Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 5.3. Підстави виникнення та особливості здійснення договірного (добровільного) представництва у нотаріальному процесі. Повноваження представника за договором, документи, що їх підтверджують та процедура їх оформлення

Договірне представництво слід сприймати в декількох правових аспектах, що ґрунтуються на:

- довіреності, яка обумовлює довірчий характер правовідносин і добровільне прийняття повноважень та їх виконання представником;

- договорі, який передбачає добровільний вступ у правовідносини, але з чіткою фіксацією прав, обов'язків і відповідальності сторін;

- формальній згоді представника виконувати повноваження представника.

Найбільш складним правовим явищем можна вважати передачу повноважень на підставі довіреності, оскільки її звикли використовувати, не вдаючись до глибокого її аналізу. При застосуванні цього документа для передачі повноважень слід брати до уваги довіру до тієї особи, яка їх виконуватиме. Тому виникає парадокс, який закладений у ч. 1 ст. 244 ЦК, а саме: представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Ці два документи з достатньою юридичною силою можуть підтверджувати повноваження представника. Тому навіщо замість договору застосовувати довіреність?

Практично у кожної людини існує певне коло родичів, членів сім'ї, яким вони можуть довірити представництво своїх інтересів. А виписувати довіреність на ім'я брокера - це парадокс. З брокером має укаладатися договір, у якому мають чітко фіксуватися виконувані ним завдання, розмір оплати, а також відповідальність за неналежне виконання зобов'язань тощо. Наприклад, власнику належить квартира, яку він має намір здавати в оренду, але він не має часу займатися цим питанням. Тому з брокером можна укладати договір доручення, на одноразову здачу в оренду квартири і відповідно, передати йому ключі від неї, або на певний строк, наприклад, на рік.

Проаналізуємо різницю у правовому статусі представника, який діє на підставі довіреності і договору. Якщо автомобіль передається в управління іншій особі на підставі довіреності, тобто безумовно, то межі відповідальності "представника" не визначені і не повинні встановлюватися. Наприклад, коли батьки надають у користування дитині автомобіль, то вони не обумовлюють межі відповідальності дитини перед батьками за наслідки його пошкодження. Якщо власник передає автомобіль для його використання, зокрема як таксі, іншій особі, то не зафіксувати стан і вартість автомобіля, а також розмір плати за його використання і відповідальність водія - необережний крок, який у майбутньому може призвести до істотних ускладнень з відшкодуванням завданих збитків тощо.

Отже, необхідно чітко розмежовувати: довіреність - це довіра до тієї особи, якій передаються повноваження, а договір доручення - це чіткі договірні відносини, які мають бути конкретизовані з урахуванням положень статей 1000-1010 ЦК.

З точки зору нотаріального процесу і довіреність, і договір доручення, і договір оренди (зокрема, щодо здачі об'єкта в суборенду) та інші можуть зумовлювати повноваження вчиняти правочин в нотаріальному порядку. Але слід відрізняти ті випадки, коли суб'єкт діє як представник, і ті, в яких особа діє як правомочна. Зокрема, передача об'єкта в суборенду на підставі договору оренди з власником не робить орендаря представником власника, оскільки останній виступає у власних інтересах.

Новим правовим явищем для нотаріального процесу та теорії цивільного права є заповіт, у якому призначається його виконавець. Теоретичні складнощі з тлумаченням такого виду правочину обумовлені тим, що він фактично перетворюється на договір, оскільки у ст. 1289 ЦК передбачено, що згода виконавця заповіту має бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього.

У цьому конкретному випадку поняття "згода" має відповідати певним умовам, на яких виконуватиметься доручення заповідача. Але таким чином заповіт перетворюється на договір, одна сторона якого на момент вступу його у дію буде мертвою. Таким умовам відповідає лише один вид договору - спадковий, де передбачена можливість виконання умов договору навіть після смерті відчужувача майна. У зв'язку з цим можна стверджувати, що не згода на виконання заповіту має додаватися до заповіту, а спадковий договір. Якщо ж виконавець погоджується на безумовне виконання заповіту, то тут домінуватимуть довірчі відносини і добровільне його виконання.

Отже, вважається, що виконавець заповіту не належить до представників за законом, а повноваження йому передаються на договірних засадах. Хоча у ЦК йдеться про призначення виконавця заповіту, але в силу характеру цих відносин, зокрема згоди на виконання відповідних повноважень, можна стверджувати, що в їх основі лежить договірний характер.

Вважається, що більше уваги слід звертати напредставництво за довіреностями. Так, з 2006 намітилася позитивна тенденція до зменшення так званих "генеральних" довіреностей, оскільки порівняно з Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку, яке діяло з 1999 року до прийняття зазначеного Наказу, з 2006 року обов'язковими для внесення до Реєстру є опис нерухомого майна, достатній для його ідентифікації, - для довіреностей щодо нерухомого майна. На користь скасування "генеральних" довіреностей, можна привести такі аргументи: по-перше, є певні види договорів можливість укладання яких практично виключена за "генеральною" довіреністю. Наприклад, відповідно до ст. 720 ЦК, доручення на укладення договору дарування, у якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. Тому передавати право розпорядження майном представнику неможливо, оскільки право розпорядження включає й право дарування майна. Крім того, істотною умовою договору дарування є його предмет (подарунок). Малоймовірно, що в момент оформлення "генеральної" довіреності особа, яка її видала, може передбачити свою волю та намір у майбутньому подарувати конкретне майно конкретній особі. Отже, право розпорядження майном може належати лише його власнику, оскільки передача такого права іншій особі позбавляє представника обов'язку повертати його власнику

І, таким чином, робить його власником. По-друге, прийняття нотаріусом повноважень представника за "генеральною" довіреністю позбавляє посвідчені ним факти і угоди безспірності, оскільки, як правило, "генеральна" довіреність має абстрактні і нечіткі формулювання щодо повноважень. По-третє, укладання угоди з представником за "генеральною" довіреністю збільшує ризик третьої сторони залишитися без задоволення власного інтересу.

Більш глибокий правовий аналіз ч. З ст. 249 ЦК України свідчить про суперечність загальновідомого поняття "правоздатність" фізичної особи та інституту представництва. Так, права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видано довіреність до того, як вона дізналася або мала дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Отже, волевиявлення особи викладене в довіреності, навіть у разі її смерті діятиме І породжуватиме правові наслідки доти, доки представник і (або)третя особа не будуть повідомлені про зупинення дії довіреності. Виходячи з того, що спадкоємці не перебували з представником у правовідносинах, постає питання, які правовідносини після смерті довірителя продовжують існувати. За загальним правилом, суб'єкти цивільних правовідносин наділяються правоздатністю та дієздатністю, отже можна говорити, що, передаючи повноваження представнику, довіритель частину своєї дієздатності щодо певних повноважень передає іншій особі, але залишає за собою правоздатність щодо них. Наприклад, ризик у разі випадкової загибелі речі несе її власник. Тому до моменту переходу права власності до спадкоємців правоздатність померлої особи припускається не втраченою, інакше всі правочини після смерті правомочної особи, здійснені її представником, слід вважати недійсними.