Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 6. Вільний рух послуг

Серед факторів виробництва, які поглиблюють європейську інтеграцію, ключову роль відіграє вільний рух послуг. На відміну від товарів, послуги є нематеріальними благами, які задовольняють потреби суспільства.

Свобода надання та отримання послуг тісно пов'язана зі свободою заснування та економічної діяльності. Вони обидві сприяють оптимальному розміщенню об'єктів виробництва, розвитку сектора послуг на території держав-членів Євросоюзу, ефективній діяльності суб'єктів підприємництва, а також мобільності осіб - надавачів і отримувачів послуг. Тісний зв'язок між ними випливає насамперед з положень ДФЄС.

У ДФЄС послугам присвячені статті 56-62. У статті 56 зазначається: відповідно до нижчевикладених положень скасовуються будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах Союзу щодо громадян держав-членів, які здійснюють своє право на заснування та економічну діяльність в іншій державі-члені, ніж та, громадянину якої надаються послуги.

Відповідно до положень ст. 57 ДФЄС особа, яка надає послуги, має право тимчасово вести ту чи іншу економічну діяльність у державі-члені, де надаються такі послуги, на тих самих умовах, що існують в її власній країні.

Крім того, на основі ст. 62 ДФЄС положення статей 51-54, які регулюють свободу на заснування та економічну діяльність, застосовуються до питань, що порушуються в главі про послуги.

Суд ЄС визнав, що положення розділу про послуги мають пряму дію (справи 2/74 Reyners [1974], 110&111/78 Ministre Public v. Van Wesemael [1979]).

Тісний зв'язок між свободою заснування та свободою надання послуг обумовлюється тим, що в багатьох випадках надання послуг включає тимчасове облаштування в країні перебування.

З метою розподілу обох свобод Суд ЄС визнав паралельну дію статей 43 та 49 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - статті 49 і 56 ДФЄС), що означає неможливість одночасного користування свободою заснування та свободою надання послуг (справа 5/94 Gephard [1995]). Якщо суб'єкт підприємництва з країни Євросоюзу здійснює економічну діяльність на території іншої держави-члена протягом тривалого часу, він користується свободою заснування. Коли це робиться на тимчасовій основі, суб'єкт підприємництва користується свободою надання послуг. Це також означає, що вимога обов'язкового ділового заснування у разі надання суб'єктом підприємницької діяльності послуг на тимчасовій основі суперечить положенням ДФЄС про послуги (справа 220/83 Commission v. France (Insurance Services) [1986]).

Положення ДФЄС про послуги доповнює Директива ЄС 2004/38. Встановлені нею умови, на яких громадяни Євросоюзу здійснюють свою свободу пересування з метою надання чи отримання послуг, практично ідентичні тим, що стосуються робітників і підприємців.

Свобода руху послуг має транскордонний характер і може стосуватися випадків: коли надавач і отримувач послуги залишаються на території своїх країн, а послуга надається через кордон; коли надавач чи отримувач послуги переміщується на територію іншої держави-члена з метою надання або отримання послуги; коли надавай і отримувач послуги переміщуються на територію іншої держави-члена з метою отримання послуги тощо.

Поняття послуг у праві Євросоюзу визначено в ст. 57 ДФЄС, в якій також наведено загальний перелік їх видів. У ньому передбачено, що послуги вважаються такими, коли вони, як правило, надаються за винагороду і не підлягають дії положень про свободу пересування товарів, капіталів та осіб. До послуг, зокрема, належать:

(а) діяльність промислового характеру;

(б) діяльність комерційного характеру;

(в) діяльність ремісників;

(г) професійна діяльність.

Згідно зі ст. 58 ДФЄС право вільного надання послуг у сфері транспорту визначається положеннями, викладеними у розділі про транспорт. Право вільного надання банківських та страхових послуг, пов'язаних з переміщенням капіталу, забезпечується положеннями про свободу переміщення капіталу.

Суд ЄС у своїх рішеннях вніс низку уточнень до визначення послуг у праві Євросоюзу. У справах 293/83 Gravier [1985], 263/86 Humbel [1988] Суд ЄС вирішив, що освіта, яка оплачується державою, не є послугою згідно зі статтями 49 та 50 Договору про заснування ЄС. У справі С-159/90 Grogan [1991] Суд ЄС визнав, що платні медичні або освітні послуги можуть підпадати під дію ст. 50 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 57 ДФЄС).

У справі С-275/92 Bond [1994] Суд ЄС постановив, що винагорода за надані послуги може надходити не тільки від їх одержувача, а й від будь-якої третьої особи.

З метою імплементації положень установчих договорів про послуги, урахування практики Суду ЄС при вирішенні цих питань було ухвалено Директиву ЄС 2006/123 про послуги на внутрішньому ринку.

Стаття 4 Директиви містить визначення послуги як здійснення будь-якої самостійної економічної діяльності, зазвичай за винагороду, згідно зі ст. 50 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 57 ДФЄС).

Згідно з Директивою ЄС 2006/123 надавачами послуг можуть бути фізичні особи, які є громадянами держав-членів ЄС, а також юридичні особи, що пропонують чи надають послуги у державах-членах, здійснюючи своє право на свободу надання послуг чи свободу заснування і економічну діяльність.

Отримувачами послуг можуть бути фізичні і юридичні особи держав-членів ЄС, а також громадяни третіх країн (ст. 4).

Директива визначає сфери, на які не розповсюджується свобода надання послуг: сфери транспорту; фінансів; електронних комунікацій та мереж; аудіовізуальні послуги; послуги у сфері азартних ігор; послуги, пов'язані з виконанням офіційних функцій; соціальні послуги; послуги приватних охоронних фірм; послуги нотаріусів; послуги у сфері охорони здоров'я (ст. 2).

Крім того, надання поштових послуг, послуг з постачання електроенергії, газу, води, утилізації відходів, захисту інтелектуальної власності регулюються спеціальним законодавством ЄС (ст. 17).

Вилученою з-під дії положень ДФЄС про свободу руху послуг залишається також спортивна діяльність.

Інші винятки з цієї свободи стосуються насамперед видів діяльності, пов'язаних з виконанням офіційних владних повноважень; обмежень, які виходять з міркувань публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров'я (статті 51 та 52 ДФЄС).