Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - Італія

Конституція Італійської Республіки 1947 р. містить положення, які створили правові засади для участі країни в європейських інтеграційних об'єднаннях. У статті 10.1 зазначено: "Правовий порядок Італії узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права", а ст. 11 проголошує, що Італія "погоджується на обмеження суверенітету, необхідне для порядку, який забезпечує народам мир та справедливість, вона заохочує міжнародні організації, які прагнуть до цих цілей та прихильно ставляться до них". Однак у цих положеннях Основного Закону немає чіткого посилання на вирішення питання про співвідношення права європейських інтеграційних об'єднань та внутрішнього права країни. Разом із тим, значний вплив на вирішення цього питання справляє панування в Італії дуалістичної доктрини. Для того, щоб положення міжнародної угоди могли діяти у внутрішньому праві, вони мають бути трансформовані в це право за допомогою державного нормативного акта. При цьому вони здобудуть у внутрішньому праві юридичну силу трансформаційного акта, тобто буде визначено, чи це закон, чи акт виконавчої влади. У разі конфлікту між положеннями документів діє правило lex posterior, навіть якщо це може спричинити міжнародно-правову відповідальність держави за невиконання договірних зобов'язань.

Усе це створило певні складнощі для реалізації права європейських співтовариств у країні.

Конституційний Суд Італії розглянув питання щодо відповідності конституції Договору про заснування ЄС і в рішенні від 27 грудня 1973 р. визнав, що право співтовариств являє собою автономний правопорядок стосовно правопорядку Італії, його норми введено у внутрішній правопорядок на підставі ст. 11 Основного Закону, що дозволяє обмеження повноважень держави шляхом передачі законодавчих, виконавчих та судових функцій співтовариству. І хоча конституційні гарантії не поширюються на діяльність органів ЄС, яка регулюється установчим договором та забезпечується гарантіями, закріпленими у правопорядку співтовариства, проте в разі порушення інститутами ЄС фундаментальних принципів конституційного правопорядку країни або невід'ємних прав людини та враховуючи застереження щодо відповідності конституції, застосування права Співтовариства може бути поставлене під сумнів.

У рішенні від 8 червня 1984 р. Конституційний Суд Італії, спираючись на дуалістичний підхід, визначив особливий характер сфер, в яких взаємодіють регламенти співтовариства та національні закони. Це означає, з одного боку, непідпорядкованість регламентів режиму, встановленому внутрішнім законодавством, а з іншого - невтручання національних законів у сферу дії регламентів, яка перебуває у підпорядкуванні тільки права ЄС. У цьому випадку суддя не повинен застосовувати національний закон. Але коли акти європейських інтеграційних об'єднань не є самодостатніми і не мають характеру прямої дії, то суддя повинен звертатися до конституційного суду.

У рішенні від 8 травня 1985 р. Конституційний Суд Італії визнав, що загальні принципи права співтовариств відповідають особливостям регламентів, тому у випадках, коли національні закони їх порушують, судді не повинні застосовувати такі закони, і що питання про відповідність конституції законів, які порушують загальні принципи права співтовариств, не виникає.

Конституційний Суд Італії у рішенні від 21 квітня 1989 р. також зазначив, що часові обмеження щодо звернення у преюдиціальному порядку до Суду ЄС можуть розглядатися як порушення ст. 24 зазначеної конституції. Проте у рішенні від 11 липня 1989 р. він, виступивши в дусі практики Суду ЄС, заявив, що всі суб'єкти права наділені компетенцією в межах правопорядку Італії застосовувати закони або акти, які мають силу закону, тобто суди та органи адміністративної влади не повинні застосовувати норми внутрішнього права, які несумісні з нормами, закріпленими у статтях 52 та 59 Договору про заснування ЄС, відповідно до тлумачення, даного Судом ЄС.

У рішеннях, ухвалених у 1994 та 1995 рр., Конституційний Суд Італії визнав себе компетентним здійснювати конституційний контроль за законами, які суперечать праву Євросоюзу.

На противагу рішенням Державної ради від 6 травня 1980 р. та Касаційного суду від 21 липня та 7 жовтня 1981 р., Конституційний Суд Італії у рішеннях від 18 січня 1990 р. та 18 квітня 1991 р. виступив за визнання прямої дії директив співтовариств, що повинно забезпечити незастосування національних законів, які їм суперечать.

Таким чином, Італія досі належить до групи країн-членів Євросоюзу, в яких поки що не визнається беззаперечним пріоритет права ЄС та пряма дія його положень у внутрішньому правопорядку.