданий позбавленню волі, якщо йому не буде негайно висунуте обвинувачення і надане право звернутися до адвоката".

Право на недоторканність приватного життя включає в себе право людини на охорону особистої і сімейної таємниці, а також право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Наприклад, у п. 2 ст. 19 Конституції Словацької Республіки 1992 р. встановлено, що "кожен має право на захист від безпідставного втручання у приватне та сімейне життя", у п. 1 ст. 10 Основного Закону ФРН 1949 р., у редакції 1968 р. визначено, що "таємниця листування, а також поштового, телеграфного і іншого електрозв'язку недоторканна", у ч. 2 ст. 21 Конституції Японії 1946 р. зазначено, що "... таємниця кореспонденції не повинна порушуватися".

У різних країнах конституційне закріплення і практика реалізації зазначених прав мають свої особливості. Так, у деяких державах посяганням визнається не тільки перехоплення інформації, але й її незаконне збирання, зберігання, використання та поширення всупереч інтересам особи. Наприклад, у ч. 2 ст. 32 Конституції України 1996 р. зазначено, що "не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини". Такі вимоги встановлені і в п. 1 ст. 24 Конституції Російської Федерації 1993 р..

Ряд країн (наприклад, у ст. 35 Конституції Португальської Республіки 1976 р.) на законодавчому рівні закріпили право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Наприклад, у Великобританії прийнято Закон "Про захист даних" (1984 р.), у Франції - Закон "Про інформатику, картотеку і свободи" (1978 р.), у Німеччині - Федеральний закон "Про захист персональних даних" (1990 р.), у США - Закон "Про свободу інформації" (1966 р.).

Право на недоторканність житла, в тому числі і місця тимчасового перебування (готель, гуртожиток, будинок-інтернат тощо), означає, що увійти до житла можна тільки з дозволу особи, яка в ньому проживає, або з санкції компетентних наглядових чи судових органів. Тобто, держава повинна захищати житло своїх громадян не лише від свавільних дій з боку окремих осіб, але і від свавільних дій правоохоронних і судових органів (незаконне проникнення, проведення обшуку, огляд та вилучення майна тощо). Наприклад, у ч. 1 ст. 30 Конституції України 1996 р. зазначено, що "кожному гарантується недоторканність житла", у п. 1 ст. 9 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "житло кожного користується імунітетом. ... будь-який домашній обшук може проводитися не інакше як у випадках і формах, передбачених законом, і завжди в присутності представника судової влади", у ст. 39 Конституції КНР 1982 р. проголошено, що "житло громадян Китайської Народної Республіки недоторканне. Заборонено незаконний обшук або незаконне проникнення до житла громадян".

Право на свободу вільного пересування та вибір місця перебування і проживання є суттєвим елементом свободи людини і громадянина, умовою її професійного і духовного розвитку. Відносини, що пов'язані зі свободою вільного пересування та вибором місця перебування і проживання, закріплені Загальною декларацією прав людини 1948 р., Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р., а також іншими міжнародними актами. Наприклад, ст. 13 Загальної декларації прав людини 1948 р. формулює цю свободу так:

"1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави. 2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися до своєї країни".

Зазначена свобода особи у деяких пострадянських країнах обмежується інститутом прописки, реєстрації тощо. В демократичних країнах ніякого інституту прописки не існує і таке положення закріплене в їх конституціях. Наприклад, у ч. 1 ст. 11 Основного Закону ФРН 1949 р. визначено, що "усі німці користуються свободою пересування у межах території федерації", у ч. 1 ст. 19 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. - "іспанці мають право вільно обирати місце проживання і пересуватися по території країни", у ч. 1 ст. 22 Конституції Японії 1946 р. - "кожен користується свободою вибору і зміни місця проживання...", у ч. 1 ст. 16 Конституції Італійської Республіки 1947 р. - "кожний громадянин може вільно пересуватися і проживати в будь-якій частині національної території...".

Право на свободу думки і слова означає, що людина може вільно формувати і виражати свої погляди і переконання. Це право є одним із основних і найдавніших конституційних особистих прав людини і політичних прав громадянина, воно закріплене у всіх демократичних конституціях світу. Свобода думки, це насамперед свобода від будь-якого ідеологічного тиску на людину. Тобто, людина сама повинна вирішувати, про що їй думати та як їй думати, вірити чи не вірити, яких духовних цінностей дотримуватися. Наприклад, ст. 16 Конституції Республіки Македонія 1991 р. гарантує: "свободу особистих переконань, совісті, думки та публічного вираження думки. Свобода слова, публічне звернення, публічна інформація та утворення засобів громадського інформування гарантується...", у п. 1 ст. 20 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що "визнаються й охороняються права на: а) вільне вираження і розповсюджування поглядів, ідей та думок усно, письмово чи іншими засобами...", у п. 1 ст. 5 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошено, що "кожен має право вільно виражати та поширювати свої погляди усно, письмово, за допомогою зображень...", у п. а ст. 9 Конституції Королівства Марокко 1996 р. проголошено, що "Конституція гарантує всім громадянам: а) свободу думки і вираження своїх поглядів у всіх формах...".

Свобода слова дозволяє кожній людині публічно виражати свої думки, погляди і переконання. Проте, зловживання цією свободою може перешкоджати інтересам інших людей, суспільства, держави. У зв'язку з чим у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. визнається правомірність, на підставі закону, обмежувати свободу слова в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для охорони здоров'я населення, захисту прав інших людей. У конституціях і законах більшості країн світу заборонено висловлювати думки щодо переваги одних осіб над іншими за національними чи расовими ознаками.

Право на свободу совісті і свободу віросповідання - це достатньо близькі поняття. Під свободою совісті розуміють право людини одноособово чи колективно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, тобто додержуватися атеїстичних поглядів. Під свободою віросповідання розуміють, що людина не може бути атеїстом, але вона вільна у виборі релігії, яку хотіла б сповідувати. Зазначене право визнається конституціями практично всіх держав. Наприклад, у ст. 36 Конституції КНР 1982 р. проголошено, що "громадяни Китайської Народної Республіки мають свободу віросповідання", а в п. 1 ст. 4 Основного Закону ФРН 1949 р. визначено, що "свобода віросповідання, совісті і свобода проголошення релігійних і суспільних світоглядів непорушні".

Свобода совісті забезпечує відокремлення церкви від держави, а також школи від церкви, що усуває зовнішній тиск на людину при здійсненні нею свого вибору. Наприклад, у ч. 3 ст. 35 Конституції України 1996 р. встановлено, що "...жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова", у п. 3 ст. 16 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. визначено, що "жодна релігія не може бути державною", а в ч. 1 ст. 20 Конституції Японії 1946 р. проголошено, що "свобода релігії гарантується для всіх. Жодна із релігійних організацій не повинна отримувати від держави ніяких привілеїв і не може користуватися політичною владою". Свобода совісті проголошена в таких країнах як Бразилія, В'єтнам, Китай, Куба, Португалія, Франція та інших.

У деяких країнах певна релігія визнається державною, що надає їй привілеї щодо інших релігій. Наприклад, Конституція Греції 1975 р., яка є найбільш релігійною з європейських конституцій, визнаючи право на існування інших релігій, у п. 1 ст. 3 проголошує "релігію східно-православної Церкві Христової" пануючою, а також регламентує статус Грецької східно-православної церкви та статус території священної гори Афон. У п. 3 ст. 13 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошено, що "традиційна релігія у Республіці Болгарія - східно-православне віросповідання", а в ст. 3 Конституції Ісламської Республіки Пакистан визначено, що "іслам є державною релігією Пакистану". Таку позицію займають також англіканська релігія у Великобританії, католицизм - в Іспанії, Північній Ірландії, євангелістичне лютеранство - у Норвегії, Данії, іудаїзм - в Ізраїлі, іслам - в Ірані, Лівії та у деяких інших країнах.

Право на віросповідання може лише бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей.

Право на судовий захист і правову (юридичну) допомогу передбачає гарантії ефективного поновлення порушених прав шляхом здійснення правосуддя. Право на справедливий судовий розгляд і право на звернення до суду було зафіксовано ще у поправці VI до Конституції США 1787 р., яка визначає найважливіші права обвинувачуваного в судовому процесі.

З метою забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина в конституціях більшості країн встановлені відповідні правові гарантії. Передусім закріплено право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги при вирішенні тих чи інших юридичних питань. У випадках, передбачених законом (наприклад, малоімущим), правова допомога надається безоплатно.

Зазначимо, що міжнародно-правові акти передбачають право кожного обвинувачуваного захищати себе особисто або через вільно обраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист. Ці положення відтворені у багатьох конституціях країн світу. Наприклад, у ч. 1 ст. 59 Конституції України 1996 р. передбачено, що "кожен має право на правову допомогу. У випадках, непередбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав".

Політичні (публічні) права і свободи визначають правове становище людини в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Як правило, політичними правами користуються лише громадяни держави.

Найважливішим політичним правом є виборче право, яке складається з активного і пасивного виборчого права, що надає громадянину можливість не лише мати право вільно обирати своїх представників до органів державної влади чи органів місцевого самоуправління, а й мати право балотуватися до цих органів, тобто мати право на висунення своєї кандидатури або давати згоду на її висунення.

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини 1948 р., ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та гарантується конституціями багатьох країн. Наприклад, про право на об'єднання у політичні партії, союзи чи асоціації говориться у ст. 49 Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. 12 Конституції Греції 1975 р., ст. 22 Конституції Королівства Іспанія 1978 р., ст. 9 Основного Закону ФРН 1949 р.

Свобода об'єднання означає, що громадяни можуть добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утворювати будь-які об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо). Ніхто не може бути примушений до вступу в ці об'єднання громадян чи обмежений в правах за належність чи неналежність до політичної партії або громадської організації. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності громадян і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань. Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Заборона діяльності певних об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільність вираження своїх інтересів, поглядів і переконань. Так, у поправці І до Конституції США 1787 р. записано, що "конгрес не повинен приймати законів, які б ... обмежували ... право народу мирно збиратися ...". Такі правила зафіксовані у конституціях багатьох держав. Наприклад, у ч. 2 та 3 ст. 17 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що "громадяни мають право збиратися мирно і без зброї. Для проведення зборів, включаючи збори в місцях, які відкриті для публіки, попереднього повідомлення не вимагається", у ст. 8 Основного Закону ФРН 1949 р. зазначено, що "усі німці мають право збиратися мирно і без зброї без попереднього сповіщення або дозволу. Для зборів, які проводяться поза приміщень, це право може бути обмежене законом або на підставі закону".

Тобто, законодавці різних країн в одних випадках передбачають обов'язкове завчасне сповіщення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про проведення майбутніх зборів, мітингів, демонстрацій, їх час і місце проведення, тематику, прізвище організаторів, передбачувана кількість учасників, а в інших - не вимагають такого сповіщення. Головна вимога при проведенні зазначених заходів - не порушувати норми чинного законодавства.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки, громадського порядку та захисту прав і свобод інших людей.

Право на індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб з проханням вирішити те чи інше питання передбачене більшістю сучасних конституцій. Часто зазначене право формулюється як право петиції. Наприклад, у п. 1 ст. 27 Конституції Словацької Республіки 1992 р. зазначено, що "право на петицію гарантується", у ст. 16 Конституції Японії 1946 р. встановлено, що "кожен має право звертатися з мирними петиціями...", поправка І до Конституції США 1787 р. передбачає, що у народу є право "звертатися до Уряду з петиціями ...". За змістом звернення громадян можуть бути заявами, скаргами, клопотаннями, пропозиціями.

Необхідно зазначити, що громадяни мають право не тільки звертатися зі зверненнями до державних органів, але й отримати від них у встановленому законом порядку обгрунтовану відповідь. Наприклад, у п. 1 ст. 10 Конституції Греції 1975 р. зазначено, що "кожен окремо або спільно з іншими має право, дотримуючись законів держави, звертатися у письмовій формі до влади, які зобов'язані розпочати невідкладні дії на підставі діючих положень і надати заявнику обгрунтовану письмову відповідь згідно до положень закону".

Соціально-економічні права і свободи визначають правове положення людини як члена громадянського суспільства, а також закріплюють певні форми її підтримки з боку держави та суспільства. Більш менш упорядкована система конституційного регулювання економічних прав розпочала діяти з початку XX ст.

Найважливішим із цих прав є право володіння, користування і розпорядження приватною власністю, що набуло втілення вже у текстах ранніх конституцій. Історичний досвід засвічує, що лише наявність зазначеного конституційного права створює всі умови для того, щоб більшість членів суспільства перетворилася у власників. Власність є базою справжньої незалежності людини та ії впевненості у завтрашньому дні. Право приватної власності визначається в конституціях майже всіх сучасних держав. Наприклад, у ч. 1-3 ст. 41 Конституції України 1996 р. проголошено, що "кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю... Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом... Право приватної власності є непорушним", у ст. 29 Конституції Японії 1946 р. зазначено, що "право власності не повинно порушуватися".

Проголосивши право приватної власності, конституції в той же час вказують на те, що власність повинна виконувати соціальну функцію. Наприклад, у п. XXIII ст. 5 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. вказано, що "власність виконує свою соціальну функцію", у п. 2 ст. 14 Основного Закону ФРН 1949 р. говорить про те, що "власність зобов'язує. Користування нею повинно одночасно слугувати загальному благу", у ч. 3 ст. 42 Конституції Італійської Республіки 1947 р. проголошено, що "приватна власність встановлюється і гарантується законом, який визначає способи її набуття і користування, а також її межі - з метою забезпечення ії соціальної функції та доступності для всіх".

Положення про те, що "власність зобов'язує" включено в основні закони Азербайджана, Вірменії, Естонії, Італії, Македонії, Молдови, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, України, Хорватії, Черногорії, Чехії. Тим самим визнається соціальна спрямованість використання приватної власності, тобто її зв'язок не тільки з інтересами самих власників, але й з потребами всього суспільства.

Враховуючи, що необмежене право приватної власності веде до свавілля на підприємствах, невдоволення працюючих на них працівників, що призводить до соціальних конфліктів, у ряді країн на законодавчому рівні була передбачена можливість примусового відчудження власності для суспільних потреб, але за умови відповідної компенсації власнику. Наприклад, у п. 3 ст. 14 Основного Закону ФРН 1949 р. зазначено, що "відчудження власності допускається тільки у цілях загального блага. Воно може застосовуватися тільки згідно закону або на підставі закону, який регулює характер і розмір відшкодування", у п. XXIV ст. 5 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. проголошено, що відчудження власності можливе тільки "...при справедливому і попередньому відшкодуванні, виплаченому в грошової формі...", у ст. 26 Федеративної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. проголошено, що "1. Власність гарантується. 2. Експропріація чи рівнозначне обмеження власності відшкодовується повністю", у ч. 5 ст. 41 Конституції Румунії 1991 р. встановлено, що "розмір відшкодування при експропріації... узгоджується з власником, а при недосягненні узгодженості спір вирішується судом", а в ст. 34 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. визначено, що "приватна власність... не може буди експропрійована, крім як для загального блага і за справедливу компенсацію згідно закону".

Тим самим не допускається насильницька націоналізація чи реприватизація без відшкодування, а перехід власності з приватної до державної чи навпаки - здійснюється тільки згідно закону.

У деяких країнах встановлені межі власності (Італія, Німеччина, Японія) або існують обмеження щодо об'єктів, які можуть бути в приватній власності. Наприклад, у ст. 44 Конституції Італійської Республіки 1947 р. встановлено, що "...закон покладає зобов'язання на приватну земельну власність, встановлює граничні розміри цієї власності...".

Кожен власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити закону та не порушувати права і законні інтереси інших осіб.

Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності.

Деякі конституції закріплюють право на підприємницьку діяльність, що передбачає вільне використання людиною своєї приватної власності для зайняття підприємницької та іншої не забороненої законом діяльності. Наприклад, згідно ст. 38 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. "визнається свобода підприємництва в межах ринкової економіки. Органи влади гарантують і охороняють ії здійснення...", відповідно до ч. 1 ст. 42 Конституції України 1996 р. "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом", а в ч. 2 ст. 49 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р. проголошено, що "усім підприємцям держава забезпечує рівний правовий статус на ринку. Монополія забороняється". Державний захист конкуренції під час здійснення підприємницької діяльності оголошено в багатьох конституціях пострадянських та постсоціалістичних країн.

Визнання права на підприємницьку діяльність породжує для держави певні обов'язки, що виступають як гарантії цього права. У зв'язку з цим, державні органи не мають права відмовляти у реєстрації підприємства, вони повинні сприяти і допомагати приватному бізнесу, заохочувати його розвиток і захищати від незаконних зазіхань.

Водночас, держава законодавчо встановлює обмеження цього права з метою забезпечення національної безпеки, захисту прав самих підприємців, найманих працівників і споживачів. У багатьох країнах держава забороняє приватним підприємцям займатися певними видами підприємницької діяльності (наприклад, виробництвом зброї, вибухових чи отруйних речовин) або обумовлює її спеціальними дозволами (ліцензіями), не допускає зловживання монопольним становищем на ринку тощо.

Право на працю означає право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, та займає основне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства загалом та кожного його члена зокрема. Це право міститься в текстах основних законів багатьох країн, у тому числі Бразилії, Греції, Данії, Індії, Італії,

Іспанії, Китаю, Куби, Марокко, Мексиці, Португалії, Словаччини, України, Японії. Наприклад, у п. 1 ст. 35 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. проголошено, що "усі іспанці зобов'язані працювати і мають право на працю, на вільний вибір професії або рід діяльності ...", у ч. 1 ст. 42 Конституції КНР 1982 р. зазначено, що "громадяни Китайської Народної Республіки мають право на працю і зобов'язані працювати". Таке положення закріплено і в ст. 27 Конституції Японії 1946 р. Право на працю закріплено в Європейській Соціальній Хартії 1999 р. Проте, у низці конституцій зазначене право проголошується лише як бажання або мета, до якої п рагне держава. Наприклад у ст. 41 Конституції Республіки Індія 1949 р. зазначено, що "держава у межах її економічних можливостей і розвитку прийме ефективні заходи щодо забезпечення права на працю...".

Необхідно зазначити, що в умовах ринкової економіки держава не взмозі надати роботу всім бажаючим, а також пропонувати всім підприємцям взяти на себе такий обов'язок.

Деякі конституції проголошують право на рівну винагороду за рівну працю, яке означає заборону дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, раси, етнічного та соціального походження тощо. Наприклад, у п. 1 ст. 22 Конституції Греції 1975 р. проголошено, що "усі працівники, незалежно від статі та іншої відмінності, мають право на рівну оплату за рівноцінно виконувану роботу", у п. 3 ст. 70 в Конституції Угорської Республіки 1949 р., у редакції 1990 р. визначено, що "усі, хто працює, мають право на винагороду відповідно до кількості та якості виконуваної ними роботи", у ч. 1 ст. 36 Конституції Італійської Республіки 1947 р. зазначено, що "працівник має право на винагороду, відповідно до кількості та якості його праці і у будь-якому разі достатню для забезпечення йому та його сім'ї вільного і належного існування". Необхідно зазначити, що це право є нетиповим для демократичних країн. Вважається, що юридичне застосування зазначеного права не завжди можливо тому, що в умовах ринкової економіки рівень оплати праці визначається ринковою вартістю робочої сили. Право на рівну винагороду за рівну працю спрямоване передусім на заборону дискримінації жіночої праці.

Важливим правом є свобода праці, яка пере

4. Гарантії здійснення конституційних прав і свобод людини і громадянина
Модуль 2. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Тема 6. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА ДЕРЖАВИ
1. Поняття, функції та місце парламенту у системі органів державної влади
2. Порядок формування парламенту і строк його повноважень
3. Внутрішня структура парламенту
4. Конституційно-правовий статус члена парламенту
Тема 7. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
1. Поняття і місце глави держави у системі органів державної влади
2. Порядок заміщення посади глави держави у монархіях
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru