Порівняльне конституційне право - Кириченко В.М. - Тема 7. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

План

1. Поняття і місце глави держави у системі органів державної влади.

2. Порядок заміщення посади глави держави у монархіях.

3. Порядок заміщення посади глави держави у республіках.

4. Повноваження глави держави.

1. Поняття і місце глави держави у системі органів державної влади

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави. У конституційному законодавстві термін "глава держави" вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що "Король - верховний глава держави...", а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що "Король - глава держави...". У подальшому сентенція "Король - глава держави" була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.

Поступово у державознавчій літературі стверджується позиція щодо аналогічності в усіх істотних елементах компетенції глав у конституційних монархіях і президентських республіках. За цих умов термін "глава держави" почав поширюватися і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.

На сьогодні термін "глава держави" використовується для означення конституційного органу і водночас вищої посадової особи держави. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один із вищих органів державної влади.

Глава держави - це віща посадова особа держави та водночас конституційний орган, який займає вище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво у внутрішній і зовнішній політиці, є символом державності та національної єдності.

Роль, функції, повноваження, значення глави держави в конституціях різних країн, у порівнянні з іншими конституційними інститутами, найбільше відрізняються один від одного.

У конституціях багатьох країн визначено, що:

- по-перше, глава держави структурно не належить до жодної гілки державної влади. Наприклад, у п. 1 ст. 55 Основного Закону ФРН 1949 р. зазначено, що "Федеральний президент не може входити ні до складу уряду, ні до законодавчого органу Федерації чи будь-якої землі", у п. 1 ст. 30 Конституції Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. встановлено, що "посада Президента Республіки несумісна з усіма іншими державними, громадськими або політичними посадами чи повноваженнями...", у ч. 2 ст. 84 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що "пост Президента Республіки несумісний з будь-якою іншою посадою", а в ст. 38 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. - "посада Президента Республіки несумісна з іншими професійними заняттями...";

- по-друге, глава держави структурно належить до органів законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, у ст . ст. 36, 37 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. встановлено, що "федеральна законодавча влада здійснюється спільно Королем, Палатою представників і Сенатом" та "Королю належить виконавча влада в межах, визначених Конституцією", у п. 1 ст. 53 та ст. 79 Конституції Республіки Індія 1949 р. визначено, що "виконавча влада в Союзі належить Президенту..." та "засновується Парламент Союзу, який складається з Президента і двох Палат...";

- по-третє, глава держави структурно належить до органів виконавчої влади. Наприклад, згідно ст. 99 Конституції Азербайджанської Республіки 1995 р. "в Азербайджанській Республіці виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки", у ст. 76 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. зазначено, що "виконавча влада здійснюється Президентом Республіки...", у ст. 33 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. визначено, що "Великий герцог один здійснює виконавчу владу", а в розд.1

ст. II Конституції США 1787 р. - "виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки...";

- по-четверте, глава держави є символом влади та держави, і не наділений реальними повноваженнями. Наприклад, у ст . 1 та ч. 1 ст. 4 Конституції Японії 1946 р. визначено, що "Імператор є символом держави та єдності народу...", але він "не наділений повноваженнями, які пов'язані з виконанням державної влади", у §5 та §6 Закону Королівства Швеції "Форма правління" від 27 лютого 1974 р. зазначено, що "главою держави є Король чи Королева...", але "править державою Уряд...".

Конституції більшості країн юридично закріплюють політичну об'єднувальну роль глави держави, яка полягає в тому, що він є носієм вищої влади, вищим представником держави в міжнародних відносинах, гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, символом єдності нації і держави. Наприклад, у п. 1 ст. 99 Конституції Аргентинської Нації 1853 р. у редакції 1994 р. зазначено, що Президент Республіки "є Верховним главою Нації і главою Уряду, політично відповідальний за загальне управління країною", у п. 1 ст. 12 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. визначено, що "Президенту

Ірландії... належить першість по відношенню до усіх інших осіб у державі...", у ч. 1 ст. 87 Конституції Італійської Республіки 1947 р. - "Президент Республіки є главою держави і представляє національну єдність", у ст. 5 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що "Президент Республіки стежить за додержанням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також наступництво держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності...", у ст. 102 Конституції України 1996 р. - "Президент України є главою держави..^ гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України...", а згідно ст. 73 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. - "главою держави є Президент республіки. Він забезпечує суверенітет народу... охороняє національну єдність... встановлює розмежування між гілками публічної влади...".

У сучасних державах з монархічною формою правління главою держави є монарх, а в державах з республіканською формою правління - президент. І хоча конституційно-правова ґенеза президентства, своїм коріннями сягає інституту монарха, їх конституційно-правовий статус суттєво відрізняється.

Конституційний статус монарха характеризується насамперед тим, що він володарює безстроково за власним правом і вважається джерелом усієї влади в країні. Його влада не є похідною від волевиявлення якогось іншого державного органу або виборчого корпусу, що притаманне республікам. У конституціях держав з монархічною формою правління, як правило, містяться положення про те, що монарх як глава держави або як формальний глава виконавчої влади не несе за свої дії політичної, цивільної, кримінальної та адміністративної відповідальності. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, котрі і несуть відповідальність. Наприклад, у ст . 88 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. проголошено, що "особа Короля недоторканна; його міністри відповідальні", у ст. 13 Конституції Королівства Данія 1953 р. визначено, що "Король не несе відповідальності за свої дії; його особа недоторканна. Відповідальність за правління несуть міністри ...", у п. 2 ст. 42 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. зазначено, що "міністри, а не Король, несуть відповідальність за діяльність уряду". Також проголошується недоторканність самої особи монарха. Це насамперед означає, що він не може бути звинувачений в порушенні норм права і не підлягає судовому переслідуванню. Крім того, посягання на особу монарха відносять до найбільш тяжких злочинів.

До особливостей конституційного статусу монарха також слід віднести наслідування його влади представниками правлячої династії та наявність у нього, крім його повноважень, особистих прав, пільг і привілеїв (право на трон, титул, на символи влади - корону, скіпетр, мантію, печать, на двор, на церемоніал, на державне утримання, що встановлюється законом і сплачується за цивільним листом тощо). Наприклад, у ст . 56 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що "1. Король

- глава держави, символ його єдності та спадковості... 2. Його титул

- Король Іспанії, однак він може користуватися іншими титулами, які відповідають Короні", у ст. 43 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. у редакції 1948 р. визначено, що Великому герцогу "цивільний лист встановлюється в сумі триста тисяч золотих франків на місяць ...", у ст. 44 цієї Конституції встановлено, що "у якості резиденції Великому герцогу надається Великогерцогський палац у Люксембурзі і замок Берг", у п. 1 ст. 40 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р.

- "Король отримує щорічне утримання від держави...", а в п. 2 цієї статті встановлено, що "утримання... не підлягає оподаткуванню...". Необхідно зазначити, що сучасні монархи практично не користуються символами влади, за виключенням Королеви Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії Єлизавети II.

Ще однією особливістю статусу монарха є те, що в конституціях окремих країн встановлена вимога до монарха - його належність до державної (офіційної) церкви. Так, у Великобританії передбачається обов'язкова належність монарха до англіканської церкви, в Данії, Норвегії, Швеції - до лютеранської, в Таїланді - до будистської. Наприклад, у п . 6 ч. II Конституції Королівства Данія 1953р проголошено, що "Король повинен бути членом Євангелічеської Лютеранської Церкви".

На відміну від монарха, глава держави в республіці - президент, який здійснює свої повноваження на основі мандата, отриманого за результатами виборів (прямих або непрямих ). Здебільшого їхні повноваження як глави держави є тотожними.

У сучасному конституційному праві виділяють декілька юридичних форм глави держави, за яких функції глави держави виконує:

1) одноосібний монарх, що успадкував свою посаду (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія);

2) одноосібний монарх, який обирається правлячою сім'єю (династією) (Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія);

3) одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений строк монархами суб'єктів федерації зі свого середовища (Малайзія, Об'єднані Арабські Емірати);

4) одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений строк (Бразилія, Індія, Італія, Німеччина, Португалія, США, Франція);

5) колегіальний орган, обраний парламентом на встановлений строк. Наприклад, у ст . 176 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. зазначено, що "1. Президент конфедерації є головою Федерального Уряду. 2. Президент конфедерації та Віцепрезидент Федерального уряду обираються Федеральним урядом з числа своїх членів на один рік", а в ст. 89 Конституції Республіки Куба 1976 р. визначено, що "Державна Рада є органом Національної Асамблеї Народної влади ... вона має колегіальний характер і здійснює верховне представництво кубинської держави...";

6) глава уряду (прем'єр - міністр у землях Німеччини), який здійснює одночасно функції глави держави;

7) посадова особа (генерал - губернатор), яка діє від імені монарха (британської королеви) в державах, що є членами Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17 державах (Австралія, Барбадос, Канада, Нова Зеландія, Ямайка);

8) соправителі (Епіскоп Урхельський та Президент Франції), які є рівноправними главою держави Княжества Андорра та капітани - регенти (Сан - Маріно);

9) одноосібний або колегіальний глава держави, що здобув владу незаконно, тобто узурпував її шляхом державного або воєнного перевороту.

Інститут глави держави постійно еволюціонує. Це призвело до того, що термін "глава держави" вже не дає можливості у повному обсязі охарактеризувати сутність, функції та компетенцію цього органу, який на відміну від парламенту (який в усіх країнах є вищим представницьким і законодавчим органом) виконує різні функції й наділений різним правовим статусом.

Отже, виходячи із зазначеного, можна констатувати, що у більшості сучасних країнах функціонує одноосібний глава держави, конституційний статус якого залежить від форми державного правління, прийнятій в тій чи іншій країни, характеру існуючого в країні політичного режиму, а також від інших обставин, у тому числі від звичаїв і традицій. Наприклад, в Україні Президент як Глава держави поєднує відразу три статуси: представника держави у внутрішньо - та зовнішньополітичних відносинах, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України і керівника зовнішньополітичної діяльності.