Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - Доктрина єдиного економічного суб'єкта господарювання

Характерним для підприємства з точки зору застосування правил конкуренції є не його юридична правосуб'єктність, а автономність дій на ринку. Філії, агентства або відділення з цієї точки зору не являють собою підприємства, оскільки вони не мають свободи визначення поведінки на ринку (доктрина єдиного економічного суб'єкта господарювання). Вперше доктрину було сформульовано у рішеннях Суду ЄС (справа 22/71 Beguelin Import [1971], Справа 15/74 Centrafarm v. Sterling Drug [1974]).

Відносини між головною компанією та філіалом, навіть якщо вони формально поділені на дві юридичні особи, не підпадають під поняття угоди в розумінні ст. 101 ДФЄС. Мета угод між такими суб'єктами полягає в розподілі завдань між ними. З тієї ж причини правила конкуренції не поширюються на поведінку працівників підприємства. З цього правила можна зробити виняток, коли материнська компанія не має повного контролю над філією. У справі 185/23 Gosme v. Martell-DMP [1992] філія контролювалася "Martell" на 50% та " Piper-Heidsick" на 50%. Комісія вирішила, що угода підпадає під дію ст. 101 ДФЄС, оскільки філіал міг виступати конкурентом "Martell", коли він діяв від імені "Рірег-Heidsick".

Доктрина єдиного економічного суб'єкта господарювання має декілька важливих для застосування правил конкуренції наслідків. Діяльність філій або відділень можна поставити у провину материнській компанії, навіть якщо вона розташована за межами Євросоюзу. Заборона та штраф застосовуються не тільки до підприємства, яке здійснило порушення, але також до всіх інших підприємств - учасників єдиного економічного суб'єкта господарювання, які здобули переваги або допустили порушення, хоча мали повноваження запобігти йому. Становище підприємства на ринку оцінюється з урахуванням впливу на ринок групи, до якої воно належить. Якщо, наприклад, угоду було укладено між двома підприємствами однієї держави-члена, однак одне з них є членом мультинаціональної групи, цієї обставини достатньо для скасування угоди, що має внутрішній характер. Доктрина єдиного економічного суб'єкта господарювання дозволяє застосування ст. 102 ДФЄС до підприємства як такого, навіть якщо підприємство, що займає домінуюче положення, не є безпосереднім "автором" зловживання.

Анти конку рентні угоди то картельна практика

Стаття 101 ДФЄС стосується угод, "метою або результатом яких є запобігання, обмеження або викривлення конкуренції". Мета та результат уявляються як альтернативні ситуації. Угода вважатиметься такою, що не відповідає внутрішньому ринку, якщо з'ясується, що або її мета, або наслідки порушують конкуренцію. Щодо мети угоди, то вирішальну роль відіграє аналіз змісту горизонтальних угод (які можуть мати більшу небезпеку для конкуренції, ніж вертикальні). Для виявлення наслідків угод, які перешкоджають конкуренції, обмежують або порушують її, Комісія ЄС і Суд ЄС роблять акцент на економічному аналізі ринку і в першу чергу з точки зору: природи якості відповідних товарів та послуг; частки ринку і обороту учасників операції; впливу на конкурентів; перешкод для входження на ринок нових учасників; з'ясування того, чи існує олігополія на ринку.

Метою або результатом угоди має бути запобігання, обмеження або викривання конкуренції. Повинна бути виконана як мінімум одна з трьох зазначених умов: угода має відчутну різницю порівняно зі звичайними умовами конкуренції, тобто умовами, які б існували за відсутності угоди; між конкурентами існують обмін інформацією та контакти: кожен суб'єкт економічної діяльності має незалежно визначати власну комерційну політику, без координації зі своїми конкурентами; результатом угоди є створення перешкод інтеграції ринків: конкуренція, яку захищає ДФЄС, представляє собою конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС.

Однак водночас із цим антиконкурентні наслідки угоди повинні бути помітними (принцип розумності). Суд ЄС постановив, що якщо результати непомітні, угода не підпадає під дію ст. 101 ДФЄС, навіть якщо вона явно обмежує свободу дії сторін. Ця вимога оцінюється шляхом розгляду сторін угоди та їх частки на відповідному ринку. Загальний принцип розумності виражається у формулі: якщо сторонам угоди належить менше 5% відповідного ринку, а їх річний товарообіг не перевищує

200 млн євро, зазвичай вважається, що ефект угоди невідчутний. Принцип розумності має безпосереднє відношення до сформованої у праві Євросоюзу доктрини de minimis. Загалом доктрина de minimis полягає в такому: антиконкурентна угода не підпадає під дію ст. 101 ДФЄС, якщо її вплив на торгівлю між державами-членами занадто незначний. Вперше цю доктрину було сформульовано у справі Volk v. Vervaecke (справа 5/69119691), де Суд ЄС зазначив, що продукція, стосовно якої укладено угоду, становить тільки від 0,2 до 0,5% виробництва Німеччини. Угода не потрапила під дію ст. 101 ДФЄС, тому що мала незначний вплив на ринки через слабкість позицій сторін угоди. Доктрину de minimis було кодифіковано у Повідомленні Комісії про угоди незначної важливості 2001 р. До цього документа слід ставитися з деякою обережністю, не як до юридично обов'язкового, але як до такого, який у загальних термінах дає досить чітке уявлення про доктрину de minimis.

Головний критерій, згідно з яким горизонтальна угода не підпадає під дію ст. 101 ДФЄС, полягає в тому, що сумарна частка ринку учасників є нижчою за 10% обсягу відповідного ринку. У разі вертикального ринку цю частку підвищено до 15%. Принцип de minimis не застосовується до угод щодо встановлення цін або розподілу ринків (hard-core restrictions). Такі угоди майже завжди визнаються забороненими і не підпадають під виключення із заборон.

Стаття 101 (п. 1) ДФЄС містить три різні поняття: угоди між підприємствами, рішення асоціацій підприємств та узгоджена практика. Суд ЄС установив, що необов'язково встановлювати у кожному випадку категорію, до якої належить антиконкурентна угода, оскільки ці три поняття значною мірою збігаються (справа 50/18 Enichem v. ICI [1989]).

Антиконкурентні угоди традиційно поділяють на дві категорії:

- горизонтальні угоди, тобто угоди між підприємствами, що працюють на одному рівні діяльності (угоди між конкурентами, цінові картелі, угоди про розподіл ринків тощо);

- вертикальні угоди, тобто угоди між підприємствами, що працюють на різних рівнях діяльності (наприклад, між постачальником та дистриб'ютором або оптовим та роздрібним продавцями).

Зазвичай угода укладається у формі контракту (договору, угоди тощо). Однак часто вона має неформальний характер. Суд ЄС установив, що для укладення угоди достатньо "висловити спільний намір прийняти спільну лінію поведінки на ринку" (справа Т-7/89 Hercules v. Commission [ 1991]). Суд ЄС тлумачить поняття угоди (договору, контракту) як таке, що включає не лише письмові контракти, а й суто усні домовленості -"джентльменські угоди" (справа 41/69 ACF v. Chemiefarma [1970)) або взаєморозуміння без конкретних статей виконання (справа 152/16 Sodaash v. Solvay [1991]). Існування угоди може бути результатом постійної комерційної співпраці сторін або настійливої рекомендації в циркулярних листах дистриб'юторам, якщо вони виконують рекомендації, не висловлюючи свого ставлення. Наприклад, у справі С-277/87 Sandoz [1990] виробник постійно додавав до партій своєї продукції примітку "Заборонено для експорту". Мовчазна згода дистриб'юторів із цією статтею випливала з постійного відновлення замовлень без висловлення протестів. Односторонні дії підприємства не становлять угоди, однак у певних випадках їх можна розглядати як мовчазну угоду між виробником та його дистриб'юторами для виключення дистриб'ютора з дистриб'юторської мережі без законної підстави (справа 107/82 AEG v. Commissione [1983]). Отже, для тлумачення дій підприємств вирішальне значення надається не формі, а наміру укласти контракт з метою порушення конкуренції.

Рішення асоціацій підприємств тлумачаться переважно (але не виключно) як такі, що стосуються навмисно скоординованих дії підприємств. Причому рішення може мати не тільки зобов'язальний, а й рекомендаційний характер (справа 45/85 Verband der Sachversicherer v Commission [1987]). За рішенням асоціації підприємств усе, що виражає волю асоціації, визначає поведінку її членів. Це включає статути асоціації, рішення, обов'язкові для членів, наполегливі рекомендації. Рішеннями у цьому значенні можуть бути етичні норми, що приписуються професійними асоціаціями. Коли приймається постанова про заборону рішення асоціації підприємств, відповідальність за порушення та за сплату штрафів лягає на асоціацію, а також на кожне з підприємств, поведінка якого відповідала незаконному рішенню.

Узгоджена (або обмежувальна) практика - це дії підприємств, які не оформлюються укладенням офіційної угоди, але навмисно координуються ними з метою сумісних дій, що порушують конкуренцію. Найчастіше це - цінові картелі та олігополії, проте встановити факти обмежувальної практики досить важко, доказом її існування служить зазвичай наявність контракту (угоди/договору) між підприємствами. Поняття контракту у цьому сенсі може тлумачитися широко й включати як просту присутність на зборах керівництва підприємства, так і попереднє повідомлення про зміну цін. Поняття узгодженої практики охоплює всі інші види неформальної співпраці між підприємствами. Воно відповідає координації діяльності, яка, не виходячи на рівень договірних відносин, "свідомо замінює практичну кооперацію між підприємствами із завданням шкоди конкуренції" (справа 48/69 ICI v. Commission (відома як справа Dyestuffc) [1972]).

Суд ЄС визнав, що поняття узгодженої практики передбачає намір дотримуватися спільної лінії поведінки на ринку; існує презумпція, що результатом здійснення контактів між підприємствами буде така поведінка. Існування регулярних неформальних зустрічей є достатньою причиною встановлення такої презумпції, навіть якщо немає документально зафіксованих результатів таких неформальних контактів (справа 230/1 Polypropylene 11986|).

Вважається, що підставою для визнання дії узгодженою є наявність у контактах чи зв'язках між сторонами впливу на комерційну ситуацію на ринку (справа 161/18 Hasselblad [ 1982]).

У судовій практиці відомо багато прикладів встановлення узгодженої практики (приміром, справи 40/73 Suiker Unie [1975], 89/85 Ah їм mm Оу v. Commission - відома як справа Wood Pulp) 11993), 100-103/80 Musique Diffusion Française v. Commissione [ 1983] - справа Pioneer тощо).

За порушення правил конкуренції підприємство-порушник несе адміністративну відповідальність. Єдиний критерій верхньої межі штрафу було встановлено Регламентом 1/2003 на рівні 10% річного обороту підприємства. З 1996 р. Комісія запровадила практику "поблажливості" (leniency policy) до учасника угоди, який добровільно зізнається Комісії в існуванні картелю: практично це виражається в зменшенні штрафу. Таке зменшення може бути суттєвим, але ніколи не буде повним. Комісія може також накладати штрафи на підприємства за порушення процесуальних норм. Регламент 1/2003 встановлює верхню межу такого виду штрафу, що визначається критерієм інфляційного ризику, на рівні до 1% від річного обороту відповідного підприємства. Комісія уповноважена накладати періодичні штрафні платежі ("astreintes"), щоб спонукати підприємство виконати розпорядження Комісії. Розмір періодичних штрафних платежів передбачений у Регламенті 1/2003 - максимум 5% щоденного обороту підприємства за день затримки.

Політика конкуренції Євросоюзу спрямована на те, щоб підтримувати розумну рівновагу між ефективною конкуренцією і надмірним обмеженням діяльності окремих підприємств. Саме з цієї причини в ст. 101 (п. 3) ДФЄС передбачено можливість виключення (або вилучення -exemptions) угод, рішень, узгодженої практики, що порушує конкуренцію, із заборон ст. 101 (п. 1). Стаття 101 (п. 3) ДФЄС передбачає, що заборону можна оголосити недійсною стосовно угод, які хоча й підпадають під дію ст. 101 (п. 1), проте представляють такі переваги, що є корисними або навіть необхідними у рамках розумної політики конкуренції, і дозволити їх виконання. На сьогоднішній день відповідно до Регламенту 1/2003 юрисдикцію на надання звільнення від заборони поділяють між собою Комісія ЄС та національні суди і національні антитрастові органи (так звана паралельна юрисдикція). У цьому зв'язку Комісія ЄС у 2004 р. видала кодифікаційний документ - Повідомлення - Керівництво щодо застосування ст. 101 (п. 3) ДФЄС.

Незастосування положень ст. 101 (п. 1) веде до необхідності виконання низки умов, наведених у ст. 101 (п. 3). Відповідно до цих умов угоди, рішення та обмежувальна практика мають:

- стимулювати поліпшення виробництва і розподіл товарів та послуг, технічний та економічний прогрес;

- сприяти наданню споживачеві справедливої частки одержуваних при цьому вигід;

- не накладати на зацікавлені підприємства такі обмеження, що не є необхідними для досягнення зазначеної мети;

- не слугувати інструментом захисту більшої частини продукції цих підприємств від конкуренції на відповідних товарних ринках.

Таким чином, ст. 101 (п. 3) ДФЄС встановлює дві позитивні та дві негативні вимоги.

З урахуванням загальної практики можливі два види виключень:

- Індивідуальні (за рішенням Комісії ЄС на основі ретельного економічного аналізу в кожному конкретному випадку окремо). На практиці це процедура неформального звернення до Комісії ЄС та отримання підприємством повідомлення (comfort letter).

- Групові (за допомогою регламентів Ради, однак Рада може делегувати свою компетенцію Комісії ЄС). У цілому групові виключення поширюються на сферу дистриб'юторських угод, угод про спеціалізацію виробництва, використання різних видів інтелектуальної власності, спільні наукові дослідження, франчайзинг тощо.

Як правило, регламенти щодо групових звільнень містять три переліки умов, викладені в тексті угод, які належать до певної категорії.

Білий перелік: перелік умов, які за нормальних обставин не справляють жодного антиконкурентного ефекту або, якщо навіть вони мають такий ефект на сторони або третіх осіб, ці умови є невід'ємною частиною для існування угоди, яка в принципі має позитивний характер з точки зору конкуренції. Угода, що містить тільки умови з білого переліку, автоматично підлягає звільненню із заборон.

Чорний перелік: перелік умов, наявність яких виключає можливість надання звільнення із заборон для угоди. Угоду можна укласти тільки у разі вилучення таких умов.

Сірий перелік: охоплює всі умови, які не належать ні до білого, ні до чорного переліку Це умови, вплив яких на конкуренцію сумнівний. Якщо угода містить такі умови, то сторони для отримання звільнення із заборони повинні скористатися процедурою індивідуального повідомлення про угоду для одержання індивідуального рішення (або, набагато частіше, повідомлення про сумісність).

Звільнення завжди надається на обмежений період (зазвичай 10 років, але є приклади більших або менших термінів). Згідно з Регламентом 1/2003 сторони угоди, впевнені в тому, що вона задовольняє вимогам ст. 101 (З)ДФЄС, мають можливість реалізувати її відразу без затримки та без будь-якого попереднього дозволу, однак при цьому є ризик того, що до них будуть застосовані санкції зі зворотною дією, якщо орган, відповідальний за реалізацію положень ст. 101 (3) ДФЄС, у результаті розгляду спору не погодиться з думкою сторін угоди щодо її законності.

Прикладом застосування групових виключень є Регламент Комісії № 2790/99. Термін дії такого Регламенту спливає у травні 2010 p., тому на його заміну Комісія готує новий регламент. Чинний Регламент визначає загальну категорію вертикальних угод, що можуть отримати групове виключення із заборони: вертикальні угоди з метою продажу або купівлі товарів або послуг, якщо ці угоди укладені між підприємствами, які не є конкурентами, між деякими підприємствами, які є конкурентами, або певними об'єднаннями роздрібних торговців. Можливість надання групового звільнення поширюється на вертикальні угоди, укладені між об'єднанням роздрібних продавців та його постачальниками, за умови, що всі члени об'єднання - роздрібні продавці, а сумарний річний товарообіг жодного з них не перевищує 50 млн євро. Регламент містить два чорних переліки. У першому з них у ст. 4 наведено обмеження, наявність яких є достатньою для визнання угоди нечинною. Другий перелік у ст. 5 містить статті, які є неприпустимими з точки зору конкуренції; таким чином, ці статті є незаконними, але решта контракту продовжує підпадати під групове виключення із заборони (типовий випадок окремого підходу до цих статей).