Українське цивільне право - Ромовська З.В. - Витребування від добросовісного

Як кажуть українці, з чужого коня - і посеред води злазь. Римське право містило загальне правило: у кого б я не знайшов свою річ, я маю право витребувати її, - тобто йшлося про необмежену нічим віндикацію. Відхід від нього на користь добросовісного набувача відбувся значно пізніше, коли під тиском загального панування товарного виробництва і товарного обігу була усвідомлена необхідність не лише всеосяжного захисту приватної власності, а й забезпечення потреб економічного обороту. Отже, можливість абсолютної віндикації-від усіх і завжди - давно припинила своє існування.

Їй на зміну прийшла інша юридична концепція: від усіх - лише в окремих випадках. Саме вона утвердилася у європейській цивілістиці і дійшла до наших днів. Правом на нічим не обмежене витребування речі від набувача власник наділений лише у разі:

1) недобросовісного заволодіння річчю (коли річчю володіє злодій або той, хто скуповує крадене);

2) добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження (коли орендар речі подарував її іншій особі).

Ш. пред'явив позов до Н. про витребування радіоприймача, золотих сережок, Біблії, годинника, які належали його покійній матері. Перебуваючи у лікарні, мати віддала ключі від квартири Н., своєму сусідові. В суді Н. визнав, що у нього є лише радіоприймач і золоті сережки, які були подаровані нею його внучці.

Суд задовольнив позов частково, вважаючи недоведеним наявність у Н. годинника та біблії, а також факт дарування його внучці золотих прикрас, тому зобов'язав Н. як такого, що недобросовісно заволодів майном матері позивача, повернути останньому радіоприймач та сережки.

Необмежена віндикація встановлена і у разі появи фізичної особи, яка була оголошена померлою. Згідно із частиною 2 статті 48 ЦК, незалежно від часу своєї появи, ця особа має право вимагати повернення майна від того, хто володіє ним, якщо воно безоплатно перейшло до нього після оголошення її померлою.

За цією підставою, однак, не може бути повернуте майно, придбане за набувальною давністю, а також гроші та цінні папери на пред'явника.

Витребування від добросовісного

Потреба збалансування інтересів власника, який позбувся речі поза своєю волею, та незаконного, але добросовісного її набувача зумовила встановлення переліку обставин, за яких вона є можливою. Таких обставин три:

1) загублення речі власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) викрадення речі у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуття речі з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, іншим шляхом поза їхньої волею.

О. померла у липні 2007р. За її паспортом підставна особа одержала свідоцтво про право власності на квартиру у зв'язку з її приватизацією. Через місяць після смерті О. та сама підставна особа, діючи як О., продала цю квартиру Д., також підставній особі. Через три дні після цього М. купив цю квартиру у Д., одночасно уклавши з банком кредитний договір під заставу цієї квартири. Особа, що діяла за документами Д., міліцією встановлена, проти неї порушена кримінальна справа. До суду з позовом звернувся спадкоємець Т.

З фабули цієї справи випливає чимало юридичних проблем. Найперше, треба з'ясувати, чи відбулася приватизація. Якщо заяву про приватизацію підставна особа подала після смерті О., акт приватизації має бути визнаний незаконним. Якщо заяву про приватизацію подала сама О., приватизацію слід вважати здійсненою як тоді, коли між поданням такої заяви і смертю О. минув один місяць, так і тоді, коли смерть О. настала швидше, адже, як уже зазначалося, право на приватизацію є абсолютним, не залежним від волі органу виконавчої влади. Одержання свідоцтва про приватизацію не є правовстановлюючим документом.

Нотаріус не звернула уваги на те, що для посвідчення договору до неї звернулися підставні особи. За таку неуважність вона може нести цивільну відповідальність. Іншого нотаріуса, який не може не знати про різні злочинні способи заволодіння чужою нерухомістю, мала б насторожити поспішність укладення договору між Д. та М, проте ця обставина не викликала у нього жодних підозр. Спадкоємець Т. як правонаступник О. має право на захист. Оскільки Т. вважається власником з моменту відкриття спадщини, він має підставу стверджувати про вибуття квартири з його юридичного володіння поза його волею.

За вчинення злочину Л. був засуджений до позбавлення волі на тривалий строк. Після відбуття покарання Л. повернувся додому, але виявив, що у приватизованій ним квартирі проживає уже п'ятий покупець. З'ясувалося, що в колонії, в якій Л. відбував покарання, від його імені була посвідчена генеральна довіреність.

Постало питання: в який спосіб Л. має домагатися захисту права власності: за допомогою віндикації чи визнання недійсними усіх договорів купівлі-- продажу його квартири?

"Власник може вимагати віндикації, якщо мова йде про перший договір, укладений з порушенням закону. Але коли спірне майно було добросовісно придбане за другим, третім і наступним договором, у яких відчужувачем майна є уже інша особа, захист права особи, яка вважає себе власником, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього є підстави". Ці аргументи російських суддів були підкріплені рішенням Конституційного Суду РФ від 21 квітня 2003 р.: "До договору, укладеного з порушенням вимоги закону, не поширюються загальні положення про недійсність правочинів, якщо сам закон містить інші наслідки такого порушення".

Аналогічний юридичний аналіз ситуації зробив суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк.

Відомі непоодинокі випадки, коли касаційна судова інстанція України скасовувала усі судові рішення тільки тому, що суд застосував віндикацію у справах, в яких позивачі вимагали визнання недійсними договорів з приводу незаконного відчуження їхньої нерухомості.

Пленум Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 11 листопада 2009 р. у пункті 10 звернув увагу судів на те, що частина 1 статті 216 ЦК не застосовується як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню позови власника майна про визнання недійними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, у цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову; вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного договору.

В абзаці 1 частини 1 статті 216 ЦК зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. А в абзаці 2 - про обов'язок кожної із сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Такі настанови судам не повною мірою узгоджуються з конвенційною вимогою про швидкий суд. Крім того, оцінюючи зміст певної законодавчої норми, слід мати на увазі, що формується вона, як правило, задля регулювання найпоширеніших, звичних ситуацій. Це значить, що перед винятковими, особливими випадками, висловлюючись образно, "залізна клітка" букви закону зачинена. Але ж, окрім букви, є ще дух закону. До того ж недарма маємо у статті З ЦК пункт 6, який зобов'язує усіх, зокрема й суди, керуватися засадою розумності. Саме за її допомогою можна дійти висновку, що і вимога про віндикацію, і вимога про визнання договору недійсним можуть одночасно стосуватися усіх етапів, а не лише першого, незаконного руху нерухомості.

Треба мати на увазі й те, що на момент підготовки проекту Цивільного кодексу про нечуваний розгул злочинності у сфері договорів з нерухомістю не було й гадки. З огляду на велику кількість власників квартир, будинків, земельних ділянок, ошуканих злочинними групами, до складу яких нерідко входили нотаріуси і навіть працівники правоохоронних органів, позиція судів має бути спрямована на захист їхніх прав - швидкий і беззастережний.

Лише в такий спосіб можна зупинити зухвалі, цинічні порушення права власності на нерухомість. "Проросійська" позиція, яка "згори" утверджується у судовій практиці України, здатна сприяти рейдерським захопленням ласих шматків чужої нерухомості. Вона суперечить конституційному принципу недоторканності приватної власності. Не відповідає вона й одній із засад цивільного законодавства, сформульованій у пункті 2 статті З ЦК.

Чи впливає на можливість віндикації неуважність, байдужість власника?

К, працюючи на присадибній ділянці неподалік від будинку, залишив двері відчиненими; перед від'їздом на відпочинок, не зачинив кватирки; у метро зачитався книгою і не звернув уваги на чоловіка, який вийшов з його валізою.

Чи можна у таких випадках говорити про наявність "певної частки вини власника"? Оскільки вина завжди пов'язується з протиправною поведінкою, тобто з невиконанням юридичного обов'язку, говорити про протиправність стосовно ситуації, на яку не поширюється юридичний обов'язок, не можна. Крім того, протиправна поведінка завжди спрямовується проти блага іншої особи, а не проти свого блага. Тому у наведених вище випадках можна вести мову про неуважність, необережність власника щодо свого майна, але така необережність не має нічого спільного з необережністю як формою вини.

Якщо неуважність власника спричинила шкоду йому самому, про його вину можна говорити хіба що лише на побутовому, емоційному рівнях.

Байдужість, неуважність власника не є підставою для відмови у задоволенні його позову про витребування майна.

Задоволення віндикаційного позову щодо житлового будинку чи квартири не може залежати від того, має чи не має позивач інше житло. Це питання взагалі не повинно бути предметом доказування, оскільки воно не має юридичного значення.