Правознавство - Олійник А.Ю. - § 3. Держава І право Київської Русі

Виникнення держави і права в Київській Русі має декілька теорій. Однією з таких теорій є літописна "Повість временних літ", яка була складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (1113 р.). Використовуючи як джерела "Повісті" грецькі хроніки та місцеві перекази Нестор виступав проти поширення впливу Візантії на українські землі. З цією метою він тісно пов'язує історію Київської Русі зі світовою. Нестор ставить виникнення української держави в центр історії всіх країн світу і обґрунтовує виникнення української держави шляхом договору.

Отже, однією з теорій походження Київської Русі е договірна теорія виникнення держави і права. Але цією теорією походження давньоруської держави не вичерпується.

Існує інша, класова теорія виникнення держави і права в слов'ян. В її основі лежать такі періоди розпаду первісного ладу і утворення державно-правових стосунків на українських землях. Кінець І тис. до н. е. та на початку І тис. н. е. закінчується розпад родового ладу і починається період "військової демократії". Період розквіту "військової демократії" мав місце в період II—VI ст. н. е. Саме "військова демократія" є останнім етапом розвитку родового ладу і першим етапом зародження класового суспільства. Це період, коли виникає український етнос під назвою антів і коли з'являються елементи державності: а) територія і поділ населення за територіальною ознакою; б) публічна влада, перші зародки апарату для стягнення дані та викупів; в) відчуження від народу військові дружини та поява війська; г) судові органи; д) спадкове право управління; е) первинна ієрархія божеств. Племена південних слов'ян у VII-ІX ст. вступають у період багатоукладного суспільства. Багатоукладність економіки і поява приватної власності характеризує появу класового суспільства. Спочатку з'являються союзи племен та їх надсоюзи і нарешті, декілька окремих держав-княжінь. Під кінець цього періоду надсоюзи об'єднувались у великі військово-адміністративні одиниці, що можна характеризувати як перші кроки до створеної (882 р.) української держави "Київської Русі" з центром у Києві. Саме із цього часу ми можемо говорити про новий період розвитку дійсно української держави і права.

Дещо по іншому була викладена класова теорія походження давньоруської держави в слов'ян у посібнику "Історія держави і права України" під редакцією А. Чайковського. На думку авторів названого посібника, VII—IX ст. у розвитку східних слов'ян позначилися великими змінами в соціально-економічному й політичному житті. Для цього періоду характерною була тенденція до поліцентризму і утворення нових територіально-політичних об'єднань. Арабські дослідницькі джерела фіксують наявність у східних слов'ян у VIII-ІX ст. трьох територіально-політичних утворень: Славії (Новгородська земля), Артанії (Арсанії), яку переважна більшість істориків ототожнює з Тмютараканською Руссю (район Тамані), та Куявії (полянського об'єднання з центром у Києві). Куявію вони ототожнюють з Київською Руссю, державою далеких нащадків Кия (Аскольда і Діра), які були останніми князями з династії Києвичів. У той час до складу Куявії входили землі полян, древлян, дреговичів і, частково, сіверян, з Черніговом включно. На ці території поширювалася система збирання данини, управління й судочинства Київської Русі1.

Отже, в умовах Київської Русі конкретними ознаками державності, починаючи із середини IX ст., були: а) наявність публічної влади, відчуженої від народу; б) організація населення за територіальним (а не племінним) принципом; в) стягнення данини для утримання влади.

Протягом І тис. н.е. слов'янські племена пройшли шлях розвитку від розпаду родового суспільства та утворення "військової демократії", здійснили перехід до класового суспільства та до перших держав-княжінь. Нарешті на землях нинішньої України було утворено ранньофеодальну державу і право.

Державний лад Київської Русі слід характеризувати як феодальний. З цією метою необхідно дослідити форму держави та її механізм, показати взаємозв'язок людини з державою. Формою правління в Київські Русі була монархія. У Давньоруській державі влада була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. На думку окремих авторів, Київська Русь не набула завершеного монархічного устрою і протягом всієї своєї історії тяжіла до республіканської форми правління. Окрім того, у Київській Русі до монгольської навали так і не було розроблено переконливу систему престолонаслідування. Самодержавною влада великого князя була лише в періоди централізації держави (X - початок XII ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. З ослабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням у них окремих княжих династій старшинство великого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країни став лише почесною історичною традицією. Державна організація тих часів не знала чіткого розподілу функцій влади. Різні органи управління конкурували між собою. Ті ж функції, що їх виконував князь, мали також боярська рада і віче.

Отже, форма правління Київської Русі була монархією і на різних етапах розвитку феодалізму характеризується деякими особливостями. Вони торкаються обмеження влади великого князя.

В період централізації держави Київський великий князь стояв на чолі Староруської держави. Він здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу. До його повноважень відносилося призначення державної адміністрації. Він контролював її діяльність, виконував функції воєначальника, сам приймав участь у бойових діях. До його компетенції включалося здійснення і міжнародної політики. Право наслідування престолу спочатку здійснювалося за принципом "старшинства" і передавалося старшому братові. Після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип "отчини", тобто передачі влади старшому синові. При здійсненні влади князь спирався на військову дружину та мав ідеологічну підтримку збоку церкви.

Діяльність князя спрямовувалася боярською радою. Вона була вищим державним дорадчим органом і діяла як збори бояр. Разом із князем вирішувала державні справи та мала вагомий вплив на життя країни не маючи юридичного оформлення. Склад ради, її компетенція та порядок проведення засідань залежали від волі князя. Спочатку рада складалася із старших дружинників. Згодом до її складу було включено найбільших феодалів-землевласників, що мали високі посади в державному апараті, а також представників вищого духовенства. Компетенція Боярської ради характеризувалася значним обсягом повноважень у внутрішній і зовнішній політиці держави. В галузі внутрішньої політики діяльність ради полягала в обговоренні важливих питань і виданні нових законів. Рада виконувала і судові функції, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. У відсутність князя або в разі його смерті на раду покладалися повноваження основного органу державної влади, який не тільки вирішував усі проблеми внутрішньої та зовнішньої політики, а й підтверджував владні повноваження нового князя. В галузі зовнішньої політики князь разом із радою обговорювали питання оголошення війни, укладання миру, встановлення союзів з іншими державами.

Отже, до компетенції боярської ради належало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення для остаточного затвердження його князем або вічем.

Загальними зборами міського населення було віче. Участь у них мали право брати всі дорослі чоловіки, крім холопів. Як правило, на них прибували князь, бояри, єпископ і духовенство. Регулярних вічових зборів не було. Скликалися збори князем у разі потреби. Збори могли бути скликані одним із бояр, або за ініціативою народу. Компетенція віче не була точно визначеною. Однак до їх прерогативи належали питання війни і миру, прикликання князя на престол. Іноді віче домагалося зміни урядовців князя, здійснювало судові функції, переважно для розгляду політичних правопорушень. У головних містах держави вічові збори набирали характеру одного з органів центральної влади, який конкурував із владою князя і боярською радою. Тому рішення віча були обов'язковими для всієї держави чи окремого князівства.

Однією з форм демократії були княжі з'їзди як вищі органи влади. Вони проводилися особливо в період феодальної роздробленості, коли сила централізованого управління ослабла та зросли міжуосо-бицькі тенденції великих феодалів-землевласників. На з'їзді вирішувалися питання державного устрою, зовнішньої та внутрішньої політики держави тощо. Рішення з'їзду були обов'язковими для всіх князівств, що визнавали над собою владу великого князя.

З розвитком і посиленням держави здійснювати всі владні функції великому князеві ставало дедалі важче. Він об'єктивно змушений був спиратися на допомогу призначуваних ним військових начальників, адміністраторів і суддів. Поступово сформувалася так звана десяткова система управління на місцях, що виникла з дружинної організації. Місцева адміністрація складалася з тисяцьких, соцьких і десяцьких. Тисяцькі (або воєводи в Галичині) були найвищими урядовцями князя, його намісниками у військово-адміністративних округах. Очолюючи певний військовий округ" вони відали одночасно податковою системою і фінансами. У великих містах правили посадники. їх добирали із середовища бояр, або інших прошарків феодальної знаті. Як повноправні представники князівської влади на місцях, вони здійснювали судові функції, збирали мито, відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. Управителями сільських волостей були посадники (волостелі) або старости. Посадники мали найближчих помічників до яких відносилися тіуни, мечники, мостники, вирники тощо. Місцевий апарат управління утримувався за рахунок поборів із населення.

З розвитком феодалізму система управління десятників поступово змінилася двірсько-вотчинною, при цьому не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі князя або боярина. Будь-яка особа, яка належала до князівського двору або боярської вотчини, завідувала певною ділянкою господарства або прислуговувала князю чи боярину, могла з їхнього дозволу виконувати й державні функції.

На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник. Господарством відали ключники й тіуни. Вони могли виконувати судові та адміністративні функції як княжі судді й намісники. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії, а саме: а) у великокнязівському дворі; б) у володіннях місцевих князів; в) у боярських вотчинах.

Судова влада в Київській Русі поділялася на світські і церковні суди. Такий поділ було здійснено судовою реформою Володимира Великого. Світське судочинство зосереджувалось в руках князя та його адміністрації. До компетенції виключно князівського суду відносилися справи, у яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Для вирішення цивільних справ (розподілу спадщини, суперечки сусідів за межу тощо) князь посилав своїх чиновників. У судовому процесі брали участь писар, слідчі, офіційний обвинувач. З поширенням великого приватного землеволодіння виникали вотчинні суди. Вони здійснювалися на основі надання феодалам так званих імунітетних судових прав щодо залежних людей: холопів, закупів. У справі холопа рішення такого суду оскарженню не підлягало. Що ж стосувалося закупів, то вони могли подати оскарження вироку до князівського суду.

До компетенції церковного суду відносилися справи, пов'язані виключно з дотриманням релігійних правил незалежно від учасників судового процесу. Розглядалися також: а) цивільні справи, що стосувалися церковного майна; б) справи про родинні сварки, двоєженство, чаклунство, знахарство, ворожіння; в) злочини проти моралі тощо. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити в залежності від тяжкості скоєного злочину й статусу церковних людей, які його скоїли.

Отже, на різних етапах розвитку феодалізму в Київській Русі формою правління була незавершена абсолютна монархія. Публічну владу в державі здійснював князь зі своєю адміністрацією. Поряд із князем діяли і такі безпосередні форми демократії як віче, боярська рада, з'їзд князів. Існували внутрішні і зовнішні причини, що привели державність у Київській Русі до занепаду.

Після смерті. Ярослава Мудрого почався розпад Київської Русі. Причинами розпаду Київської Русі були зовнішні і внутрішні проблеми. Зовнішні причини пов'язані з постійними набігами кочових племен на Київ та інші міста. Серед внутрішніх причин слід виділити сепаратиські тенденції та систему успадкування престолу в Київській Русій. Партикуляризм етнографічно-географічного характеру північно-східних племен поступово почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цьому сепаратизмові сприяла ще й система успадкування престолу, що існувала в Київській Русі. Ярослав у своєму заповіті поділив державу між своїми п'ятьма синами. Він наказав їм жити дружно й шанувати старшого сина. Ніяких механізмів та гарантій здійснення його наказів він не установив, обмежившись лише порадами морального характеру. Саме з цього часу прискорюється розпад Київської держави. Прагнення князів зміцнити свою владу і незалежність від великого князя Київського підсилювалися і сепаратизмом окремих земель. Сепаратизм сприяв тому, що ці землі ставали легкою здобиччю іноземних завойовників. Головним ворогом для земель колишньої могутньої Київської Русі на період майже в півтора століття стають половці, які втручалися в міжусобну боротьбу князів і спустошували руські землі та забирали людей в неволю. Найчастіше половці нападали на Київську землю і Переяславщину.

Київська Русь як ранньосередньовічна держава проіснувала недовго. В середині XII ст. з великої держави залишився лише Київ із приміською зоною. Титул великого князя існував тільки номінально. Реальної сили він не мав і не міг змусити окремих князів виконувати його волю. Причини розпаду Київської Русі криються в її феодальному розвиткові. Величезна кількість нащадків, невпорядкованість права успадкування великого князівського престолу сприяли виникненню права сильного, загострили міжусобні війни. Протягом двох століть Київська Русь, що була могутньою централізованою державою, розпалася на 15 окремих земель, які тяжіли до нових політично-культурних центрів. На заході колишньої Київської Русі виникло Галицько-волинське князівство, яке об'єднало майже всі землі української етнографічної території Київської Русі і тим самим продовжило існування української середньовічної держави. На північному сході Давньоруської держави виникло Ростово-Суздальське князівство. Збоку цього князівства були спроби поширити свій вплив на території України, які не увінчалися успіхом.

Отже, відокремлення від Києва Галичини і Чернігівщини, Переяславщини і Волині, занепад Подніпров'я завдяки монголо-татарській навалі спричинило прискорення розпаду Київської Русі і переміщення центру давньоруської феодальної держави до Галицько-Волинської землі.

Підводячи підсумок слід визнати, що давньоруська держава, проіснувавши декілька століть, розпалася на окремі землі. Причини занепаду могутньої централізованої держави носили об'єктивний і суб'єктивний характер. Об'єктивними причинами був економічний, соціальний і культурний розвиток земель окремих князівств. Постійні загарбницькі війни збоку татаро-монголів. До суб'єктивних причин розпаду Київської русі слід віднести: а) особливості престолонаслідування, що проявилися в невпорядкованості права успадкування великого князівського престолу; б) небажання окремих князів визнавати пріоритет великого київського князя; в) боротьба за владу по праву сильного.

Основними джерелами права Київської держави були звичаї та закони. Важливе значення для джерел права Київської Русі мало і візантійське право, яке позначилося головним чином на церковному законодавстві, перш за все на Церковних Статутах Володимира і Ярослава Мудрого. Інформацію про звичаї, побут і моральність у слов'ян до утворення в них держави і права можна знайти в літописах і творах іноземних авторів. Наприклад, розповідаючи про слов'янські племена, літописець "Повісті временних літ" Нестор зазначав, що вони "имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав". Як бачимо, Нестор вживає терміни звичаї і закон. Він, вказуючи на різницю у звичаях різних племен, надавав їм характеру права.

З виникненням держави і права виникають правові звичаї, як найдавніша форма появи права. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що було відображено, в різних редакціях "Руської Правди". Цей документ мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Торговельні, житлові, спадкові та кримінально-правові відносини встановлювалися, також, у нормативних договорах, наприклад, поміж Цісарем Турецьким і Військом Запорізьким із народом руським відносно торгівлі на Чорному морі де і закріплювалися відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Аналіз пам'яток права Київської Русі свідчить про його прогресивність у порівнянні з тогочасним західноєвропейським правом. Такий висновок ґрунтується на таких положеннях, як ставлення до смертної кари та становище жінки в середньовічному суспільстві. Слід також підкреслити, що право Київської Русі мало певні особливості, які полягали, перш за все, у створенні норм, що поширювали чи змінювали звичаєві традиції. За своєю формою вони майже не відрізнялися від звичаїв. Найстарішою пам'яткою права Київської Русі була "Руська Правда". Це відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. Саме "Руська Правда" дозволяє характеризувати законодавчу систему Київської Русі як право привілеїв.