Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В. - 3. Основні етапи розвитку міжнародного права.

Міжнародне право зародилося завдяки еволюції розвитку особистості і держави, націй і народів. Вважається, що міжнародне право виникло у стародавньому світі відтоді, коли між державами розпочинаються міжнародні відносини. Ця риса полягає не в тому, що народи бажали відносин з іншими державами, а для облаштування внутрішнього життя своєї держави, яке виключало б будь-яке втручання зовні.

Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити Його на такі етапи:

• період стародавнього часу;

• від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;

• від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р.;

• від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права.

І етап - стародавні часи.

Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах, де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).

Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.) узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і звертанням до богів.

Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем і фараоном Рамзесом II (≈ 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте умов цього договору не завжди дотримувалися.

У свою чергу, Договір між династіями Чу і Цзінь (577 р. до н.е.) був укладений про союз і спільне ведення війн (Китай).

Першому етапові становлення міжнародного права властиве започаткування розвитку норм посольського права (особиста недоторканність у Стародавній Індії, проксени в Стародавній Греції), права війни тощо.

Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.

Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу, дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу дипломатичної недоторканності.

Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого було становище людини в державі і міжнародних відносинах.

Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх. Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних, військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і посольського права 944 р.

Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра.

II етап - міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.

Падіння Західної Римської імперії у V ст. супроводжувалось "приватними війнами" між феодалами. Це зумовило розвиток права війни, права зовнішніх зносин та права міжнародних договорів. Зокрема, виникає право самостійного провадження зовнішніх зносин і укладання договорів (насамперед, союзницьких договорів) з метою захисту прав та інтересів.

Як правило, поширеними були договори у письмовій формі (латинню або мовою сторін). Обов'язковими визнавались гарантійні забезпечення договору - видача заручників (родичі особи), застава цінностей, території тощо.

Активно розвивається дипломатичне право, створюються постійні дипломатичні представництва, виникає інститут консулів, а також визнавалась недоторканність послів.

І77 етап розвитку міжнародного права - від Вестфальського миру 1648 р. до першої Гаазької конференції миру.

Вестфальський мирний конгрес завершив поділ Європи після Тридцятирічної війни підписанням Вестфальського трактату (Вестфальського миру) 1648 р. Умови цього договору обговорювались ще з 1634 p., серед яких ключовими стали: релігійні відносини; територіальні зміни; політичний устрій Європи. Міжнародні принципи, які історично створені цим договором, пізніше, в 1789 p., були відтворені у Декларації прав людини і громадянина.

Після війн між Францією і Росією 1812 р. заслугою зовнішньої політики Росії стало об'єднання європейських держав у своєрідний союз для реалізації спільних цілей і захисту від зовнішніх посягань, їх результатом є Паризький трактат 1814 р. з питань територіальних претензій.

У 1815 р. на Віденському конгресі було прийнято низку міжнародно-правових документів, а саме: Декларація про припинення торгівлі неграми, Віденський регламент, угода про делімітацію кордонів, вільне судноплавство тощо.

Отже, у цей період активізувався міжнародний договірний процес, який сприяв територіальним змінам у світі та певним зрушення у сфері прав людини.

IVетап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного права.

Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам співробітництва держав на той час:

- регулюванню збройних конфліктів;

- мирному розв'язанню спорів.

Перша Гаазька конференція 1899 р. відбувалась за ініціативою російського імператора, у ній взяло участь 26 держав. її результатом стало підписання 3-х конвенцій:

1) про мирне розв'язання спорів;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про застосування Женевської конвенції щодо поранених і хворих до морської війни (1864).

Перша Гаазька конференція визначила коло питань для обговорення на наступній Другій Гаазькій конференції. Остання відбулась у 1906-1907 рр. за ініціативою СІЛА. За участю 44 держав світу підписано 13 конвенцій, 1 декларація і Заключний акт, що стосувались в основному питань мирного розв'язання спорів, обмеження застосування сили, нейтралітету держав, умов ведення війни і т.д.

Проведенню Третьої Гаазької конференції завадила Перша світова війна, після завершення якої виникла необхідність утворення міжнародної політичної організації, яка мала забезпечити питання безпеки й миру в світі та співробітництва держав. Таким чином, 1919 р. було створено Лігу Націй з відповідною системою органів, контрольними повноваженнями над мандатаріями, а також захисту національних меншин; реєстрацією міжнародних договорів. Вона мала таки три суттєві риси: асоціація урядів; міжнародна організація; певний метод організації міжнародного життя, а не наддержавний орган.

Ліга Націй прагнула до створення організованого міжнародного співтовариства, водночас не забороняла війну, а лише обмежувалася регулюванням її ведення. її рішення не мали обов'язкової сили. Ця організація припинила своє існування де-факто 1939 року (1946 року де-юре), так і не забезпечивши виконання поставлених завдань і цілей, оскільки не вдалось з початком Другої світової війни гарантувати мир і безпеку в світі.

Право націй на самовизначення продемонструвала на поч. XX ст. (з березня 1917 по квітень 1918 р.) Українська Центральна Рада, історія якої символізує суперечливий процес відновлення української державності. У період існування Української Народної Республіки (УНР) 27 січня 1918 р. було підписано мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та УНР, де обумовлювались питання кордонів, дипломатичних і консульських зносин, порядок обміну військовополоненими, а також намір активного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

На цей період припадає також поява у міжнародному праві доктринальних питань визнання держав. Так, доктрина Естрада, викладена в Комюніке мексиканського міністра закордонних справ про визнання держав (27 вересня 1930 р.), полягає в тому, що Мексика у питанні "визнання урядів" відмовилася від поспішного висловлювання з приводу законності або незаконності того чи з іншого іноземного уряду. Цим Мексика уникала створення "образливої практики, яка, крім того, що посягає на суверенітет ? інших націй, призводить до того, що внутрішні справи останніх можуть стати об'єктом оцінки... з боку інших урядів".

Іншим прикладом тлумачення інституту визнання держав є резолюція 40-ї сесії Інституту міжнародного права про визнання ь нових держав та їх урядів 1936 р.

Не менш цікавою з історичної точки зору є і трансформація питання про правонаступництво в міжнародному праві (Декрет Всеросійського центрального комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик, опублікований 28 січня 1918 р.).

Для історичного періоду характерний подальший розвиток міжнародно-правого інституту прав та обов'язків держав. Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. стала успішною спробою кодифікації прав та обов'язків держав.

З-поміж інших тенденцій у розвитку міжнародного права на початку XX ст. слід назвати суперечності між державами, серед яких основною була суперечність між переможцями і переможеними в Першій світовій війні. Саме ця суперечність стала причиною у 1925 р. Локарнської конференції, яка прийняла 8 актів, що регулюють відносин між західноєвропейськими країнами.

На міжнародно-правові відносини держав впливали і світові економічні кризи, прихід до влади фашизму в Німеччині в 1933 р. Мюнхенська угода, підписана 1938 р. Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, стала дипломатичною предтечею Другої світової війни. Вона розпочинала новий розподіл світу та розв'язання інших проблем міжнародного спілкування.

На сучасне міжнародне право значний вплив мало створення Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ряду регіональних міжнародних організацій з метою забезпечення миру і безпеки, демократичного розвитку, свободи і загального добробуту в світі та окремих країнах.