Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 2.1. Директиви про розкриття інформації

Основним інструментом гармонізації національного законодавства щодо юридичних осіб у рамках ЄС служать директиви. За предметом регулювання прийняті наразі директиви можуть бути об'єднані в такі групи: директиви про розкриття інформації та капітал товариств (Перша, Друга та Одинадцята директиви), директиви про реорганізацію компаній (Третя, Шоста, Десята та Тринадцята директиви), директиви про фінансову звітність (Четверта, Сьома, Восьма директиви). Окреме місце посідають Дванадцята директива про товариство з одним учасником та один із найостанніших документів у галузі корпоративного права - Директива про права акціонерів.

2.1. Директиви про розкриття інформації

Прийнята в 1968 р. Перша директива (так звана "Директива про гласність") започаткувала гармонізацію корпоративного права ЄС. Насправді в Директиві розглядаються три групи питань щодо захисту інтересів третіх осіб. По-перше, в Директиві визначено основні документи і мінімальний обсяг інформації, що підлягають пред'явленню при реєстрації компанії, а також публікації у відповідному офіційному журналі держави-члена, в якій компанія зареєстрована. По-друге, в Директиві регулюється питання дійсності зобов'язань, узятих на ім'я компанії її керівними органами. По-третє, в Директиві міститься вичерпний перелік випадків, в яких товариство може бути визнане недійсним, а також ряд положень щодо зворотної сили такого визнання.

До числа обов'язкових для публікації документів компанії Директива відносить (ст. 2):

- статут і засновницькі акти товариства, а також будь-які зміни до

них;

- інформацію про представницькі органи і органи контролю товариства, а саме: імена осіб, призначених на ці посади, термін і коло їх повноважень;

- документи фінансової звітності і бухгалтерського обліку товариства на кожен фінансовий рік, зокрема розмір статутного капіталу і кількість оплачених акцій;

- інформацію про перенесення юридичної адреси товариства, про реорганізацію і ліквідацію товариства, а також будь-які судові рішення суду про недійсність товариства. У разі ліквідації товариства публікації підлягають також інформація про терміни закінчення ліквідації і імена призначених ліквідаторів. За власним бажанням товариство може опублікувати і іншу інформацію.

Оприлюднення зазначених відомостей здійснюється шляхом: 1) їх публікації в офіційному виданні відповідної держави; 2) ведення офіційної справи на кожне товариство в державному реєстрі. Засвідчена копія такої справи чи її частини повинна надаватись будь-якій особі на письмовий запит; 3) встановлення необхідності включення в бланки листів та інших вихідних документів товариства відомостей про правову форму та місцезнаходження юридичної особи, а також номер справи товариства і назву реєстру, в якому вона знаходиться.

При цьому компанія повинна забезпечити відповідність опублікованої інформації тій, що міститься в торговому реєстрі. Якщо інформація в цих двох джерелах не співпадає, компанія не може використовувати опубліковану інформацію проти третіх осіб. Треті ж особи можуть посилатися на опубліковану інформацію в суді, якщо тільки компанія не доведе, що вони знали про інформацію, яка міститься в торговому реєстрі.

Зміни, внесені в Першу директиву у 2003 р., передбачають оприлюднення відомостей про юридичні особи в електронному вигляді.

Щодо дійсності зобов'язань товариства (статті 7-9), то в Директиві зазначено про відмінність між зобов'язаннями, взятими на ім'я товариства в процесі його створення до його реєстрації і після його реєстрації. За операціями, здійсненими до реєстрації товариства, особи, що їх здійснили, несуть необмежену і солідарну відповідальність, якщо товариство після своєї реєстрації і отримання статусу юридичної особи не візьме ці зобов'язання на себе.

Після реєстрації товариство вступає у відносини з третіми особами через свої представницькі органи, які діють на підставі визначених повноважень. Зобов'язання, прийняті цими органами на ім'я товариства, несе товариство, навіть якщо представницькі органи при виконанні своїх функцій вийшли за рамки своїх повноважень. Проте Директивою передбачається, що держава-член може включити до свого національного законодавства положення про недійсність операцій, що виходять за рамки цілей товариства, зазначених в його статуті, а також операцій, здійснених одним представником товариства, хоча в його статуті визначено, що такі операції повинні здійснюватись спільно всіма членами представницького органу. При цьому, однак, товариство повинне довести, що третя сторона знала або повинна була знати про те, що ця операція виходить за рамки цілей, встановлених в його статуті.

Стосовно визнання компанії недійсною в Директиві, як уже зазначалось, міститься вичерпний список підстав для такого визнання, а отже, держави можуть зменшити його, але не розширити. У Директиві наведено такі підстави:

- відсутність установчих документів або недотримання формальностей з оформлення, а також відсутність певної інформації в них (зокрема, інформації про розмір статутного капіталу, а також цілей товариства);

- визначення в статуті цілей товариства, що суперечать громадському порядку;

- недотримання норм національного законодавства щодо мінімального розміру оплаченого статутного капіталу;

- недієздатність всіх засновників товариства;

- створення товариства менш ніж двома засновниками всупереч вимогам національного законодавства держави-члена.

Рішення про визнання товариства недійсним може бути ухвалене тільки судом і підлягає обов'язковому опублікуванню, що має гарантувати інтереси третіх осіб. Важливим для захисту інтересів кредиторів є також той факт, що недійсність товариства не означає сама по собі (ipso facto) недійсність вчинених від його імені правочинів.

Друга директива про капітал, прийнята в 1976 p., також спрямована на гармонізацію гарантій з боку товариств стосовно учасників і третіх осіб і регулює питання створення акціонерних товариств, а також питання створення і зміни статутного капіталу товариств. На відміну від Першої директиви, вона поширюється лише на акціонерні та торгові товариства, що відповідають акціонерним товариствам.

Директива передбачає необхідність зазначення в установчих документах товариства такої інформації: його найменування, юридична адреса, цілі створення, органи управління і органи контролю, основна інформація про засновників, термін дії товариства (якщо він обмежений), а також сума витрат, які товариство понесло в процесі свого створення. Крім того, обов'язковою для публікації є інформація, пов'язана з капіталом товариства: розмір його статутного капіталу; розмір передплаченого капіталу на момент створення; кількість і номінальна вартість передплачених акцій на момент створення товариства (в подальшому така інформація повинна надаватися щорічно); кількість акцій, випущених без визначення їх номінальної вартості, якщо така можливість передбачена в національному законодавстві; класи акцій; число і умови конвертації іменних акцій і акцій на пред'явника тощо (статті 2, 3).

Відповідно до ст. 6 Директиви мінімальний розмір статутного капіталу товариства становить 25 000 євро. При цьому кожні п'ять років Рада ЄС за пропозицією Комісії повинна переглядати цей розмір згідно з економічними реаліями ЄС. Визначення такого розміру капіталу в Директиві мало на меті зарезервувати організаційну форму акціонерного товариства за великими та середніми підприємцями.

Директивою також детально врегульовано порядок оплати статутного капіталу, питання його зменшення чи збільшення, а також умови придбання товариством чи за кошти товариства його власних акцій.

Положення Другої директиви про капітал було переглянуто у 2006 р. унаслідок прийняття Директиви 2006/68, яка полегшила процедуру збільшення капіталу шляхом майнових внесків, придбання власних акцій і надання третім особам фінансової підтримки при придбанні акцій. Друга директива також гармонізувала деякі норми про захист кредиторів при зменшенні капіталу.

Доповненням до Першої директиви щодо оприлюднення інформації стала прийнята в 1989 р. Одинадцята директива про філії. Ця директива покликана гармонізувати вимоги держав-членів щодо розкриття інформації про філії компанії, засновані в іншій державі-члені. Крім компаній, створених в ЄС, ця Директива поширюється і на філії компаній ЄС, що створені в третіх державах. Основний принцип Директиви полягає в тому, що стосовно філії діє законодавство тієї держави-члена, в якій зареєстровано філію, а не її головну компанію. Таким чином, держава-член може вимагати, щоб фінансові звіти і доповіді філії були опубліковані мовою цієї держави (ст. 4). Перелік інформації, обов'язкової для розкриття філією, ідентичний тому, що визначений в Першій директиві. За нерозкриття інформації держава-член може стягувати штраф з філії. Дія директиви не поширюється на філії деяких фінансових і кредитних установ, а також страхових товариств (ст. 14 Директиви).