Цивільне право - Майданик P.A. - 2. Українське приватне право і тлумачення приватного права та цивільного права європейським судом з прав людини

Вітчизняне приватне право традиційно дотримується традицій континентального європейського права, що передбачає необхідність постійного моніторингу і врахування українським правом перспективних тенденцій і правових конструкцій.

У цьому зв'язку додаткової актуальності набувають розроблені в європейській доктрині і позитивному праві правила щодо співвідношення термінів "цивільне право" і "приватне право", прав майнових і прав цивільних, припустимості поширення положень про цивільні права на окремі публічно-приватні права людини (зокрема, зобов'язання з пенсійного забезпечення, сплати страхових внесків, передбачених системою соціального страхування тощо).

На сучасне розуміння цивільних відносин істотно впливає судова практика Європейського суду з прав людини (далі - Суд), яка ґрунтується на розширювальному тлумаченні поняття "цивільне право" і визнанні його тотожним терміну "приватне право". Вирішення питання щодо можливості визнання оспорюваного обов'язку "цивільним" для цілей п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), передбачає необхідність проведення аналізу ознак публічного та приватного права. Суд виділяє такі три ознаки публічного права: 1) специфіка законодавства, що регулює відносини у сфері публічного права; 2) обов'язкова (зобов'язальна) природа публічно-правових норм (публічні правовідносини виникають безпосередньо з норм права, а не з договорів); 3) відповідальність держави за свою діяльність, яку вона здійснює в рамках публічного права. Натомість ознаки приватного (цивільного) права Суд вбачає: 1) в особистій та майновій природі встановлених прав та 2) у наявності значної кількості договірних норм.

У цьому зв'язку закономірним є висновок Суду про те, що формулювання п. 1 ст. 6 Конвенції є набагато ширшим; французький вислів "спір про права та обов'язки цивільного характеру" охоплює усі судові спори, результат яких є визначальним для приватних прав та обов'язків.

Суд широко тлумачить поняття "цивільні права та обов'язки" і відносить до них усі права та обов'язки приватних осіб у відносинах між приватними особами (зокрема відносини, які виникають у сферах договірного, комерційного, страхового, спадкового, сімейного, земельного, деліктного права)26. Так, в одному зі своїх рішень Суд дійшов висновку про те, що правовідносини, які виникають на підставі трудового договору, регулюються приватним правом (а тому підпадають під дію згаданої статті Конвенції як такі, що стосуються цивільних прав та обов'язків). Відповідно до обставин іншої справи цивільно-правовими (приватноправовими) Суд вважає й ті справи, що випливають із сімейних правовідносин.

Спори, які виникають щодо права власності на земельні ділянки, Суд також кваліфікує як цивільно-правові. Наприклад, в одному зі своїх рішень Суд констатував, що "план збільшення (консолідації) земельних ділянок стосується права власності, а тому є визначальним для прав та обов'язків приватного характеру". В іншій справі Суд дійшов висновку, що право використання колодязної води як питної є "елементом права власника земельної ділянки". Право власності має чітко виражений "цивільний характер" у сенсі п. 1 ст. 6.

Заслуговує на увагу позиція Суду в питанні щодо природи права на підприємницьку діяльність. Право на певний вид діяльності (у тому числі підприємницької) Суд також кваліфікує як "цивільне право". Наприклад, в одному зі своїх рішень він констатував, що діяльність, яка визнається державою як приватноправова, не перетворюється автоматично на публічно-правову з тієї причини, що на її здійснення видається адміністративний дозвіл і що вона здійснюється під контролем (аж до відкликання дозволу), якщо це вимагається в інтересах суспільного порядку і забезпечення здоров'я населення (п. 92 рішення у справі "Кьоніг проти Німеччини" (Konig vs. Germany).

В іншій справі Суд підтвердив свою позицію про те, що спір про право здійснювати професійну діяльність дає можливість віднести його до "спорів про цивільні права" у сенсі п. 1 ст. б (п. 45 рішення у справі "Філіпс проти Греції"). А у справі "Дінне проти Франції" він вказав, що спір про "право здійснювати медичну діяльність дає можливість відносити його до спорів про "цивільні права та обов'язки" в сенсі п. 1 ст. 6" (п. 27 рішення).

На думку Суду, спори, пов'язані зі сплатою страхових внесків, передбачених системою соціального страхування, мають цивільно-правовий характер. Наприклад, у справі "Шутен та Мелдрум проти Нідерландів" він зазначив, що "у сфері страхових внесків, як і в сфері субсидій, система соціального страхування є схожою зі страхуванням в приватному праві" (п. 54 рішення). В іншій справі Суд констатував, що "принцип рівності в правах дає можливість вважати, що застосовність п. 1 ст. 6 є на сьогоднішній момент правилом у сфері соціального страхування" (п. 19 рішення у справі "Салесі проти Італії").

У цьому зв'язку у вітчизняній юридичній літературі слушно зазначається про ототожнення судом терміно-поняття "приватне право" та "цивільне право", що відповідає сучасним тенденціям їх уживання.

В умовах визнання в Україні судової практики Європейського суду джерелом вітчизняного права, додаткової актуальності набувають питання щодо тлумачення Європейським судом категорій "права майнові" та "права цивільні".

Однією із сучасних тенденцій у практиці застосування Судом п. 1 ст. 6 Конвенції є істотне розширення тлумачення та сфери застосування її "цивільної" частини.

З цього приводу в літературі звертається увага на те, що якщо спочатку така практика вказувала на те, що в поняття "цивільних прав" доцільно включати права та обов'язки "приватного характеру" в класичному розумінні цього слова (право власності, сімейне право тощо), то з часом вона істотно змінилась. А саме: майже будь-який спір, який мав майновий предмет та базувався на посяганні на майнові права, Суд став вважати таким, що стосувався "цивільних прав та обов'язків".

Однак не всі майнові права мають приватноправовий характер. Суто публічно-правовий характер мають зафіксовані у Конвенції загальносоціальні ("природні") майнові права людини, яким відповідають загальносоціальні обов'язки держави, її органів (або ж інших представників суспільства, його груп). Такі права небезпідставно називають, з деякою умовністю, правами приватно-публічними.

Однак з початку 70-х років минулого століття виникає тенденція до поширення положень про цивільні права на окремі публічно-приватні права шляхом надання окремим з таких - приватно-публічних - загальносоціальних ("природних" прав людини статусу прав цивільних, поширюючи й на них дію п. 1 ст. 6 Конвенції).

У своїх перших рішеннях Суд визначав цивільні права, виходячи із засад континентальної правової традиції, зокрема з більш-менш чіткого поділу права на приватне і публічне.

Однак, розглядаючи у 1971 р. справу "Рінгайзен проти Австрії", Суд вперше відійшов від цієї засади.

На цю тенденцію звернув увагу і сам Суд, коли в іншій справі зазначив, що "стаття 6 охоплює не лише приватноправові спори у традиційному розумінні, тобто спори між особами чи між особою та державою, якщо остання діє як приватна особа, суб'єкт приватного права, а не в межах своїх владних повноважень" (п. 26 рішення у справі "Фелдбрук проти Нідерландів").

В іншому рішенні Суд констатував: "п. 1 ст. 6 вимагає, або позов мав майновий предмет і базувався на посяганні на майнові права..., або щоб результат спору був "визначальним для прав та обов'язків приватного характеру" (п. 28 рішення у справі "Ортенберг протни Австрії"). Тобто Суд розширив сферу застосування "цивільної" частини п. 1 ст. 6 Конвенції, додавши до прав та обов'язків приватного характеру також права майнового характеру.

Зазначена позиція підтверджена іншим рішенням, в якому Суд дійшов висновку: "щоб право мало цивільний характер, достатньо, аби спір мав майновий характер і стосувався прав також майнових" (п. 38 у справі "Шукс проти Австрії").

Відтак до категорії "цивільних прав та обов'язків" Суд почав відносити доволі широке коло таких майнових правовідносин, приватноправова природа яких іноді може видатися досить сумнівною.

Зокрема, Суд констатував, що "право на надання пенсії має цивільний характер,... право на пенсію вважається, за певних обставин, цивільним правом" (рішення у справах "Погер проти Австрії", 1997 р., "Стамалукаотос проти Греції", 1997 р., "Березовський проти України", 2004 р.).

До складу "цивільних" у сенсі п. 1 ст. 6 Суд відніс, зокрема, право на пенсію внаслідок смерті одного з подружжя (п. 26 рішення у справі "Маса проти Італії"). Суд також визнав цивільно-правовими спори, пов'язані з наданням допомог (пільг) у сфері соціального забезпечення внаслідок нещасних випадків на виробництві, оскільки ці спори "належать до виплати органами соціального забезпечення і страховою компанією допомоги, на які претендував заявник внаслідок нещасного випадку, що стався з ним на виробництві. Відповідно, вони мали своїм предметом вирішення спорів про цивільні права в сенсі п. 1 статті 6" (п. 53 рішення Дуклос проти Франції).

Однак визнання цивільного статусу спору між людиною і державою зумовлюється наявністю у ньому не будь-яких, а лише певних майнових аспектів: йдеться про те, що результат вирішення цього спору безпосередньо потягне суто майнові наслідки для людини, тобто прямо впливатиме на її майновий (матеріальний) стан. Наприклад, в одному зі своїх рішень Суд зазначив: "спір не набуває "цивільного" характеру лише тому, що він порушує також питання економічного порядку" (пункти 50, 51 рішення у справі "П'єр-Блох проти Франції", 1997 р.).

Іншими словами, цивільний характер мають майнові права, які "прямо впливають на матеріальний стан людини", а не "зачіпають" чи "порушують" економічні питання.

Однак розширення сфери застосування "цивільної" частини п. 1 ст. 6 Конвенції за рахунок приватно-публічних прав Суд здійснив без формулювання загальних критеріїв належності тих чи інших прав (або обов'язків) до категорії саме цивільних. У цьому зв'язку характерна позиція Суду, згідно з якою самого по собі "майнового" характеру спору ще недостатньо для такої належності. Можуть існувати й "майнові" зобов'язання перед державою чи її органами, які в сенсі п. 1 ст. 6 повинні вважатися такими, що належать до сфери публічного права і тому не охоплюються поняттям "цивільні права та обов'язки". Окрім штрафів, які застосовуються в порядку "кримінальної санкції", це буде, зокрема, випадок, коли обов'язок майнового характеру випливає із податкового законодавства" (п. 50 рішення у справі "Шутен та Мелдрум проти Нідерландів").

Наведене свідчить, що "майнових наслідків спірних справ недостатньо для надання їм "цивільного" характеру".

З огляду на зазначене, податкові спори, з властивим їм майновим характером, Суд не відносить до категорії "цивільних". У зв'язку з цим Суд вважає, що "матеріальний інтерес є очевидним у спорах, що випливають із податкових правовідносин, проте наявність лише "матеріальної природи спору самої по собі недостатньо для застосування п. 1 ст. 6 Конвенції" (п. 25 рішення у справі "Фсррадзіні проти Італії").

Не відносить до категорії "цивільних" Суд також і майнові спори, пов'язані зі здійсненням особою своїх політичних прав (див. рішення у справі "П'єр-Блох проти Франції", 1997 р.).

У зв'язку з проблемою формулювання критеріїв розмежування "цивільних" і "нецивільних" прав та обов'язків заслуговує на увагу твердження судді Суду П. П. Лоренц, викладене в його окремій думці в рішенні у справі "Феррадзіні проти Італії". Зазначений суддя вважає, що "конвенція не містить значення того, що мається на увазі під "цивільними правами та обов'язками". Хоча протягом років органи Конвенції вже неодноразово постановляли рішення стосовно цього питання й неодноразово переглядали встановлений раніше принцип прецедентного права, таке визначення неможливо знайти у прецедентному праві. Органи Конвенції ухвалювали рішення щодо застосовності ст. 6 у цьому відношенні залежно від конкретних обставин справи, хоча було визначено, її загальні елементи. Далі він стверджує, що неможливо провести чітку, переконливу межу між "цивільними" та "нецивільними" правами й обов'язками на підставі діючого прецедентного права Суду.

Проте оновлені Судом критерії віднесення прав людини до категорії "цивільних", будучи позбавленими максимальної чіткості, дозволяють змістовно вирізнити той різновид ("підвид") прав людини, за рахунок якого було здійснено розширення тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції застосовується незалежно від статусу сторін, публічного чи приватного, а також від природи закону, який регулює спір: достатньо, аби результат судового процесу мав своїм наслідком "вплив на права та обов'язки приватного характеру" (п. 47 рішення у справі "X. проти Франції", 1989 р.; див. також п. 41 у справі "Тре Тракторер Актіеболаг проти Швеції", 1989 р.).

Однією з причин цього може бути те, щодо сфери дії п. 1 ст. 6 Конвенції Суд відносить ті публічно-правові права, реалізація яких справляє опосередкований вплив на права приватного характеру. Так, зазначений зв'язок наявний у публічному за характером праві на пенсію, яке опосередковано впливає на приватноправове право власності на суму коштів - пенсійних виплат. Відтак цивільними правами та обов'язками Суд вважає як безпосередньо приватні права й обов'язки, так і "опосередковано" приватні (приватно-публічні) права й обов'язки.

Значною мірою тлумачення поняття "цивільні права", ширшого, аніж "приватні права", стало можливим завдяки особливостям тлумачення Конвенції як міжнародного договору.

Проведене Судом тлумачення категорії "цивільних прав та обов'язків" в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції має так званий автономний характер, тобто незалежний від національної юридичної, у тому числі правотлумачної, практики.

Цю обставину Суд прямо задекларував у деяких своїх рішеннях. З цього приводу Суд зазначає, що "поняття цивільних прав та обов'язків" не повинно тлумачитися шляхом простого відсилання до внутрішнього права держави-відповідача.

Здійснена Судом зміна його інтерпретації вживаного у п. 1 ст. 6 Конвенції поняття "цивільні права та обов'язки" є черговим проявом традиційного для цього органу підходу до тлумачення норм даного міжнародного договору. Згідно з цим підходом такі норми тлумачаться Судом "у світлі умов сьогодення" за посередництва методів динамічного (еволюційного, пристосувального) тлумачення. А саме ці умови, насамперед підвищення рівня стандартів прав людини, посилення їх захищеності, розширення сфери їх гарантованості, ймовірніше за все, й спричинили внесення Судом змін у його тлумачення і застосування розглядуваної норми Конвенції.

У цьому зв'язку в літературі слушно зазначається, що ці зміни відповідають загальній тенденції розвитку цього "живого" договору -розвитку, здійснюваного саме Судом: поступовому збагаченню змісту й розширенню обсягу прав людини, закріплених Конвенцією.

Отже, положення ч. 1 ст. 6 Конвенції про "цивільні права та обов'язки" поширюються як на приватні права, так і на публічні права, судовий захист яких впливає на права та обов'язки приватного характеру.

Особливість юридичного значення тлумачення Суду "цивільних прав та обов'язків" обумовлено автономним характером, незалежним від відповідного національного законодавства.

З огляду на визнання положень Конвенції частиною вітчизняного законодавства, а рішень Суду з конкретних справ - судовими прецедентами і джерелами права, обов'язковими до застосування вітчизняними судами при вирішенні відповідних категорій спорів, сформоване Судом поняття "цивільних прав та обов'язків" в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції може бути певним орієнтиром для вітчизняної судової практики з питань тлумачення положень ч. 2 ст. 1 ЦК України. Відповідно до зазначеної норми ЦК, до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Наведене свідчить про припустимість поширення положень про цивільні відносини на публічні права людини, судовий захист яких впливає на права та обов'язки цивільного характеру, якщо закон прямо не забороняє або припускає подібне розширювальне тлумачення цивільних прав.