Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 7.7. Об'єднання та роз'єднання нотаріальних проваджень

Остаточну теоретичну модель найскладнішого нотаріального процесу щодо багатоетапних проваджень можна зобразити схематично (див. схему 3).

З метою найліпшого, узгодженого здійснення та забезпечення нотаріального процесу для деяких нотаріальних проваджень Слід одночасно вчиняти декілька самостійних.

Схема № 3. Об'єднання окремих нотаріальних проваджень, які мають відношення до спадкових правовідносин, в єдиний нотаріальний процес

При цьому слід мати на увазі, що на цій схемі зображено лише декілька нотаріальних проваджень, які об'єднані в одному нотаріальному процесі щодо спадкування майна. На практиці кількість нотаріальних проваджень не обмежується, кожне може мати свої етапи, які складаються із стадій, а ті в свою чергу із певної кількості процесуальних дій нотаріуса та осіб, які беруть участь у вчиненні нотаріальної дії, що й зумовлює складність нотаріального провадження.

Отже, можна зробити висновок про можливість об'єднання різних нотаріальних проваджень. Зокрема, доцільно об'єднувати в один нотаріальний процес щодо спадкування майна: 1) провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину (п.3 ст. 34 Закону); 2) провадження із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (п. 2 ст. 34 Закону); провадження з оголошення секретного заповіту (п. 4 гл. З Порядку); передача заяв про відкриття спадщини (п. 17 ст. 34 Закону, гл. 20 Порядку). Але під час вчинення такого нотаріального провадження, як видача свідоцтва про право на спадщину, може виникнути питання про зміну розміру часток у спадщині, яка згідно п.п. 4.8 п. 4 гл. 10 Порядку має оформлятися договором спадкоємців та підлягає нотаріальному посвідченню. Разом з цими провадженнями може вчинятися провадження з видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з них (п. 4 ст. 34 Закону).

Отже, у нотаріальному процесі щодо спадкування майна об'єднано декілька самостійних нотаріальних проваджень, які мають вчинятися паралельно, тобто повинні враховуватися інтереси усіх спадкоємців, заінтересованих осіб, а також вчинятися інші процесуальні дії, які мають істотне значення для забезпечення видачі свідоцтва про право на спадщину у майбутньому.

У даному разі йдеться про об'єднання різних нотаріальних проваджень, які тісно пов'язані між собою.

Умовами об'єднання різних нотаріальних проваджень в один нотаріальний процес можуть бути:

o провадження, що випливають із одного правовідношення;

o стосуються однієї групи осіб;

o пов'язані за змістом;

o їх сумісне вчинення є доцільним та зумовлене економією процесуальних засобів.

Але під вчинення одного провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину може виникнути питання про поділ спадкового майна між спадкоємцями, яке має оформлятися договором між ними. За заявою спадкоємців провадження щодо укладення договору про поділ спадкового майна може бути роз'єднано з видачею свідоцтва про право на спадщину.

Іншим випадком може бути ситуація, коли до спадкового майна належатиме: житловий будинок, автомобіль, дачний будинок, які мають бути розподілені між трьома спадкоємцями, один з яких претендує на автомобіль

(вартість у межах належної частки), а інші не заперечують проти виділення йому цього майна в натурі. При цьому інші спадкоємці не можуть дійти згоди щодо розподілу житлового та дачного будинків. Отже, в цьому випадку спірні правовідносини необхідно вирішувати в судовому порядку, але вони стосуються тільки прав двох спадкоємців. Що до третього спадкоємця, то його право на конкретну частину спадщини, а саме автомобіль, ніким не оспорюється, і на цій підставі нотаріус може видати йому свідоцтво про право на спадщину. Отже, уданому випадку, доцільно ставити питання про роз'єднання проваджень.

Підставами для роз'єднання проваджень слід вважати умови, які ускладнюють або затримують вчинення нотаріального процесу, але при цьому необхідно враховувати процесуальні аспекти можливості такого роз'єднання.

Іншим висновком, що випливає із запропонованої теоретичної моделі нотаріального процесу, є чітка послідовність його елементів. Так, без вчинення першого етапу нотаріального провадження неможливо говорити про можливість вчинення третього тощо.

Отже, як випливає зі змісту й логіки вчинення нотаріальних проваджень, та запропонованої моделі нотаріального процесу, нотаріальні провадження можуть вчинятися як незалежно, так і сумісно або у певній послідовності. Визначення порядку вчинення окремих проваджень не знайшло місця ні в Законі, ні в Інструкції. Але ці питання достатньо важливі, а тому потребують теоретичного вирішення та нормативного закріплення.

Для більш глибокого розуміння сутності та значення інституту об'єднання та роз'єднання нотаріальних проваджень додатково проілюструємо застосування відповідної теоретичної моделі на такому прикладі. Так, у п.п. 2.1 п, 2 гл. 11 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого із подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Отже, це можна трактувати так: по-перше, інший із подружжя має переважне право, оскільки йому видається свідоцтво без урахування прав та можливих заперечень спадкоємців, бо вони тільки повідомляються; по-друге, йдеться лише про спадкоємців, які прийняли спадщину, але не зазначається, яку частку чи навіть всю спадщину, не передбачено існування випадку, коли спадкоємців ще не визначено або вони не прийняли спадщину. Отже, з цього положення неможливо зробити висновок, в коли видається свідоцтво про право на спадщину іншому із подружжя і чи є можливість таке звернення пов'язувати з відкриттям спадщини взагалі. Але головним тут є положення про те, що існування заповіту взагалі не береться до уваги, тобто з останнім волевиявленням спадкодавця, який був співвласником майна, не передбачено рахуватися. Так само не береться до уваги можливе існування шлюбного договору. Отже, в цьому випадку вбачається можливість іншого із подружжя вказувати у заяві те майно, яке він вважає своїм на підставі права, що виникає через більшу тривалість його життя.

"Право" спадкоємців за законом і заповітом у майбутньому звертатися до суду, як це передбачено Порядком, слід розцінювати як можливість усунення правопорушення, яке виникло внаслідок чинного порядку видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, а не як рівне право.

Так, при зверненні особи за видачею свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з них, яке пов'язане з розподілом їх спільного майна, слід говорити не тільки про право іншого із подружжя на майно, його виділ в окрему частку, а одночасно про ту частку, яка залишається подружжю, який пережив, як спадкове майно. З цим правовим моментом можна пов'язувати як відкриття спадщини, так і момент, з якого слід вживати заходів до її охорони. Якщо ми говоримо лише про виділ частки після смерті спадкодавця, то це є правовою обставиною, яку неможливо розглядати окремо і яка тягне за собою визначення спадкового майна в натурі і, як не важко передбачити, виникнення можливих у майбутньому спірних правовідносин. Отже, спадкові відносини виникають одночасно із виділом частки в спільному майні подружжя, якщо розподіл їх спільного майна проходить після смерті одного із його співвласників. Тому в даному разі слід говорити про доцільність об'єднання такого нотаріального провадження, як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із них, із провадженням про видачу свідоцтва про право на спадщину.

Розглянемо правову природу видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям за заповітом. Спадкодавець на випадок своєї смерті залишає заповіт, який за певних умов можна вважати договором дарування. Якщо такий договір здійснюється за життя обох співвласників, то необхідна згода іншого із подружжя, але це не визначав якісь переваги одного із них щодо майна. Такий порядок передбачає визначення повноважень на відчуження спільного майна, якщо у кожного співвласника є лише половина необхідних для цього повноважень.

Якщо спадкодавець передає власні права щодо майна і зазначає, кому він їх передає, то правонаступником його прав е спадкоємець, а не інший з подружжя. На думку авторів, до даної правової ситуації не повинен застосовуватися строк шість місяців для виникнення прав щодо правонаступництва, оскільки в цьому випадку має визнаватися остання воля спадкодавця. В цьому випадку єдиною умовою для набуття статусу правонаступника має бути відповідна заява про згоду на прийняття спадщини.

Отже, правонаступник спадкодавця отримує такі самі права, як і інший із подружжя, що пережив спадкодавця, з моменту подання відповідної заяви про згоду на прийняття спадщини. Обидва ці суб'єкти фактично мають однакові права на не визначені у натурі частки. У нашому ж випадку чинний порядок передбачає спадкоємцю отримувати все, що залишиться від розподілу майна, а не брати участь у його розподілі, що, безперечно, значно складніше. Це пояснюється тим, що немає норм права, які б передбачали строк, з якого спадкоємець може звернутися до суду за оспорюванням неправомірно розподіленого майна. Офіційний статус спадкоємця пов'язаний з видачею свідоцтва про право на спадщину, тобто після визначення часток у спадковому майні з урахуванням вимог ст. 1241 ЦК України. Цивільний процес передбачає умову щодо участі в подібній справі всіх спадкоємців, тобто в цьому випадку таке право в більшості справ буде можливість здійснити лише через шість місяців. Отже, можна говорити про те, що для забезпечення прав спадкоємців в цьому випадку доцільно позбавляти іншого із подружжя права відчужувати майно протягом шести місяців, оскільки в цей період воно є потенційно спірним.

Складність цієї правової ситуації і прийняте рішення про певні переваги того із подружжя, хто пережив спадкодавця, зумовлюються строком шість місяців, протягом якого вирішується питання про кількісний склад та конкретизацію суб'єктів спадкових правовідносин. Ці питання викликають необхідність у деяких випадках вирішувати правові ситуації, коли необхідно визначати конкретні частки спадщини, врегульовувати спірні питання щодо зняття заборони відчуження нерухомого майна, обтяженого боргом тощо.

Отже, змушувати чекати протягом шести місяців для отримання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя того із подружжя, що пережив іншого, недоцільно. Але в багатьох спадкових справах така особа має подвійний статус співвласника та спадкоємця і, на думку авторів, в цьому випадку отримувати два свідоцтва недоцільно. Співвласнику майна можна пропонувати отримати все майно, тобто як за правом співвласника, так і за правом спадкоємця одночасно.

Можливий випадок, коли інший із подружжя, що залишився живим, претендує на частину майна, яке може бути зазначене у заповіті. Отже, якщо існує заповіт, то в цьому випадку воля спадкодавця визначена і видавати свідоцтво на частку в спільному майні подружжя на майно, зазначене у заповіті, неправомірно, оскільки спірні правовідносини вже в наявності, а правонаступник спадкодавця визначений. На думку авторів, у разі існування заповіту, у якому зазначене майно, на яке претендує інший із подружжя у порядку розподілу спільного майна, нотаріусу слід відмовляти у видачі свідоцтва про право на частку в спільному майні без згоди спадкоємця або декількох спадкоємців за заповітом. При спадкуванні за законом пропонується здійснювати видачу такого свідоцтва на половину спільного майна, оскільки у цьому випадку в іншого із подружжя є переважне право співвласника майна на його розподіл, а воля спадкодавця не визначена і спадкування здійснюється за законом. Це положення аргументується авторами тим, що таке право співвласника виникає із трансформації права привілеєвої купівлі майна.

Також у разі відкриття спадщини і вжиття заходів до охорони спадкового майна, тобто коли той із подружжя, що залишився живим, звернувся після відкриття спадщини, правомірність виділення частки в спільному майні подружжя без згоди на це спадкоємців викликає серйозні правові заперечення.

При видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя нотаріус має перевіряти існування шлюбного договору, оскільки в ньому може бути визначено статус як спільного майна подружжя, так і зазначено, яке майно є особистою власністю спадкодавця.

Крім того, автори вважають, що в законі має передбачатися така нотаріальна дія, як розшук спадкоємців, яка повинна вчинятися на підставі відкриття спадщини і яка буде логічним продовженням обов'язку нотаріуса повідомити інших спадкоємців про відкриття спадщини (ч. 1 ст. 63 Закону) та відповідатиме міжнародно-правовим нормам. Але слід узгодити строки розшуку з іншими процесуальними аспектами. У нотаріальному процесі таке провадження повинно мати визначені строки: початок, вчинення передбачених законом засобів розшуку і закінчення. Слід вважати доцільним, що розшук спадкоємців за аналогією з чинним законодавством має тривати три місяці для того, щоб строк для прийняття спадщини залишився не менше трьох місяців, оскільки в противному разі необхідно буде подовжувати його.

Як бачимо, можливість об'єднання окремих проваджень в один нотаріальний процес потребує значного теоретичного аналізу, обгрунтування та уточнення послідовності й строків вчинення нотаріальних проваджень, оскільки ці питання на сьогодні фактично залишаються недослідженими.

Для надання комплексних нотаріальних послуг вже давно необхідно було б ставити питання про забезпечення складних і тривалих правовідносин юридично компетентним супроводом. На сьогодні вже існують наукові гіпотези, у яких розроблена така системна модель діяльності нотаріуса, яка дозволить застерегти випадки правопорушень, зумовлені невиконанням однією із сторін умов попереднього договору. Але це лише один із багатьох варіантів комплексного надання нотаріальних послуг. Можна розглянути й інші варіанти. Наприклад, якщо посвідчується договір купівлі-продажу квартири, а за умовами договору покупець не передає безпосередньо грошей покупцю, а вносить їх на депозитний рахунок нотаріуса. Нотаріус має передати їх продавцю лише за умови виконання ним всіх умов договору, а саме: звільнити будинок від речей, виписати всіх членів родини, які були зареєстровані у будинку, і надати про це довідку разом з ключами від нього. Для забезпечення вчасного виконання зобов'язань продавцем сторони також обумовили вирахування неустойки із коштів, переданих у депозит, за час прострочення виконання умов договору і можливість її стягнення за виконавчим написом нотаріуса, який може вчинятися в день фактичної передачі ключів, і пеня нараховуватиметься за кожен день прострочення.

З одного боку, нотаріус в цій ситуації посвідчує договір купівлі-продажу квартири та передачу з депозиту коштів продавцю. При цьому можна стверджувати, що автори перейшли допустиму межу, оскільки пропонують нотаріусам здійснювати депозитну операцію не так, як це встановлено у Законі. Але ж у цьому випадку слід говорити спочатку про свободу договору і несуперечність волі сторін вимогам законодавства, оскільки поняття "договір з умовою" є допустимим з точки зору цивільного права.

Щодо сенсу запропонованого використання депозитної операції, то вона зводиться не до умов ст. 537 ЦК, а має забезпечити збереження коштів покупця, якщо виявляться претенденти на квартиру, що передбачено ст. 660 ЦК, або один із мешканців не захоче виписуватися з квартири і звільняти її тощо. Тобто таким чином покупець може убезпечити себе від тих негативних наслідків, які можуть виникнути, якщо продавець отримає кошти, а члени його сім'ї ускладнять правовідносини. Трапляється, що іноді покупці опиняються і без грошей, і без квартири. Тому така схема договору купівлі-продажу стимулюватиме продавця до належного (вчасного) виконання умов договору.

Дійсно нотаріусу не треба повідомляти продавця про наявність коштів на депозитному рахунку, оскільки він дізнається про це при посвідченні договору. Отже, буде особисто зацікавлений у тому, щоб вчасно виконати його умови .

Тому важко знайти перепони на шляху такого застосування депозитних операцій нотаріусів, але в сукупності юридичний супровід договору купівлі-продажу складатиметься із двох взаємопов'язаних нотаріальних проваджень:

- посвідчення договору;

- депозитної операції.

Вчинення виконавчого напису, на підставі якого частина, із переданих у депозит коштів буде стягнута з продавця за несвоєчасне виконання зобов'язання - є додатковою нотаріальною дією, яка вчинятиметься лише в обумовленому випадку- прострочення виконання зобов'язання. Отже, нотаріальний процес складатиметься з двох нотаріальних проваджень, а третє матиме внутрішній характер і фактично доповнюватиме депозитну операцію в частині неповернення всіх коштів кредитору (продавцю).

Вважається, що така схема обумовлена тим, що зазвичай вчинення депозитної операції не вимагає від нотаріуса:

- перевірки підстав виникнення прав кредитора і зобов'язань боржника, документів, що встановлюють заборгованість, правильності розрахунків кредитора тощо;

- встановлення часу отримання коштів кредитором, оскільки це не має правового значення в депозитних операціях. Головним аспектом у цьому нотаріальному провадженні є отримання коштів від боржника і повідомлення кредитора про їх отримання.

Саме тому для компенсації зазначених обставин пропонується вчиняти виконавчий напис на оригіналі договору купівлі-продажу і встановлювати різницю, яка виникатиме у разі прострочення виконання зобов'язань продавцем І тими коштами, які б він отримав у разі своєчасного виконання зобов'язання, тобто пеню, якщо інше не обумовлено договором.

Дійсно, останню нотаріальну дію деякі фахівці можуть вважати зайвою, але до внесення відповідних змін в Закон України "Про нотаріат" у нотаріуса не має законних підстав не передавати в повному обсязі депозитних коштів кредитору. Тому виконавчий напис символізуватиме факт прострочення строків продавцем і стягнення пені із встановленої у договорі суми коштів за договором, яка тимчасово перебувала у депозиті нотаріуса.

Зрозуміло, що при простроченні продавцем строків і виконання ним зобов'язання у більш пізній період нотаріусу необхідно буде вчиняти ще одну нотаріальну дію - повідомити покупця про отримання ключів від квартири.

Отже, аналіз даної правової ситуації продемонстрував доцільність нормативного закріплення інституту об'єднання за змістом декількох нотаріальних проваджень в один нотаріальний процес, щоб надати комплексну послугу сторонам договору і забезпечити кожен факт.

Проте автори не сприймають сукупність цих нотаріальних проваджень як виконання нотаріального акта, оскільки такі відносно самостійні нотаріальні провадження випливають із визначених договором та фактичних обставин та строків їх вчинення. Тобто виконується не сам нотаріальний акт, а в основі такої схеми лежить логіка, грамотне використання повноважень нотаріусів та волевиявлення осіб.