Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 6.8.2. Допустимість доказів

Це загальне правило, яке встановлює зв'язок між тією обставиною, яку потрібно підтвердити нотаріусу для вчинення нотаріального провадження, та тим доказом, який допустимо і найліпше використовувати для її підтвердження. Аксіомою діяльності нотаріусів є використання лише оригіналів письмових доказів, отримання доказів безпосередньо з електронної бази даних, а також фіксування всіх доказів, які ними були використані при вчиненні нотаріальної дії.

Допустимість доказів можна сприймати в спрощеному варіанті, коли розглядається випадок звернення одного нотаріуса до іншого по телефону для отримання відомостей про вчинену останнім нотаріальну дію, що доволі часто має місце на практиці. Тобто отримана по телефону інформація неофіційна і просто дивує, коли нотаріуси намагаються отримати пораду від працівників Мін'юсту при вчиненні ними нотаріального провадження. Уявіть собі, коли лікар ставить діагноз по телефону... Але ж окремі нотаріуси намагаються отримати швидку пораду по телефону, яку до справи неможна підшити.

Зрозуміло, що допустимість доказів стосується й порядку їх оформлення, а саме:

- дати, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, повинні бути хоча б один раз позначені словами;

- назви юридичних осіб та їх ідентифікаційний код, за даними Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, повинні бути хоча б один раз позначені без скорочень Із зазначенням їх місцезнаходження;

- прізвища, імена та по батькові фізичних осіб-платників податків, їх місцезнаходження та ідентифікаційний номер, за даними Державного реєстру фізичних осіб-платників податків, крім уповноважених представників юридичних осіб, повинні бути написанні повністю, а у випадках, передбачених законом, - із зазначенням дати їх народження тощо.

Якщо взяти до уваги положення п.п. 1.2 гл. 8 Порядку, то можна помітити одну характерну особливість, в якій адміністративні приписи "перекочували" до нотаріальної практики. Коли питання стоїть про накази і розпорядження, то особа, яка їх видає, вправі виправляти текст і застерігати його своїм підписом. Коли ж мова йде про нотаріально посвідчені документи, особливо договори, то дописки, закреслені слова чи інші виправлення мають застерігатися не тільки нотаріусом, а й особами, які беруть безпосередню участь в їх посвідченні, оскільки саме їх прав та обов'язків цей документ буде стосуватися. Можна стверджувати, що у разі виявленої помилки з вини нотаріуса, особи можуть вимагати виготовити документ без будь-яких виправлень, щоб умови були викладені однозначно.

При цьому, слід брати до уваги й такі критерії, як ієрархія доказів. Наприклад, зняти накладений судом арешт може тільки суд відповідно до інституційного статусу. Так, ухвала суду першої інстанції може бути скасована лише самим судом, що її постановив, або судом апеляційної, касаційної інстанції чи Верховним Судом. Але постанова державного виконавця про накладення арешту може бути скасована самим державним виконавцем чи судом.

Але це правило стосується й вміння нотаріуса правильно сприймати доказовий матеріал. Наприклад, тривалий час використовуються так звані генеральні довіреності, в яких представнику надається право розпорядження річчю, але право розпорядження не "розшифроване" у ЦК та інших нормативних актах. Тому його однозначне застосування неможливе, оскільки при даруванні майна представником в довіреності має бути зазначене ім'я обдаровуваного (ч. 4 ст. 720 ЦК). Отже, дане положення ставить під сумнів можливість однозначно сприймати "право розпорядження" і абсолютно унеможливлює право представника посвідчувати договір дарування від імені дарувальника, якщо він не зазначив ім'я обдаровуваного.

Пропонується виділити ще одну умову допустимості доказів у нотаріальному процесі, а саме відсутність сумнівів у нотаріуса щодо їх справжності. Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріус може затримати цей документ і надіслати його до експертної установи (експерта) для проведення експертизи. Але автори вважають, що сумніви мають бути обґрунтованими, а не безпідставними, тому значну кількість сумнівів можна усунути, якщо звернутися до установ, які видали "сумнівний документ".

При цьому варто наголосити на домінуючій ролі нотаріуса, який не лише визначає предмет доказування, а й визначає можливість прийняття доказів для вчинення нотаріального провадження за власним переконанням. Тут маються на увазі не відчуття, а особлива увага до аналізу змісту доказів та їх допустимості для підтвердження певних юридичних обставин.